55287 (670547), страница 2
Текст из файла (страница 2)
22 вересня Чемберлен прибув у Бад-Годесберг для нової зустрічі з Гітлером. Британський прем'єр повідомив нацистському фюреру, що йому вдалося домогтися згоди на передачу Німеччині Судетской області не тільки від власного, але також від французького і чехословатского уряду.
Бачучи готовність Англії і Франції йти на поступки, Гітлер посилив свої вимоги, із тим, щоб зробити ще один крок вперед у справі ліквідації чехословатської держави. Він в ультимативній формі зажадав, щоб передача Німеччини Судетской області була почата негайно, як от 26 вересня. Водночас тепер він рішуче наполягав і на передачі Польщі й Угорщині деяких районів Чехословаччини, де більшість населення складали поляки й угорці. Нарешті, він заявив, що більше немає умов для існування чехословацької держави. У випадку відхилення його вимог Гітлер загрожував війною. Чемберлен, за його словами, виявився від цих нових вимог у стані шоку. Але він усе ж завірив фашистського канцлера, що зробить усе можливе для забезпечення їхнього виконання.
29-30 вересня в Мюнхені відбулася конференція Великобританії, Франції, Німеччини й Італії, що завершилася угодою чотирьох держав про відторгнення від Чехословаччини і приєднання до рейха широкої смуги території уздовж усієї германо-чехословацької межі.
Чехословацькому уряду результати мюнхенського договору чотирьох країн були передані як вирок, що не підлягає оскарженню.
У результаті мюнхенської угоди Чехословаччина загубила значну частину своєї території і населення, у тому числі винятково важливі в економічному відношенні райони.
При висновку мюнхенської угоди правляче коло Великобританії і Франції надавали особливе значення його антирадянській заготренності. Про це свідчать багато ставші с тих пір надбанням гласності секретні дипломатичні документи. 4 жовтня 1938 р. французький посол у Москві Р.Кулондр зауважив, що мюнхенська угода «особливо сильно загрожує Радянському Союзу». Лорд Лотиан, призначений незабаром британським послом у США, відзначав, що після Мюнхена політичне коло Лондона, як і інших європейських столиць, «думали, що після захоплення Чехословаччини Гітлер ... рушиться на Україну».
Мюнхенска угода, продиктована Чехословаччині під погрозою застосування сили і за допомогою самого грубого тиску, являло собою прояв неприкритої сваволі. Тому вона була незаконною і Радянській уряд ніколи не визнавав її. Воно також докорінно змінювала все положення в Центральної Європі. Захопивши Австрію, а потім частину Чехословаччини, Німеччина серйозно зміцнила свої позиції.
Відношення СРСР з Англією, США і Францією
Наприкінці 30-х років Англія і її союзники займали стосовно СРСР відкрито ворожу позицію.
Незважаючи на провал мюнхенської угоди і змушений вступ у війну з Німеччиною, політика англо-французького блока і його сполучених штатів, що підтримували, Америка носила різко антирадянський характер.
Це проявилося і під час польських подій у вересні 1939 р., і в різноманітних происках на Балкан, Ближньому і Далекому Сході, в активній помочі реакційним урядом Фінляндії і прибалтійських країн, у винятку СРСР із Ліги націй за фінську війну й у багатьох інших антирадянських діях.
1 вересня 1939 р. Німеччина приступила до війни проти Польщі, що і дала початок Другій світовій війні. У міжнародних відношеннях утворився складний вузол протиріч: країни демократії (Англія, Франція, США) - СРСР - країни фашистського блока(Німеччина, Італія, Японія).
Чимала частка відповідальності передвоєнної політичної кризи лягає на правлячі кола Англії і Франції. Та обережність, а те і просто недовіра до зовнішньополітичного курсу СРСР, що демонстрували уряди Великобританії, Франції, США й інших країн, визивалися багатьма причинами. Але одна з них, безсумовно, була викликана внутрішньополітичним положенням СРСР. У правлячих колах заходу відчувався страх перед непередбаченими рішеннями радянського керівництва в зовнішній політику і перед терористичним режимом, установленим Сталіним у середині країни. Важко піти від висновка, що саме в цей складний момент радянських керівників покинуло також почуття реалізму і витримки. Певне, до даної позиції Сталіна і його оточення цілком застосовні слова А.Н. Яковлева: «Виправдувати власні падіння гріхами інших - шляхом не до чесного самопізнання і відновлення, а до історичного безпам'ятства».
Радянське керівництво не могло не знати, що мюнхенський договір - не останній зовнішньополітичний крок західних держав. Воно було інформавоно про глобальні плани Гітлера. Тому поряд із політикою Англії і Франції сталинизм став однієї з основних причин, по якій Радянський Союз не був готовий до угоди з цими країнами про спільні дії проти фашизму.
Роблячи в реалізації своїх агресивних задумів основну ставку на військову силу, Гітлер надавав велике значення і дипломатичним засобам. На зовнішньополітичний апарат фашистського рейха була покладена задача запобігання можливості об'єднання проти німецької агресії СРСР, Франції і Великобританії. Користуючись реакційними настроями британських правлячих кіл, нацисти ринулись переконати їх у тому, що Німеччина бажає жити з Великобританією у світі і дружбі і думає лише про боротьбу проти Радянського Союзу. У значної частини британських правлячих кіл ці запевняння нацистського керівництва викликали довіру і знаходили підтримку. Вони були схильні розглядати Німеччину як союзника. Чемберлен вірив, що зможе домовитися з Гітлером про поділ сфер впливу, і німецька агресія буде спрямована проти СРСР.
Проте Німеччина лише приховувала їхні справжні наміри. Задача німецької дипломатії полягали в тому, щоб у глибокій таємниці, але з усією можливою рішучістю «сплочати спілку проти Англії».
Настільки ж короткозорою, як і британська, виявилася політика Франції. Уряд США, йшовши на поступки внутрішній реакції і що намагався створити видимість «невтручання» у європейські справи, фактично притримувався політикою попуску агресивним намірам Німеччини. Правляче коло в США розраховувало на те, що США лише виграють від сутички інших країн, а агресивний курс Німеччини і її союзників допоможе стримуванню комунізму в Європі й Азії.
У умовах зростаючої військової погрози Радянський Союз 17 квітня 1939 р. запропонував Англії і Франції почати переговори про взаємні зобов'язання робити один одному необхідну поміч, у тому числі і військову, у випадку агресії в Європі проти любого з договірних держав. Під тиском суспільної думки Англія і Франція змушені були піти на переговори. Проте переговори зайшли в безвихідь.
Влітку 1939 р. СРСР запропонував Англії і Франції військову конвенцію, що передбачає спільні дії збройних сил трьох держав у випадку агресії. Правляче коло Англії і Франції не окликнулися на цю пропозицію. Над СРСР нависнула погроза зовнішньополітичної ізоляції.
З приходом до влади в Англії кабінету Черчеля й особливо після розгрому Франції Німеччиною положення стало помалу поліпшуватися. Поступово зміцнилося переконання, що антирадянський курс рівносильний розколу потенційних антигитлеровских сил і лише допомагає Гітлерові ізолювати своїх супротивників один від другого. Вже в травні 1940 р. англійський уряд вирішив послати в Москву свого «спеціального і надзвичайного уповноваженого» Стаффорда Клиппса для переговорів про торгівлю, що уряд Чемберлена завів у безвихідь.
Декілька змінився і характер американо-радянських відношень. Уряд США йшов на це повільно і непоступово. Проте, відношення між Радянським Союзом і Сполученими Штатами Америки поступово поліпшувалися. У січні 1941 р. державний департамент США повідомив радянського посла у Вашингтоні, що «політика, викладена в заяві, передано президентом представникам преси 2 грудня 1939 р., що звичайно називають «моральним ембарго», більше не буде застосовуватися до Радянського Союзу». Тим самим уряд Рузвельта відмовився від антирадянського заходу, уведеного під час радянсько-фінляндського конфлікту.
У березні 1941 р. американський уряд і в квітні англійській повідомили радянському уряду, що Німеччина готується напасти на СРСР. Сталін не порахувався з цими попередженнями, розцінивши їх як провокацію, маючі ціллю викликати радянсько-німецьку війну.
Уряди США й Англії не залишалися, глухі до повідомлень, що розповсюджувались німецько-фашистською агентурою. Антирадянська обмова знаходила тут благодатний грунт. Правляче коло США й Англії були вкрай зацікавлені в тому, щоб утягнути СРСР у конфлікт із Німеччиною, тому що вони бачили в цьому порятунок для себе. Виходячи зі своїх власних інтересів, уряди США й Англії вирішили попередити Радянський Союз про можливий напад на нього Німеччини.
Попередження урядів США й Англії зовсім не означали, що вони піклувалися про безпеку СРСР. Навіть напередодні нападу Німеччини на СРСР ці уряди намагалися вести подвійну гру: вони хотіли переконати Радянський Союз у своєму дружньому до нього розташуванні й у той же час не лишали думки про розтрощення Радянської соціалістичної держави.
Радянсько-німецькі відношення
Радянсько-німецький пакт про ненапад і секретний протокол
Радянський уряд робив у літку 1939 р. усе можливе, щоб домовитися з Англією і Францією з метою запобігання німецької агресії, зберігання світу. На жаль, ці зусилля не увінчалися успіхом.
У серпні 1939 року Німеччина завершила підготування до війни в Європі. Не бажаючи воювати на два фронти, Гітлер запропонував підписати радянсько-німецький договір про ненапад. Договір обіцяв Радянському Союзу не тільки світ, але і розширення західних меж.
СРСР фактично продовжувала залишатися в положенні міжнародної ізоляції, у якому він виявився в результаті мюнхенського договору. У цій обстановці Сталін і Молотов прийняли рішення погодитися з пропозицією Німеччини про висновок договору про взаємний ненапад.
Радянсько-німецькі переговори почалися 15 серпня 1939 р. у Москві зустріччю з Молотовим посла Шуленбурга. Першим результатом їх явилося підписання торгової угоди між Німеччиною і СРСР.
Гітлер, що поспішав розв'язати конфлікт із Польщею військовим шляхом і не міг уже відмовитися від підготовленого на її напади, 20 серпня 1939 р., направив Сталіну телеграму, у якій наполягав на як найшвидшому підписанні договору про ненапад.
Обговоривши з Молотовим отримане послання і вислухавши повідомлення Ворошилова про хід переговорів з англійцями і французами, Сталін у своїй відповіді Гітлерові дав згоду на приїзд у Москву Риббентропа і підписання угоди про ненапад.
23 серпня Иоахим Риббентроп і В'ячеслав Молотов підписали Договір про ненапад. Разом із договором був підписаний і секретний додатковий протокол. Він не обговорювався ні в Політбюро, ні у Верховній Раді СРСР, ні в уряді. У строго секретному додатковому протоколі говорилося про розмежування «сфер інтересів» у Східній Європі. У радянську «сферу інтересів» відходили Естонія, Латвія, Правобережна Польща і Молдавія (пізніше до цього списку додалася і Литва). Найважливіше значення в цьому проекті мав постскриптум, у якому говорився таке: «Дійсний пакт дійсний лише при одночасному підписанні особливого протоколу по пунктах зацікавленості Договірних сторін в області зовнішньої політики. Протокол складає органічну частину пакту».
Відразу ж, після того як договір був підписаний, припинилася антифашистська кампанія в радянській пресі. Зато Англію і Францію тепер називали «підпалювачами війни».
Проводячи політику нейтралітету, Радянський Союз точно виконував укладені їм із Німеччиною угоди. Радянський уряд всемерно намагався уникати терть із Німеччиною і старанно стежило за тим, щоб не дати їй якогось привода до порушення радянсько-німецьких угод. Такими принципами керувалися не тільки дипломатичні, військові, господарські й інші радянські відомства, що відповідали за стан відношень із Німеччиною, але також преса і радіо.
Сучасні оцінки Радянсько-німецького пакту про ненапад та договору про «дружбу і кордони»
23 серпня 1939 р. світ вразило передане по радіо вночі повідомлення про підписання в Москві радянсько-німецького договору про ненапад. Всім давно було відомо про неприязні стосунки між Берліном і Москвою. Ніхто не чекав якогось зближення між Радянським Союзом і фашистською Німеччиною. Адже Гітлср завжди називав більшовизм своїм ворогом номер один. Навіть у правлячих колах західних держав, які одержували не тільки відкриту, а й таємну інформацію, не могли повірити в реальність укладення договору між СРСР і Німеччиною. Французький прем'єр-міністр Е. Даладьє, якого в ніч з 23 на 24 серпня розбудив телефонним дзвінком міністр закордонних справ Ж. Бонне, щоб повідомити почуту по радіо новину, спочатку засумнівався в її правдивості і попросив перевірити, «чи не є вона газетною плітикою». Однак наступного ранку вже надійшли підтверджувальні комюніке з Берліна й Москви. Пакт справді було підписано.
Реакція громадськості різних країн на пакт у перші дні після його укладення була неоднаковою. В Англії він викликав гірке розчарування, у Франції-розгубленість, в Німеччині-незвичайне полегшення. Серед німців одні сподівалися, що небезпека війни для них минула, оскільки не буде укладено спрямованого проти Німеччини англо-франко-радянського союзу, інші, навпаки, вважали, що пакт врятував Німеччину від можливості ведення війни на два фронти й вона тепер зможе швидко розв'язати свої суперечності з Польщею.
Ставлення радянських людей до підписання договору було неоднозначним. Безумовно, вони довіряли уряду і тому схвалювали його дії. «Немає ніяких доказів можливого незадоволення серед радянського населення поворотом радянської зовнішньої політики, незважаючи на те, що протягом багатьох років велася пропаганда протії фашистських агресорів»,-повідомляв з Москви 28 серпня 1939 р. кореспондент англійської газети «Манчестер гардіан». Разом з тим радянські люди, особливо ті, хто допомагав республіканській Іспанії у боротьбі з фашизмом, не могли збагнути потребу укладення такого договору і, зрозуміло, відчували зніяковіння перед нашими однодумцями в інших країнах, які бачили в Радянському Союзі головну надію в боротьбі з світовою реакцією.
Якщо укладення договору виправдовувалося необхідністю уникнути війни, а її ніхто не хотів, то підписання 28 вересня 1939 р. договору про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною здавалося протиприродним. Ніяких дружніх почуттів до німецьких фашистів радянські люди не відчували. Договір і наступні дії засобів масової інформації духовно обеззброювали населення СРСР, яке ненавиділо фашизм, розуміло, ще це-найбільше зло не лише для нашої країни, а й для всього людства, а офіційна пропаганда певною мірою закликала змиритися з цим злом.
Слід також мати на увазі, що з середини 30-х років у СРСР проживала значна кількість антифашистів, які прибули з Німеччини і анексованих нею територій. Як свідчать їх спогади, договір про ненапад вони зустріли з розумінням. Деякі з них за завданням Комінтерну виступали на зборах у різних містах і роз'яснювали, що підписання цього документа дасть можливість Радянському Союзу уникнути війни. Однак укладення «договору про дружбу з смертельним ворогом соціалізму» вони зустріли негативно, їх невдоволення викликали й окремі дії радянського керівництва. Зокрема, восени 1939 р. у Москві було закрито дитячий будинок № 6, створений спеціально для дітей австрійських і німецьких політичних емігрантів. На початку 1940 р. німецьким властям було передано кілька груп німецьких і австрійських антифашистів, які були репресовані в 30-ті роки і перебували під слідством або у в’язницях.
Різною була реакція на пакт і в наступні роки, інколи він став набутком історії. Інтерес до нього завжди був винятково великим, але висвітлювався по-різному. В період «холодної війни» буржуазні історики використовували пакт, щоб звинуватити Радянський Союз у співучасті в розв'язуванні другої світової війни й тим самим зняти за це провину з правлячих кіл західних держав. У радянській літературі довгий час пакт трактувався однобічно, тільки як правильний, «мудрий» зовнішньополітичний крок уряду СРСР в обстановці, що тоді склалася. При цьому радянські автори дотримувалися позиції замовчування таємного протоколу до пакту, вже давно опублікованого на Заході, допускали недомовки, висвітлюючи причини, які спонукали Радянський Союз укласти пакт. Така позиція радянських істориків породжувала сумніви в правдивості усього того, що писалося й говорилося ними в ті часи про пакт, призводила до підриву авторитету радянської історичної науки не тільки в чужих очах, а й в очах радянських людей.
Лише останнім часом в умовах гласності радянські дослідники почали відкрито, без недомовок писати про радянсько-німецький пакт, висловлювати більшою чи меншою-мірою об'єктивні думки. Пакт уже не вважався бездоганним. Зявилися навіть статті, автори яких оцінили його як негативний акт, що завдав Радянському Союзу і всьому світові непоправної шкоди. Нерідко емоції при цьому виступали на передній план і все, що було пов'язане з пактом, фарбувалося чорною фарбою подібно до того, як раніше все змальовувалося рожевим кольором.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
