54052 (669332), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Більшість померлих трипільці ховали за обрядом тілопокладення (інгумації) на невеликих ґрунтових могильниках неподалік поселень. Поховання (скорчені та випростані) супроводжуються великою кількістю кераміки. Менш поширеною була кремація — спалення тіла і захоронення решток у глиняних урнах. На півдні, у пониззі Дністра пізньотрипільські племена "усатівської" групи споруджували кургани зі складними кам'яними конструкціями. Вважають, що конструкція "усатівських" курганів, структура їх насипів, ровів і кромлехів с втіленням символіки сонця і місяця. В курганах знаходились багаті поховання, що належали, очевидно, племінній аристократії і супроводжувались людськими жертвоприношеннями. Серед цих поховань є поховання озброєних чоловіків, загиблих в бою (багато потрощених черепів). Вояки мали густо розфарбовані червоною охрою голови, обличчя й тіла (бойове розмальовування ще за життя або ритуальна косметика). Їх тіла перед похованням щільно обгортали в полотняні савани, і тому червона фарба й досі збереглася на кістках. Існування такого звичаю підтверджують і трипільські антропоморфні фігурки із розписаними фарбою головами. Вважають, що лад трипільського суспільства, яке існувало в оточенні ворогів на степовому півдні, вже був близьким до військової демократії: в них виникли військові загони, їх поселення і навіть могильники були пристосовані до оборони від ворога. Очевидно, що стосунки цієї групи трипільців із племенами степу супроводжувались жорстокими сутичками.

Археологи та антропологи встановили, що носії трипільської культури належали до середземноморської раси, поширеної у Південно-Східній Європі. Це були невисокі, вузьколиці люди з гарно профільованими тонкими рисами обличчя.

Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів, а гігантські протоміста — їх столицями. В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім'я. Сім'ї об'єднувалися в роди, кілька родів становили плем'я, група племен утворювала міжплемінні об'єднання, що мали свої етнографічні особливості. Найбільш самобутнього й високого культурного рівня досягли трипільські племена, які жили на Покутті, Наддністрянщині і Буковині — на терені, де виникла і звідки поширилась трипільська культура. Ці ж племена найдовше зберігали і розвивали її традиційні елементи.

Трипільська хультура була провідною серед енеолітичних племен Східної Європи і прискорила розвиток відсталіших племен, що населяли Північну та Північно-східну Україну. Трипільська культура — це виникнення на теренах України розвинутого землеробсько-скотарського господарства, мистецтва, житло-і містобудівництва, ремесел, перших металевих виробів з міді, високохудожніх творів мистецтва й складних ідеологічних уявлень. Наші далекі предки вже в IV тис. до н.е. володіли культурою, яка мало в чому поступалася раннім цивілізаціям V—IV тис. до н.е. на Стародавньому Сході. До речі, з трипільською культурою, з проблемою її зникнення пов'язана досить фантастична гіпотеза. Згідно з цією гіпотезою, носії трипільської культури спричинилися до виникнення пізньоенеолітичної культури Янг-Шао в північно-західному Китаї. Справді, кераміка цієї культури — її форми, характерний мальований спіральний орнамент, поліровані кам'яні знаряддя знаходять найближчі аналогії лише в трипільській культурі. Привнесена трипільцями ідея мальованого посуду і спірального орнаменту через Китай поширилася в Індії та Японії, і навіть за океаном — в Центральній Америці. Звичайно, щоб довести можливість існування такого трансконтинентального шляху з України через Азію до Америки, потрібні дуже серйозні дослідження.

Якою ж є роль трипільської протоцивілізації в походженні української нації? Очевидно, що прямими предками українського народу трипільські племена не були — багато ш. племен і народів протягом чотирьох тисячоліть прилучилося до нашого етногенезу. Але основи українського родоводу були закладені вже в той час. Ймовірно, що з IV тис. до н.е. можна говорити про автохтонність частини населснні на території України, яке незважаючи на численні етнічні допливи та культурні зміни зберегло через тисячоліття основне — любов до рідної землі, психологію творця і працівника, а не зайди і грабіжника. Знаходячись на кордоні землеробського світу і кочового Степу, трипільська культура зникла внаслідок інвазій агресивних племен, котрі прийшли з північного заходу та сходу.

ПЛЕМЕНА ПІВНІЧНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ

У другій половині та наприкінці енеолітичної доби,в III тис. до н.е. починається переселення різних племен із Центральної та Північної Європи на Схід. Настає край спокійному життю місцевих хліборобів — носіїв трипільської культури. На землі сучасної України приходять племена, які впливають на подальшу долю автохтонного населення. Спочатку примандрували землеробсько-скотарські племена, що походили із Середнього Подунав'я, пізніше — племена північноєвропейського походження. Ці племена розселилися у верхів'ях Прип'яті, Західного Бугу та Дністра, але хоч і контактували з трипільським населенням, не почували себе безпечно на чужій землі, тому споруджували укріплені селища на підвищених, зручних для оборони місцях. Такі поселення археологи дослідили поблизу Львова, зокрема поблизу сіл Грибовичі та Лисиничі, у Винниках. Незабаром, знову з північного заходу, території України досягла друга міграційна хвиля племен північноєвропейського походження, споріднених з попередніми поселенцями. Цей войовничий і рухливий народ зайняв Волинь і врожайне Західне Поділля, проник у Карпати і на Буковину. Прикметною ознакою культури пришельців був посуд особливої кулястої форми та орнаментації (через що вона і називається культурою кулястих амфор), а також спосіб захоронення померлих у гробницях з кам'яних плит. Поява чужих племен в самому "серці" трипільської культури — на Поділлі й Наддністрян­щині, — спричинилась до сутичок між пришельцями і місцевим населенням, яке боронило свою землю і майно. Про войовничість нордичних племен свідчать принесені ними бойові кам'яні сокири, маловживані мирними землеробськими племенами. Можливо, це було перше велике військове вторгнення на землі України, що стало однією з причин загибелі трипільської протоцивілізації.

ПЛЕМЕНА СТЕПУ

Водночас на сході та півдні України з'явилися численні скотарські племена, основою госпо­дарства яких було табунне тваринництво, зокрема конярство. Цей степовий народ складався з племен, які прийшли з Поволжя і Північного Кавказу, та людності давнього місцевого походження. Між племенами існували етнічні та культурні відмінності, але вони вже мали однаковий поховальний обряд — померлих захоронювали в глибоких ямах у скорченому положенні та засипали охрою. Червоний колір охри — колір сонця, вогню та крові — символізував життя, світло, очищення. Над похованням споруджували насип — курган. Звичай споруджувати кургани виник у III тис. до н.е. серед скотарських народів у степах України і Північного Кавказу і з часом поширився по всій величезній території Євразії. Археологи, розкопуючи кургани, виявили, що вони часто насипалися в кілька шарів, під насипом знаходились споруджені з кам'яних плит і брил кола, майданчики, гробниці. Племена, котрі жили в Криму, мали звичай розмальовувати стіни таких кам'яних гробниць магічними орнаментами червоною, чорною та білою фарбами. Це одні з найдавніших зразків монументального поліхромного розпису в Євразії. На курганах ставилися різьблені антропоморфні кам'яні стели — перші пам'ятники людині. Отже, курганний поховальний обряд відображав світогляд стародавніх людей, курган був символом культу предків, священним місцем. Глибока історична пам'ять зберегла ці уявлення в українських народних піснях, казках і легендах, адже ще донедавна тисячі курганів, або, як кажуть у народі, могил, були невід'ємною частиною українського пейзажу.

У другій половині III тис. до н.с. об'єднані степові племена швидко опанували не лише степові й лісостепові простори України, але й просунулись за Дунай на Балкани. Озброєні загони вершників (можливо, цс була перша кіннота в світі) стали тією грізною силою, якій трипільські племена намагалися протистояти протягом кількох століть і врешті зазнали поразки.

КУЛЬТУРА ШНУРОВОЇ КЕРАМІКИ

Останньою великою хвилею етнокультурних бур на теренах України за доби міді була поява в Другій половині III — першій половині II тис. до н.е. племен, що, як вважають, були частиною великої європейської спільності, ще не роз'єднаними індоєвропейцями: прагерманцями, прабалтами і праслов'янами. Ці племена одержали в науці загальну назву племен культури шнурової кераміки (або культури бойових сокир), шо походить від широко вживаного ними способу прикрашати глиняний посуд відбитками шнурка та від знахідок великої кількості кам'яних шліфованих із просвердленими отворами сокир, що застосовувалися як зброя. В Україні жило кілька племінних груп "шнуровиків": на. Прикарпатті та Поділлі, на Волині, на Середній Наддніпрянщині. Це були переважно скотарі, менше землероби, які мандрували з одного місця на інше, споруджуючи тимчасові поселення. З великим умінням вони виготовляли крем'яні знаряддя і зброю. Померлих ховали під могильними насипами і ставили поруч посуд, зброю з кременю та каменю. Людність цих племен підтримувала зв'язки через міжплемінний обмін зі спорідненими та чужими племенами у близьких і далеких краях, в тому числі з Кавказом і Єгиптом. Щодо походження і подальшої долі племен культур шнурової кераміки на Україні існує кілька гіпотез. Одні вчені вважають, що формування їх відбулося на території Східної Європи при сильних впливах Степу і що культура племен шнурової кераміки стала основою розвитку багатьох культур в Україні у наступні епохи. Інші дослідники бачать центр зародження шнурових культур у Середній, Західній чи Північній Європі і вважають, що перебування їх на теренах України мало тимчасовий, завойовницький і колонізаційний характер. Так чи інакше, але, напевно, вони були індоєвропейцями і в їхньому історичному розвитку знаходяться корені багатьох європейських народів.

* * *

Доба неоліту та енеоліту ознаменована у світовій історії культурним вибухом. Людина приручила тварин, освоїла землеробство, гончарство, ткацтво, навчилась будувати міста. Розвинулась торгівля, яка об'єднувала далекі краї й різні культури. З'явилися нові культи та вірування, ймовірно, пов'язані з магією родючості та ідеєю безсмертя Природи. Людина зійшла на перший щабель цивілізації. Цей період має величезне значення в прадавній історії України. Тут зародилась і розвинулась одна з найбільших землеробських культур Європи — трипільська, яка стала одним із джерел формування автохтонного населення в Україні впродовж наступних епох. У III тис. до н.е. територія України стає місцем зіткнення трьох великих етнічних масивів: племен, які прийшли з Північно-Західної Європи, євразійських племен Степу та місцевої трипільської культури. Внаслідок цих вторгнень остання припинила своє існування. Це було першим проявом тієї особливості прадавньої історії України, коли культури не встигали досягти найвищого рівня свого розвитку, оскільки постійно зазнавали нових, часто бурхливих етнокультурних змін. Однією з причин цьому є географічне положення України — "великого шляху" з Азії в Європу і навпаки. Ї нарешті, дуже можливо, що терени України були місцем формування та розвитку стародавніх індоєвропейців.

БРОНЗОВА ДОБА.

ПОЧАТКИ ПРАСЛОВ'ЯНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Наступний після енеоліту період історії людства тривав понад тисячу років (від II до І тис. до н.е.) і дістав назву бронзової доби від нового матеріалу — бронзи, з якого почали виробляти знаряддя і зброю.

Бронза — це перший штучно створений людиною сплав, який має великі переваги над міддю: більшу твердість і нижчу температуру плавлення, отже, виплавляти бронзу можна було в примітивних печах і на відкритих вогнищах. Ці властивості металу дали змогу вдосконалити і розширити виробництво і асортимент знарядь та їх якість. Праця стародавніх металургів була складною і вимагала спеціальних знань та досвіду. З'являються окремі майстри-ливарники і бронзоливарні майстерні. Археологи знаходять сліди великих майстерень, де бронзоливарним виробництвом займалися цілі роди, а то й селища. Найраніше бронзою почали користуватися в Південному Ірані та Месопотамії в IV тис. до н.е., протягом III тис. — в Малій Азії та Середземномор'ї, а в II тис. до н.е. бронза поширилась у Європі. На теренах України перші бронзові вироби з'явились на початку II тис. до н.е. і походили з Балкан і Кавказу, де на той час існували потужні металургійні центри, звідти ж походила і сировина — мідна руда. Місцеве бронзоливарнс виробництво виникло за доби середньої та пізньої бронзи (XV—IX ст, до н.е.). У цей час існувало кілька металургійних осередків: на Закарпатті та Прикарпатті, у Північному Причорномор'ї. Проте, витіснивши з ужитку мідні знаряддя, бронза не замінила повністю кам'яних і крем'яних виробів. Якраз за доби бронзи техніка виготовлення кам'яних знарядь досягає найвищого рівня розвитку. Люди продовжують широко користуватись цим доступним, дешевим і простим в обробці матеріалом. У північній частині України, зокрема на Західній Волині, виявлено стародавні копальні дуже якісного кременю, а неподалік — сліди майстерень, де цей кремінь обробляли.

Перехід до доби металів мав велике значення в історії людства. Згадаймо, що за доби бронзи в II тис. до н.е. досягли свого розквіту давні Вавілон, Єгипет і Егейський світ. Терени сучасної України, хоча й були віддалені від центрів цих "класичних" цивілізацій, але також переживали інтенсивний розвиток. Проте поява бронзових виробів не була найважливішою ознакою цього часу. Вдосконалювалось землеробство і скотарство, розвивалось ремесло. Збільшувалась кількість населення, великі племена розпадались, менші об'єднувались, заселяли нові землі, завойовуючи або мирно співіснуючи із давнішими поселенцями. Утворюються нові етнічні спільноти, які стали основою більшості сучасних великих європейських та азійських націй.

Племена і народи, які жили в II тис. до н.е. на землях України, зналися між собою та сусідами із заходу, півдня чи сходу, з якими часто були споріднені. Вивчаючи залишені цими людьми сліди — поселення, поховання, скарби, вчені дійшли висновку, що на території теперішньої України за доби бронзи існували три "світи" — три етнічно-культурні зони, що відрізнялись походженням населення, господарством, віруванням — цс Полісся, Степ та Лісостеп.

У північно-східній частині України та на Поліссі жили нащадки давніх місцевих ще мезолітичних палеоєвропейських племен, а також племена, які належали до південної групи величезного праугро-фінського етнічного масиву. Культурний розвиток у цих лісистих краях відбувався повільніше, вони зазнали менше культурних та етнічних впливів.

У степах від Дону і до Дунаю жили кочові та напівкочові племена, їхнє походження пов'язують із індоєвропейськими енеолітичними місцевими племе­нами та частиною населення, що прийшло сюди зі східних степів та Кавказу. З цих племен між Дніпром та Південною Волгою сформувався великий інде-іранський етнос, до якого належали арійці та іранські племена, скіфи та сармати. З цими народами в різні часи пов'язані важливі, часто вирішальні події не лише української, а й світової історії. І нарешті, на правобережній лісостеповій частині України — в Наддністрянщині, на Волині та Поділлі — жили індоєвропейські племена з давніми традиціями землеробської культури, предки праслов'ян.

ПРАСЛОВ'ЯНИ. РАННІЙ ПЕРІОД ПРАСЛОВ'ЯНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Землі, відмежовані Сяном на заході й Дніпром на сході, Прип'яттю на півночі та Карпатами на півдні, мають виняткове значення у давній історії України. Лінгвістичні та археологічні дослідження стверджують, що якраз тут знаходилась прабатьківщина слов'ян. Як же формувався праслов'янський етнос, де знаходились джерела його культури?

Характеристики

Список файлов реферата