Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Маючи в своїй назві “Українська”, УПА являла собою приклад багатонаціональної співпраці та співіснування. Крім згаданих куренів, будованих за національною ознакою, значну кількість серед активних діячів Армії становили інші народи – не українці. До таких відносять євреїв, німців, росіян та інших, які розділяли цілі ОУН і боролися проти диктатури в усіх країнах, будь то СРСР чи Німеччина. Із залученням окремих іншонаціональних частин до бойової діяльності УПА пов’язана реструктуризація армії та зміни у керівництві (1943р.).

Значним фактом, що відбиває не тільки наслідування народних і релігійних традицій а й високу ступінь організованості УПА є її система нагород (див. Додаток 3). На Західній Україні зберіглась, на відміну від СРСР, європейська відзнака хрестами [49, С.43]. Нагороди УПА успадкували форму хреста від Ордену Лицарів Залізного Хреста УНР, інших нагород і відзнак УНР, враховуючи традиційну символіку, наприклад, гуцульську.

Характерною рисою для всіх нагород була також наявність українського герба – тризуба – а на бойових (Хрести бойової Заслуги УПА) ще й схрещених мечей на знак збройної боротьби [66, С.2]. Існували такі нагороди:

1. Бронзовий Хрест за Бойові Заслуги;

2. Срібний Хрест за Бойові Заслуги І кляси;

3. Срібний Хрест за Бойові Заслуги ІІ кляси;

4. Золотий Хрест за Бойові Заслуги І кляси;

5. Золотий Хрест за Бойові Заслуги ІІ кляси;

6. Срібний Хрест за Заслуги для цивільних;

7. Золотий Хрест за Заслуги;

8. Медаля Української повстанської Армії за боротьбу в особливо важких умовах (затверджена 6 червня 1948р.) [66, с.31-33].

В галузі військової субординації, якщо брати її до уваги настільки умовно, наскільки це дозволяє характер партизанської війни, в УПА значною мірою збереглося рангування Українських Січових Стрільців та Українськой Галицькой Армії, де, в свою чергу, було запозичене з австрійської Армії, притаманне через тривалий історичний зв’язок арміям Чехії, Румунії, Польщі. Офіцерські звання виглядають так:

Окремо слід зупинитись на особовому складі УПА. Перш за все, як стверджують документи і спогади, переважну більшість становила молодь. Так, навіть начальник радянського Ровенського опорштабу генерал-майор Бегма у своєму звіті від 28 травня 1943р. так описує з'єднання, що знаходилося під керівництвом Т.Бульби-Боровця:

«…На території Ровенської області діє молодіжна націоналістична організація, так звана «Січ» у складі 3000 чоловік. Вона підпорядкована Т. Бульбі, керують нею люди, особисто ним призначені.

Націоналісти використовують усі легальні можливості для підготовки своїх бойових кадрів. Так, в місті Луцьку організована школа підготовки військових кадрів низових організацій молоді у віці 18—24 роки. Слухачів одягнуто у старі польські однострої. Школа існує під виглядом підготовки працівників для сільського господарства.

Школа в селі Шпанів під Ровно до 200 чоловік, серед яких були й дівчата, на початку квітня була розгромлена німцями. Частину слухачів ув'язнено за антинімецьку діяльність.

Кількісний ріст ОУН йде за рахунок нестійкої частини населення, переважно молоді та бувшої української поліції, яка останнім часом із зброєю переходить до націоналістів…

При залученні молоді до ОУН від неї приховують справжнє обличчя ОУН, називаючи себе українськими партизанами, що йдуть на боротьбу з німцями за вільну Україну, У зв'язку з цим молодь з великою, охотою йде в ОУН...» (ЦДАГО України. Ф. І, оп. 22, спр. 75, арк. 37—43) [92].

Найбільш дискусійним та заплутаним є питання про чисельність УПА. Щодо пікової чисельності з’єднань документи та історичні дослідження мають дві крайності: заниження у радянських та німецьких джерелах, і навпаки перебільшення в українських джерелах. Задля того, щоб з'ясувати ситуацію щодо чисельності слід зробити декілька припущень. Перш за все, слід відрізняти суто бойові частини та допоміжні служби, постійних учасників та тих, хто на певний (досить нетривалий) час знаходився у складі підрозділів УПА. По-друге, слід мати на увазі динаміку зміни чисельності УПА, яка на різних етапах мала відмінності і відповідала тактичним завданням, що стояли перед армією.

Документальні джерела, наприклад німецькі повідомлення про події на Східному фронті, датовані 1944 роком, чисельність УПА визначають у 80 тис. осіб [37,с.620], але того року період найбільш масових виступів вже був позаду (кін.1943-поч.1944рр.). Наприклад, саме восені 1943р. почалися спільні дії УПА з БУСА (Буковинська Українська Самооборонна Армія), яка у травні прийняла спільну назву УПА та стала складовою частиною УПА-Захід.

Спілка Ветеранів УПА пропонує цифру у 160 тис. бойців та 450 тис, якщо урахувати Червоний Хрест. Більш менш реальною цифрою вважають близько 50 тис. бойців [5, С.4]. Проте кількість не є визначною, що підкреслюють і самі учасники ОУН/УПА і на що завжди було зроблено ставку у пропагадивній діяльності. Головним вважали якості українських вояків. Дуже яскравим прикладом тут є відомості з бюлетеню “Вісті з фронту УПА” [49, С.16], в якому пишеться про напад відбірних частин СД на загін УПА з 300 чоловік, що закінчилося повною поразкою німців та втратою 2 кулеметів, радіостанції, 2 підвод зі зброєю, польової аптечки та ін. Через місяць відбувся бій частини УПА з дивізією спецвійськ, яка знову ж відступила, залишив 200 чоловік вбитими.

Війна, яку вели українці на своїй землі була національно-визвольною і боротьба за право створення незалежної УССД велася партизанськими методами. Тактика ведення боротьби не була постійною і змінювалась відповідно до стратегічної ситуації на східноєвропейському театрі бойових дій.

Період початку Великої Вітчизняної війни (1941-1942рр.) відрізняється виступами поодиноких груп повстанців, які були стихійними і які неможна назвати організованими. Це – період, коли групи, що виступали зі зброєю в руках проти окупантів, можна називати “бандами”.

В 1942, і, особливо, в 1943р. УПА має можливість діяти більш вільно. На цей час вже зформовано організаціну структуру армії, її керівництво, зростає чисельність завдяки новим джерелам людських ресурсів (втікачі з фронту, іншонаціональні мешканці територій на схід від Житомирської області). Таким чином УПА поширює масштаби операцій, що проводяться і зосереджується на організації порядку на тій території, яку контролює.

З поверненням лінії фронту на Україну в 1944-1945рр. відбувається зміна в тактиці. Дії необхідно вести меншими за чисельністю з’єднаннями, але, оскільки радянські війська ведуть наступ швидко – завдання головного командування УПА полягає у тому, щоб зберегти сили і за будь яку ціну не брати участі у сутичках з наступаючими арміями. Внаслідок цього практично повністю було збережено кадровий склад і з’явилась можливість вести активні диверсійні операції в тилу радянських військ.

Проте після закінчення розгрому фашистських військ СРСР повернувся до вирішення внутрішніх проблем, одною з найважливіших була національно-визвольна боротьба під проводом ОУН. З початком введення внутрішніх військ та концентрації сил НКВС/МДБ в 1945-1946рр. ОУН/УПА переходить до суто пропагандивної діяльності, великі підрозділи розформовуються і 1947р. надається наказ про т.зв. Рейд на Захід [8, С.14]. Поступово скорочується чисельність активних учасників руху і після розгрому в березні 1950р. Головного Штабу УПА під Львовом організована діяльність практично припиняється.

Період 1950-1956рр. за змістом є стихійним. Мають місце також поодинокі випадки спротиву частинам радянських військ і міліції. Як і на першому етапі – національні формування скоріше можна назвати бандами, чисельність яких не перевищувала 10 чоловік.

Таким чином бачимо, що діяльність ОУН/УПА змінюється відповідно до умов на теренах присутності. Змінюється чисельність армії і неможливо підходити до її оцінки однозначно, спираючись на окремих даних.

УПА за сутністю – є надзвичайним проявом людської активності, випадком беспрецедентної організації національно-визвольного руху, яким слід пишатися і враховувати і в сучасних політичних умовах.

РОЗДІЛ II: ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ

Наприкінці 90-х роківХХст. В Україні спостерігається помітне зростання інтересу до проблем національного у житті суспільства. Об’єктивними умовами для створення узагальнень в цій галузі можна назвати:

• Існування історичної науки в Україні протягом семи років в умовах незалежності – тобто протягом часу, достатнього для підготування якісно нових кадрів в історичній науці;

• Фактична відсутність загальновизначеного ідеологічного курсу при наявності окремих кон’юнктурних моментів;

• Можливість неупередженого, безпосереднього співставлення наукового, доробку різних шкіл, у тому числі і закордонних;

• Прихід до історичної науки в Україні генерації молодих професіоналів, що були виховані в нових умовах;

• Поява в науковому обігу великої кількості нових документів, що до того були таємними, або знаходились за межами країни.

Проте, слід визначити і коло проблем, які перешкоджають повному визначенню щодо історичних оцінок названого явища, більшість з яких мають політичне походження, хоча взагалі події 40-50х років деякі дослідники не відносять до історії, натомість називаючи це соціологією. А в сучасних умовах було б краще вжити термін “політика”, оскільки проблеми “радянського” минулого зараз є предметом політичних спекуляцій. То ж маємо проблеми:

• Ідеологізація історичної науки протягом багатьох років та всеосяжна брехня, що була зведена до найвищіх щаблів державної політики в країнах, що брали участь у конфліктах в Україні. Має такі наслідки:

• Велика кількість свідомих непривдивих свідчень з усіх сторін, підроблених документів та ін. Викривлень, що переслідували певні ідеологічні цілі.

• Тривале збереження ідейних конструкцій та підходів в багатьох дослідників старшого віку.

• Відсутність етичності та культури наукового спілкування, неспроможність адекватно сприйняти полеміку, піти на компроміси задля визначення істини, що призводить до замкненості історичних шкіл.

• Цілеспрямована діяльність уряду СРСР по знищенню чи приховуванню історичних джерел, які не відповідали офіційному ідеологічному курсу, призвела до втрати багатьох джерел, певна їх кількість й досі зберігається у таємних фондах архивів;

• Проблема політичної замкненості країн в період “холодної війни” , через що було втрачено час за відсутністю наукових дискусій та обміну концепціями;

• Практична відсутність неупереджених дослідників-професіоналів, що викликана полярним ставленням до подій в Україні.

Велику кількість робіт, присв’ячених проблемі національно-визвольного руху в Україні в 40-50х роках ХХст., можна поділити на певні групи, або навіть школи, оскільки кожен з підходів, що домінували в цих групах, існує достатньо тривалий час і має власну структуру, тобто періодичні видання, наукові заклади, кадри, на яких саме і базується. Ці групи можна класифікувати за критеріями політичної спрямованості дослідників, їх територіальної принадлежності та часу існування.

II.1. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛІСТИЧНА

До неї належать безпосередні учасники руху опору на Західноукраїнських землях, які опинилися на еміграції через переслідування у СРСР. До них також наближається частина довоєнних емігрантів з України, але ця частина діаспори значно менше політизована і стриманіше відноситься до подій в Україні в середині століття. Серед представників цієї групи можна виділити дві течії, що часто конфліктують і між собою:

А) учасники або прихильники ОУН-Б, вояки УПА тощо;

Б) учасники або прихильники ОУН-М.

До переваг цього напрямку історичного розвитку слід віднести можливість вільних досліджень і поширення науково-практичних знань, в першу чергу – у вигляді різних видань.

Вадами слід назвати обмеженість світогляду і намагання представити емігрантську частину українців як “весь український народ”[54], який беззастережно підтримує своїх ідейних провідників. У 80-ті роки в цій галузі виникає особливий настрій розчарування і з’являються публіцистичні роботи [86], що розгядають зрив національно-визвольного руху під іншим кутом - як трагедію, що розколола українців, а не з’єднала їх.

Проте ця школа стоїть на початку історичного аналізу подій визвольного руху, а його слід віднести ще до часів, коли тривало протистояння УПА і частин радянськіх військ. В пропагандивних роботах публіцистів-підпільників розроблялись в основному проблеми історичного підгрунття конфлікту, його витоків та історичних паралелей. Роботи цього часу є переважно невеликими за обсягом, що викликано в першу чергу обмеженими можливостями виробництва та самим характером – необхідністю стисло і переконливо подати пропагандивний матеріал, як, наприклад, “Наше ставлення до російського народу” О.Горнового [11, с.79-92], або деякі твори неофіційного ідеолога ОУН-Б П.Полтави [53, с.15-75]. Одною з таких робіт є і робота головнокомандувача УПА Р.Шухевича (Т.Чупринки) “До генези Української Головної Визвольної Ради” [77, с.392-406]. Такі роботи виходять з таких положень:

• Констатація нового періоду розвитку національної ідеї на Україні;

• Постійне зростання революційної боротьби в Україні;

• Використання світової війни для досягнення мети – Самостійної Соборної Держави;

• Вихід визвольного руху за межі вузьконаціонального і підхід до ОУН-Б як до провідника усіх поневолених народів, що було оформлено у 1944р. у вигляді УГВР.

В одній з найголовніших і найхарактерніших робіт П.Полтави “Хто такі бандеровці та за що вони борються” викладено фактично основи майбутнього підходу до вивчення проблеми збройного руху опору на Заході України, які, в свою чергу, базуються на первинних документах ОУН-Б. Це:

• ОУН-Б – єдина радикальна сила у боротьбі проти німецької і радянської окупації:

• Розуміння націоналізму як відповідальності перед інтересами народів, що населяють Україну, при визнанні домінування українців, на засадах вільної співпраці, а не шовінізму:

• Декларування боротьби проти імперіоналістичної командно-адміністративної системи, а не простого народу:

• Безкомпромісова висока ідейність учасників руху на відміну від окупантів [54, с.11].

Після того як ті учасники ОУН, яким пощастило вижити у вирі запеклої боротьби, опинилися за межами батьківщини, вони продовжили ту ж саму пропаганливну діяльність, яку вели зсередини. На сторінках періодичних видань, таких як “Визвольний шлях”, “Українське Слово” та інших, що виходили друком у Мюнхені, Нью-Йорку, Парижі, з’являлись публікацій спогадів, документів, що збереглися, звернення до людства. Виходили і окремі видання, деякі з них було перевидано в Україні після здобуття нею незалежності у 1991р. Серед таких “УПА” М.Лебедя, серія спогадів Ю.Борця “Чумака” [7, 8].

Характеристики

Список файлов реферата