istor-econom (669803), страница 3
Текст из файла (страница 3)
А як відноситься до того справді казкового пробудження 35-міліонового народу російське громадянство там, на Україні? Треба зараз спочатку сказати: відношення неглибоке, не зв'язане з интересами революційної Росії, навпаки, таке, що грозить багатьма ускладненнями для усієї справи свободи...
...І домагання національної школи, армії, українізації всього життя на Укріїні має у корінні головно це відроджене, визволене почуття гідності людини. І віра в це така велика в масах, що вони в перший час навіть не змогли зрозуміти, з якої причини це їх бажання, це вільне гарне почування зустрічає зле, недобре, вороже до себе відношення у тих, хто стоїть на чолі демократичного руху. В їх простій, незастроєній спокусою психіці не укладається така сильна патріотичність. Вони думають, що кождий, хто б не був, обов'язаний разом з ними радуватися і веселитися їх визволенням, їх переродженням з рабів у людей. Не тільки радуватися, але й усіма силами пособляти такому чудовому переродженню.
Зовсім зрозуміло, що впертий опір доводить до розчарування, далі - до ворожнечі, а в кінці - до страшного обурення. Тепер на всіх з'їздах, зборах - скрізь тільки і чуєш скарги, докори, погрози. І чим впертіше стоїть одна сторона, тим сильніше та глибше в'ідається недовір'я до Росії, тим ширше розливається хвиля стихийного протесту”.
Як бачимо, апогей українського національного руху не став периодом ілюзій та невиправданої ейфорії. В Україні воскресіння національної самосвідомості народу відбувалося повально. І кожен член делегації Української Центральної Ради, який підписав згадану декларацію, констатував страшні у своїй простоті факти: 1) в українських містах підтримка національного руху з боку росіян відсутня; 2) молода українська демократія також виявляє недовір'я до російського населення українських міст, а тому майже скрізь відсутнє взаєморозуміння.
Налагодження взаємовідносин українського та російського населення міст ускладнювалося ще й внаслідок того, що Центральна Рада не здійснила належної підготовки мас в цьому напрямі. Український національний рух розвивався спонтанно, центральні й місцеві органи не завжди працювали в тісному контакті між собою. Останні здебільшого діяли самостійно, за власною ініціативою, переважно в межах певного міста або району.
Найбільш активно російські робітники з українських міст діяли при органазації загонів вільного козацтва. Про це розповідав у своїй праці І.Мазепа. За його свадченням, у Катеринославі створенням загонів вільного козацтва займалися діячі місцевої організацаї українських соціал-демократів Гаврило та Микола Воробйови - сини робітника-залізничника, росіянина. Молодший - Микола закінчив артилерійську старшинську школу. Старший - Гаврила був студентом Київського політехнічного інституту і, хоч з військовою справою не був ознайомлений, проте став організатором катеринославських відділів вільного козацтва, які складалися переважно з робітників і селян Катеринославського району і відіграли визначну роль у боротьбі проти російських вайськ.
“Це був час, - писав далі І. Мазепа, - коли уряд Центральної Ради в зв'язку з постановою 1-го Всеукраїнського військового з'ізду, що відбувся на початку травня 1917 р., уділяв особливу увагу справі т.зв. українізації частин російської армії через видалення та організацію вояків в свої українські частини. Таким шляхом малося на увазі створити українську армію”.
В загонах вільних козаків проходили військову службу и рабітники київського заводу “Арсенал”, залізничники Конотопа й Сум, телеграфісти Чернігова. Вільне козацтво визнавало владу тільки Центральної Ради та Генерального Секретаріату, про що свідчать спогади учасників тих подій Степана Шухевича, Всеволода Петрова, Дмитра Дорошенка, гетьмана Павла Скоропадського.
Таким чином, у процесі загального пожвавлення національного руху в Україні виявилися нові настрої, що зароджувалися серед російськомовного робітничого населення її міст. Але якщо національно свідома меншість була сповнена рішучості твердо йти шляхом створення українських національних військових формувань, то більшість не виявляла в національних і військових питаннях великої заінтересованості. Тому соціального партнерства та співпраці між робітниками близьких національних та соціальних груп у той час ще не існувало. Ускладнювалася ситуація й тим, що український робітничий клас за тривалий період русифікаторської політики царського уряду опинився в складному економічному становищі.
З огляду на це цілком природно, що наслідки русифікації українського пролетаріату болюче сприймалися тогочасним суспільством. Зокрема, заслуговує на увагу оцінка становища українського пролетаріату і всеукраїнським робітничим з'їздом, який проходив 11-14 (24-27) липня 1917 р. “Виходячн з того, що уряд проводив завжди русифікаторську політику і тим ставив робітництво на Україні в гірші умови існування, - повідомляли “Вісті з Української Центральної Ради”, - воно через те насправді відрізняється своєю неорганізованістю, економічною незабезпеченістю...”. Ще відвертіше висловлювалася “Робітнича газета”. 18 липня 1917 р. вона, наприклад, писала: “Завдяки неосвіченості український пролетаріат ішов в хвості пролетаріату інших націй. Він займав посади нижчі, які гірше оплачувались, і через те опинився в гіршому становищі”.
На жаль, ці оцінки відповідали дійсності. Тому не дивно, що з'ізд дійшов висновку про незадовільне становище українського робітничого класу. Умови праці в промисловості України були, за оцінкою делегатів з'їзду, “просто жахливими”. Після развалу державного регулювання постачанням продуктів харчування “продовольча криза досягла найвищого ступеня”, і вона “...всією силою, всім тягарем... лягає на широкі трудящі маси в містах і, особливо, на робітництво”.
У липневі дні 1917 р. становище значно погіршилося, бо деморалізована російська армія в Галичині розпалася, і сотні тисяч озброєних озлоблених солдатав заполонили Україну. В свою чергу, придушення спроби військового заколоту, очолюваного верховним головнокомандуючим генералом Корніловим, сприяло дальшій революціонізації найширших верств населення. Це ще більше посилило політичний вплив більшовиків серед робітничих мас. Вони висунули ідею переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну, але спочатку хотіли добитися цього мирним шляхом, а після липневих подій - шляхом збройної боротьби і встановлення диктатури пролетаріату.
Водночас відбувалися суттєві зміни в настроях російськомовного населення України, насамперед його найбільш реакційних верств. Дрімуче-тупе, зденаціоналізоване міщанство, озлоблена бюрократия, найагресивніші праві сили намагалися спровокувати найширші верстви населенна на відкрите незадоволення революцією. Зрусифіковані робітники міст мріяли про відновлення російської державності та прагнули керуватися новими засадами соціалізму, які не сприймалися деякими діячами Центральної Ради.
У великих містах розпочався відкритий чорносотенний похід проти українського національного руху. Протягом липня-вересня 1917 р. газета “Киевлянин” опублікувала багато агітаційних антиукраїнських статей, написаних лідерами чорносотенців. Безумовно, здивував українську громадськість різкий перехід на бік реакції “Союзу малоросів ім. Гоголя”, що активно виступав проти “примусової українізації”. Зрусифікована професорська еліта Київського університету зробила ставку на придушення українського відродження. Тимчасовий уряд у середині липня направив до Києва для переговорів делегацію. Керенський, виступаючи перед діячами Центральної Ради, заявив у Маріїнському палаці: “Росія мусить бути велика, сильна и неподільна, а коли хтось посміє порушити її цілість і простягне до того руки, ми скажемо - руки геть”.
Таким чином, ідея надання Україні автономії відходила на другий план, реакційні організації йшли у політичному фарватері ненависного центрального уряду. “Все це - від Києва почавши і Петроградом скінчивши - сплутувалось в один важкий, кошмарний, гнітючий клубок, який хотілось розірвати, знищити, пустити по вітру, щоб не перешкоджав вільно дихати, щоб не труїв своїм сморідним чадом повітря”, - так оцінив становище в Україні на кінець серпня 1917 р. відомий політичний діяч Центральної Ради Павло Христюк.
В цей час ще одна суттєва обставина впливала на загострення відносин між російськими робітниками України та пролетарями-українцями. Маються на увазі взаємовідносини української соціал-демократії та загальноросійських партій та організацій в Україні. Останні вели боротьбу головним чином у пролетарських центрах. Соціальну базу українських соціал-демократів становили міста малорозвинутого Правобережжя. Так, українські соціал-демократичні організації в Миколаеві, Одесі, Кривому Розі, Бахмуті та інших пролетарських центрах виникли лише у 1917 р. Через відсутність українських соціал-демократичних організацій загальноросійські партії в Україні об'єднували навколо себе значну частину робітників різних галузей промисловості. Як підкреслював М.Попов, “більшовики на Україні були партиєю росіян русифікованого пролетаріату”.
Хоча більшовицькі та меншовицькі керівні органи всеросійської соціал-демократії з дореволюційних часів функціонували окремо, більшість місцевих організацій РСДРП спочатку була об'єднаною. Посилення розходжень з принципових питань тактики і стратегії революційного процесу між меншовиками і більшовиками призводило до виникнення самостійних партійних організацій. І українські соціал-демократи, і російські меншовики в Україні дотримувалися антибільшовицької тактики. Але українська соціал-демократія об'єднувала порівняно з російськими меншовиками менш організовану і свідому частину українського пролетаріату. Закономірно, що ця обставина наближала її до більшовицькоі партії, що неодноразово було причиною небезпечного хитання української соціал-демократії між більщовизмом і меншовизмом.
Завойовані трудящими масами після повалення самодержавства політичні свободи сприяли ослабленню національного гніту, пробудженню національної самосвідомості поневолених народов Росії та посиленню національно-визвольного руху, який мав прогресивний, демократичний характер, бо був спрямований на лаквідацію національної нерівноправності. Проте в 1917 р. протистояння між українськими і російськими соціал-демократами не припинялося. Адже революційні події 1917 р. надзвичайно швидко загострили національні вадносини в Україні. Українські робітники, як і весь український народ, побачили в російських більшовиках, насамперед, національно-ворожих противників.
Однак українська соціал-демократія в ході державотворення України виступила не тільки проти більшовиків, а і російських меншовиків. З розвитком революційних подій і національно-визвольної боротьби в Україні у 1917 р. це протистояння ставало дедалі виразнішим і гострішим.
Якщо до революції українські соціал-демократи прагнули об'єднатися з російською соціал-демократичною партією, то в 1917 р. вони в усіх важливих політичних кампаніях виступали самостійно. Це привело до ще бальшої ізольованості й розмежувань між ними.
Слід враховувати, що відносини між українськими соціал-демократами і “Бундом”, а також іншими еврейськими соціаластичними партіями в Україні були тіснішими, ніж з російськими соціал-демократами. В результаті протягом 1917 р. в Україні утворилася своєрідна стіна відчуження між українським і російським соціал-демократичним рухом: якщо до революції 1917 р. російські соціал-демократи з певними застереженнями ставилися до національних домагань Української соціал-демократії, то тепер остання з неменшим недовір'ям ставилася до національної політики російських соціал-демократів. З розвитком революції і поглибленням національної самосвідомості українського народу ці розбіжності ставали все більшими.
Однак практична діяльність українських соціал-демократів була малоефективною. Тому мрії діячів української соціал-демократії В.Винниченка, С.Петлюри, М.Порша та інших про керівництво “українською революцією” не були втілені в життя. Рівень нацаональної самосвідомості залишався все-таки низьким, внаслідок чого агітація за автономію, утвердження Української держави не знаходила достатньої підтримки в фабрично-заводських колективах, оскільки переважна більшість робітниів оцінювала події крізь призму соціальних проблем. Поглиблення економічної та політичної кризи сприяло підвищенню популярності більшовицьких гасел і зростанню чисельності цієї партії з другої половини 1917 р. Основна частина пролетаріату, зокрема й українського, як і Ради робітничих і солдатських депутатів найбільших пролетарських центрів України, підтримували радикальні гасла російських соціал-демократів.
Тим часом рабітничий клас вимагав від уряду встановлення контролю над виробництвом і підвищення заробітної плати. Мрії трудящих про поліпшення життєвого рівня дедалі більше відрізнялися від гасел, що їх пропонували політики, особливо в соціально-економічній сфері. Тому слушні вимоги вирішення українського питания для значної частини робітників України були не дуже актуальними на тлі проблем, зумовлених першою світовою війною та народногосподарською розрухою.
Так, 23 вересня 1917 р. учасники загальних зборів київської організації Української соціал-демократичної робітничої партії черговий раз підтвердили програмну тезу партії про надання Україні автономії і водночас підтримали принцип федеративного влаштування Росії: “...Збори вважають невідложною органазацію трудових мас України під прапором українського пролетаріату для переведення в життя через Генеральний Секретаріат таких точок у цих формах, що вимагає федеративний лад Росії: 1) узаконення восьмигодинного робочого дня; 2) заведения рабочої контролі над виробництвом і розділом; 3) націоналізація всіх важніших галузів промисловості: кам'яновугальної, металевої, нафтової і т.п.; 4) безмилосердне оподаткування великих капіталів і маєтків; 5) конфіскація воєнних доходів для рятунку краю від господарської руїни; 6) негайне предложення всім воюючим народам загальнодемократичного миру; 7) негайне припинення всіх утисків проти робочої класи та її органазацій; 8) очищення армії від контрреволюційного складу; 9) націоналізація землі й усунення її з товарного обміну; 10) конфіскація поміщицьких земель і передача їх у завідування земельним комітетом до розв'язки земельної справи Установчими Зборами. В разі дальшого існування коаліційності Временного Правительства перед соціаластичним Генеральним Секретаріатом постає завдання порвати зносини з тим Правительством”.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
