53812 (669088), страница 5
Текст из файла (страница 5)
У другій половині 80-х років було здійснено низку заходів щодо підвищення ефективності виробництва, удосконалення програмно-цільових методів планування, забезпечення управління науково-технічним прогресом, створення міжгалузевих науково-технічних комплексів, опорних пунктів та інженерних центрів. Підприємства і об'єднання всіх виробничих галузей народного господарства республіки були переведені на повний госпрозрахунок і самофінансування. Ширше впроваджувалися орендні відносини, кооперативні форми господарювання. Розгорнулася робота по створенню асоціацій, концернів, малих підприємств та інших організаційних структур.
У 1989 р. в нових умовах господарювання працювали всі підприємства та об'єднання виробничої сфери республіки і частково невиробничих галузей народного господарства. На кінець року на орендний підряд перейшли 180 підприємств промисловості, 68 будівельних організацій, 41 підприємство роздрібної торгівлі, 35 — громадського харчування, 38 — побутового обслуговування.[1;312] Значна увага приділялася ресурсозбереженню, повному включенню до господарського обороту вторинної сировини і відходів виробництва.
Важливим елементом економічних перетворень в Україні стали заходи щодо структурної перебудови народного господарства. Адже структура економіки, що історично склалася, тривалий час залишалася орієнтованою в основному на виробництво засобів виробництва, добування сировини й палива. На Україну припадало близько половини всього виробництва чавуну в СРСР, 40% — сталі та прокату, третина — видобутку вугілля, 60% — залізної руди тощо. Питома вага основних виробничих фондів галузей групи "А" в Україні складала на початок 90-х років 70%.[5;156]
Неабиякі труднощі в розвитку народного господарства України були зумовлені тим, що плани складалися в центрі, в Москві, республіка ж була позбавлена основних прав. 96% продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування, на діяльність яких уряд України, місцеві Ради народних депутатів не мали змоги впливати належним чином.
Скрутне становище склалося у сільському господарстві. Фондоозброєність тут була нижчою на чверть, енергоозброєність — на 42% від інших галузей. Вкрай загострилася демографічна ситуація. За останні 15 років чисельність сільського населення зменшилась на 3, 5 млн. чоловік.[8;74] У ряді регіонів України люди пенсійного віку становили половину сільських мешканців.
В Україні велися пошуки шляхів більш ефективного господарювання на селі. Був утворений Держагропром, з листопада 1991 p. реорганізований у Міністерство сільського господарства. З'явилися нові форми підприємств: агрокомбінати, агрофірми й агро об’єднання. Були зроблені перші кроки в напрямку розвитку колективного, сімейного та інших видів підряду. На кінець 1989 р. на орендному підряді працювали уже 529 колгоспів і радгоспів.[10;347]
В період перебудови велика увага стала приділятися розвитку на селі особистих підсобних господарств, колективного садівництва, створенню афарних цехів, підприємств та організацій.
В цілому слід відзначити, що економічна реформа перших років перебудови не дала відчутних результатів. Це було зумовлено, по-перше, тим, що сама модель реформи, сконструйована в центрі, об'єктивно призводила до розладу економічних відносин. По-друге, переведення підприємств на самофінансування в умовах відомчого диктату було руйнівним для економіки. Регламентоване згори планування підштовхувало підприємства до збільшення своїх прибутків не за рахунок ефективності та якості роботи, а за рахунок підвищення цін. А це неминуче призводило до повного ігнорування інтересів споживача, неконтрольованого зростання грошових виплат на виробництві, порушення договірних зв'язків.
Від стану економіки залежала ефективність соціальних програм. Ще на початку реформістських процесів планувалася розробка спеціальної програми соціальної перебудови. Передбачалося інтенсивне нарощування виробництва товарів народного споживання й обсягів платних послуг населенню, перепрофілювання з цією метою багатьох підприємств важкої промисловості, воєнно-промислового комплексу, зміцнення матеріально-технічної бази основних товаровиробничих галузей. Велику роль у розв'язанні соціальних проблем мали відіграти самі підприємства та місцеві органи влади.
Слід відзначити певні досягнення на цьому шляху. Так, темп приросту інвестицій, спрямованих на невиробниче будівництво, в Україні майже удвічі випередив збільшення виробничих капітальних вкладень. В результаті цього з'явилася можливість більш активно здійснювати будівництво житла, шкіл, дитячих дошкільних закладів, лікарень. Переважна частина житла будувалася господарським способом. Розпочалася приватизація квартир. Здійснювались централізовані заходи щодо підвищення заробітної плати працівникам охорони здоров'я, соціального забезпечення, культури. Були передбачені додаткові пільги по оплаті праці у вугільній промисловості.
Підприємства отримали можливість підвищувати заробітну плату, соціальне захищати своїх працівників за рахунок власних ресурсів. Однак, як виявилося, цей процес мав і зворотний бік. Уряд СРСР після 1987 p. прийняв 11 постанов про підвищення заробітної плати, але без будь-якої компенсації в обсягах виробництва. За два роки (до літа 1989 p.) грошові доходи населення зросли на 105 млрд. крб. або на 23%, тобто приблизно на стільки ж, на скільки за попередні сім років. До цього слід додати неотоварені карбованці, які вже мало населення. Результатом стало те, що в Україні, наприклад, грошова маса без забезпечення товарами збільшилася на 10 млрд. крб. А це викликало різке розбалансування споживчого ринку.[10;38] Поряд з цим спостерігався активний вивіз товарів за межі республіки, поширювалася спекуляція, запанував "чорний ринок". Усе це болісно відбивалося на інтересах більшості споживачів, перш за все соціальне слабо захищених верств населення.
В Україні з 1 січня 1991 p. було розпочато реформу цін. Але введення нових закупівельних й оптових цін, які стосовно товарів народного споживання часто перевищували діючі роздрібні, створило для більшості промислових підприємств критичну ситуацію. Це призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції, і як наслідок — до порожніх полиць магазинів.
Довелося запровадити нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Цей вимушений, досить непопулярний серед народу захід не розв'язав усіх проблем.
З 1 листопада 1990 p. уряд України з метою захисту споживчого ринку республіки, посилення боротьби зі спекуляцією, тіньовою економікою був змушений тимчасово запровадити (до насичення ринку товарами) продаж продовольчих і непродовольчих товарів, а також продукції виробничо-технічного призначення з використанням картки споживача з купонами. Однак цей захід очікуваних результатів не дав.
Помітно загострилися в Україні й проблеми екології. Це було викликано насамперед тим, що на її території, а вона становила лише 2,7% загальної території СРСР, різко зросли техногенні навантаження, бо в республіці було зосереджено майже чверть загальносоюзного промислового й аграрного потенціалу. Однією з головних проблем України був і залишається Чорнобиль.
Слід, однак, зазначити, що окремі несприятливі тенденції в екології вдалося послабити, а деякі й подолати. Зокрема, незважаючи на постійне зростання виробництва, на 3 млрд. м було скорочено забір свіжої води. В умовах маловодної держави, а саме такою є Україна, це чимало. Проводилися роботи з рекультивації порушених у процесі господарської діяльності земель. Зменшились обсяги шкідливих викидів в атмосферу, але ситуація у багатьох містах усе ж залишалася досить складною.
У березні 1990 p. Верховна Рада України прийняла постанову "Про екологічну обстановку в республіці та заходи щодо її докорінного поліпшення", якою передбачалося припинити нове промислове будівництво у великих містах і районах з підвищеним рівнем забруднення навколишнього середовища, вивести з експлуатації Чорнобильську АЕС, повністю припинити до 2000 p. скидання у водойми забруднених стоків, широко застосовувати біологічні засоби захисту сільськогосподарських культур та ін.
Отже, в період, що вивчається, в Україні, хоча й з прорахунками і помилками, але йшли пошуки нових шляхів і методів господарювання. В промисловості, сільському господарстві та соціальній сфері відбулися певні позитивні зрушення. Для розвитку економіки були характерними її дальша соціальна переорієнтація, відповідна перебудова її структури, використання досягнень науково-технічного прогресу.
Поряд з цим у процесі перебудови в економіці навіть посилилися деякі негативні тенденції. Так, середньорічні темпи приросту національного доходу знизилися до 3% проти 3,4% в кожній з двох попередніх п'ятирічок. У 1990 p. промислове виробництво зросло менш ніж на 1% при плані на рік 3,6%.[10;287] Не вдалося припинити розбалансування економіки і споживчого ринку, необґрунтоване зростання цін, невиправдане збільшення грошових доходів населення. На порядку денному, як і раніш, стояли гострі проблеми забезпечення народу продовольством і житлом. Низькими залишалися трудова дисципліна, персональна й колективна відповідальність за результати праці. Підвищувався рівень злочинності.
З метою виходу з кризового становища, забезпечення підвищення життєвого рівня народу України Верховна Рада республіки прийняла 3 серпня 1990 p. Закон "Про економічну самостійність Української РСР", де визначалися зміст, мета і основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи.
Такими були основні риси суспільно-економічного життя України в період перебудови. Ініціатори перебудови спочатку розглядали її лише як метод прискорення соціально-економічного розвитку країни.
Але вже скоро стало очевидним, що успіх економічних перетворень без серйозної реформи політичної системи неможливий. Для проведення такої реформи створювалися сприятливі умови, зокрема гласність, що набирали сили.
Нова політика — гласність була проголошена в січні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС. Спочатку нерішуче, але згодом усе сміливіше в пресі, інших засобах масової інформації стали лунати критичні мотиви. У цей час лейтмотивом стало повернення "до ленінських норм" — надміфологізованої, ідеальної моделі соціалізму.
Рішенням політбюро ЦК КПРС було створено комісію з додаткового вивчення матеріалів, пов'язаних з репресіями, що мали місце в період ЗО—40-х і на початку 50-х років. Ця комісія у лютому 1988 p. дійшла висновку про фальсифікацію справ стосовно М.Бухаріна, О.Рикова та інших по так званому "правбтроцькистському блоку". Пізніше були реабілітовані учасники "московських процесів" Г.Зинов’єв, Л.Каменев та ін.[2;166] Аналогічні комісії з реабілітації незаконно засуджених діячів науки і культури, військових керівників та рядових робітників і селян були створені в Києві та інших регіонах України.
В цей час багатьом людям довелося з великими зусиллями переборювати стереотипи у сприйнятті історії та сучасності.
В Україні, як і в інших республіках СРСР, після 1985 p. зажевріла надія на остаточний злам тоталітарного устрою, виникла можливість національного відродження.
Творча енергія мас після початку перебудови активізувалася. Повсюдно зростали рівень громадської свідомості людей, прагнення до пошуку нових шляхів розв'язання найрізноманітніших політичних проблем. Керівники партійних і радянських органів, які не виправдовували довір'я людей, потрапляли під вогонь критики. Саме під тиском невдоволення мас у ряді областей республіки були змушені піти у відставку перші секретарі обкомів партії, керівники деяких державних установ і великих підприємств.
У червні 1988 p. відбулася XIX Всесоюзна конференція КПРС, де виникла пропозиція щодо можливості поєднання посад перших секретарів партійних комітетів (районних, міських тощо) зі створюваними посадами голів Рад. Вважалося, що це сприятиме активізації діяльності народного представництва. Таким чином, передбачалося пропустити місцевих партійних вождів через вибори, в перспективі альтернативних. Номенклатурний партапарат, який погодився з цим рішенням, незабаром усвідомив, чим це йому загрожує, і добився його скасування. Там же, на конференції, був оголошений проект виборчої реформи, яка містила елементи альтернативності, але разом з тим віддавала третину місць представникам від "громадських організацій", фактично забезпечивши депутатські місця вищим партійним сановникам.
Одним з основних напрямків демократизації суспільства було визнано принципове поліпшення діяльності Рад народних депутатів, які поєднували в собі функції законодавства, управління і контролю. Найважливішими етапами цього процесу стали вибори народних депутатів СРСР, Верховних Рад союзних республік та місцевих Рад народних депутатів.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
