43193 (662470), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Студіюванням природи підрядного зв’язку займалося чимало лінгвістів. Завдяки напрацюванням В.В. Виноградова, І.Р. Вихованця, Н.Л. Іваницької, Г.О. Золотової, М.В. Мірченка, Л.Д. Чеснокової, Н.Ю. Шведової та інших було обґрунтовано комплекс лексико-граматичних властивостей слова, які зумовлюють його підрядний зв’язок. Цей комплекс становлять: 1) морфологічний чинник; 2) лексичний; 3) лексико-граматичний; 4) синтаксичний, або структурний. Однак на сучасному етапі дослідження закономірностей поєднання слів усе більше науковців схиляється до розгляду цього питання у світлі теорії валентності. Відповідно до концепцій М.Д. Степанової, Г. Хельбіга, С.Д. Кацнельсона, І.Р. Вихованця, А.П. Загнітка оперуємо поняттям валентності як двоплощинним – таким, що виявляється на власне-семантичному й формально-синтаксичному рівнях. Семантична валентність полягає в здатності предикатних слів (що є єдиними носіями валентності) передбачати наявність певної кількості контекстних партнерів з відповідними семантичними ознаками. Формально-синтаксична ж валентність ґрунтується на оформленні відкритих позицій відповідними компонентами, що представлені визначеними морфолого-синтаксичними засобами.

Підґрунтям сполучуваності слів у різноманітних синтаксичних побудовах є взаємодія активної валентності опорних компонентів (передбачає здатність слова прогнозувати семантико-синтаксичні позиції для посідання їх іншими словоформами) та пасивної валентності ад’юнктів (виявляється в призначенні певної словесної форми заповнювати відповідні гнізда, відкриті активною валентністю опорного компонента). Генетично здатністю прогнозувати місця для відповідних актантів наділені дієслова, вони є первинними носіями активної валентності. Прикметники набувають її у зв’язку з виконанням неспеціалізованих синтаксичних функцій – за переміщення в предикативну або напівпредикативну позицію; іменники успадковують її від твірних дієслів і предикативних прикметників, а також, подібно до прикметників, переміщуючись у предикативну зону. Отже, принципового значення набуває той факт, що активна валентність є властивістю певного компонента не безпосередньо, а як такого, що посідає певну синтаксичну позицію в структурі речення, а саме – позицію предиката на семантико-синтаксичному рівні чи позицію присудка на формально-граматичному рівні. Це дає підстави наголошувати на тому, що валентні характеристики певної словоформи потрапляють у залежність від її функціональної позиції у реченні. Таким чином, за дослідження підрядного зв’язку принципового значення набуває функціонально-синтаксична позиція компонентів, від якої залежать їхні валентні характеристики, а отже, й форма підрядного синтаксичного зв’язку, що встановлюється між синтаксичною домінантою й ад’юнктом.

Таким чином, кваліфікуючи й диференціюючи форми синтаксичного зв’язку, орієнтуємось не на морфологічне вираження ад’юнкта, а на його синтаксичну позицію щодо синтаксичної домінанти. Враховуючи цей принцип, а також спостереження над особливостями компонентів у конструкціях з реалізацією підрядного синтаксичного зв’язку у формі вільного поєднання, маємо вагомі підстави твердити про її невалентний характер, тобто в побудовах з вільним поєднанням ад’юнкт не посідає позицію, відкриту семантико-синтаксичною валентністю синтаксичної домінанти, а встановлення підрядності між ними є наслідком процесів редукції, конденсації, трансформації тощо, напр.: Зорі злякано дивилися в очі близькому Дневі… (Ю. Дараган) ← Зорі дивилися в очі близькому Дневі + Цей погляд був зляканий; Об обрій погляд свій оббий − і видивиш свою країну в тяжкій короні багряній (В. Стус) ← Об обрій погляд свій оббий − і видивиш свою країну + Країна у короні (← Країна вбрана у корону) і т. д.

З огляду на те, що детермінантний зв’язок є одним з виявів підрядного синтаксичного зв’язку, поряд з прислівним та опосередкованим, немає підстав кваліфікувати форму його реалізації як специфічне явище. Адже всі ознаки підрядного детермінантного зв’язку – незумовленість ад’юнкта валентністю синтаксичної домінанти, його вираження незмінним словом чи відмінком у некатегорійному значенні, відсутність морфологічних показників зв’язку, його синтаксична слабкість та встановлення на підставі семантики компонентів – засвідчують, що він (підрядний детермінантний синтаксичний зв’язок) встановлюється у формі вільного поєднання.

Ад’юнкт у конструкціях, де підрядний синтаксичний зв’язок репрезентований формою вільного поєднання, характеризується морфологічною розмаїтістю. На цій підставі розрізняють власне-вільне поєднання та вільне поєднання у відмінковому вияві. Власне-вільне поєднання функціонує в побудовах, ад’юнкт яких виражений незмінним словом, напр.: Годинник став. Сіріють німо стіни (В. Симоненко), скам’янілою формою, напр.: Життя прожити як належить – єдине, що від нас іще залежить (Л. Костенко) або цілісним словосполученням, напр.: У кріслі, за столом сидів чоловік років п’ятдесяти з худорлявим продовгуватим обличчям (О. Жовна). Вільне поєднання у відмінковому вияві поширюється на утворення, ад’юнкт яких виражений відмінковою формою. Показово, що в українській мові вільно поєднуватися з синтаксичною домінантою може будь-який відмінок, окрім кличного, єдиною умовою цього є його вживання в некатегорійному значенні, напр.: Макс поставив авто просто навпроти магазину „Світоч”… (Ю. Вииничук); Стояв Пушкар, як сивий дуб озимий, Стояв Богун, як лицар із казок (Л. Костенко); Не ворог я царю Латину (І. Котляревський); Так довіку у темниці Довелось поету жити, За тюремний спів він мусив Головою наложить (Леся Українка); За вікнами день холоне, У вікнах − перші вогні… (О. Теліга); І дужче в серці Гордієвім загоготала злоба на чорного чоловіка у високих чоботях (Т. Осьмачка) і под.

Через відсутність морфологічних показників цієї форми підрядного синтаксичного зв’язку в її реалізації значну роль відіграє семантичний чинник. Вільне поєднання – форма зв’язку з семантичною природою, хоча її граматична сутність теж виявляється, оскільки нерідко в реченнєвій побудові певний компонент можна вважати поширювачем декількох синтаксичних домінант, а якій саме воно підпорядковується насправді залежить від семантичної сумісності компонентів. Наприклад, у реченні Його постать навлежачки ледве окреслювалася серед камерних сутінок (Т. Осьмачка) граматична форма елемента навлежачки передбачає його залежність і від слова постать, і від слова окреслювалась, однак насправді синтаксичною домінантою цього ад’юнкта є компонент постать, бо словосполучення окреслювалась навлежачки семантично неможливе.

Порядок слів, зокрема, контактне розташування синтаксичної домінанти й ад’юнкта, є нерегулярною ознакою вільного поєднання, адже для української мови, як і для решти слов’янських, не характерний фіксований порядок членів речення.

Оскільки явища вільного поєднання у відмінковому вияві протягом тривалого часу неправомірно кваліфікували як слабке керування, сьогодні гостро постає необхідність вироблення способів диференціації цих двох форм підрядного синтаксичного зв’язку. Для розв’язання цієї проблеми пропонуємо керуватися двома чинниками:

1. Синтаксичною позицією ад’юнкта: керованими є лише ті відмінкові форми, які посідають позицію, відкриту семантико-синтаксичною валентністю опорного компонента, пор.: керування – Особливо ж він був щасливий, коли повертався з дружиною до Києва (С. Скляренко) і вільне поєднання – Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі. ...Могилами у полі без імен, дорогою до Києва з Лубен! (Л. Костенко) тощо.

2. Характером семантико-синтаксичних відношень: між компонентами, поєднаними формою синтаксичного зв’язку керуванням, виникають субстанційні або комплетивні відношення, між компонентами, поєднаними формою зв’язку вільним поєднанням у відмінковому вияві, – атрибутивні й адвербіальні, пор.: керування – Якусь тобі він казань скаже, Дорогу добру в Рим покаже, Побачиш, як живу і я (І. Котляревський) і вільне поєднання – Як невимовне віршами не скажеш, чи не німою зробиться душа? (Л. Костенко) і под.

Другий розділ „Ядерна зона функціонування вільного поєднання” присвячено опису формально-структурних моделей конструкцій, між компонентами яких підрядний зв’язок встановлюється у формі власне-вільного поєднання.

Граматична традиція форму підрядного зв’язку прислівника з будь-якою синтаксичною домінантою потрактовувала як вільне поєднання, однак синтаксичний підхід до кваліфікації синтаксичних зв’язків змушує визнати можливість підпорядкування адвербіативів синтаксичній домінанті й за допомогою керування. Це відбувається, коли прислівники посідають позицію локативної субстанційної синтаксеми при локативних предикатах. У таких випадках прислівники, виступаючи функціональним еквівалентами відмінкових форм, що спеціалізуються на функції локативної синтаксеми, є валентно зумовленими, а отже, керованими, пор.: Мов ельфів мрійний хоровод, Там пари ніжні і щасливі Ідуть направо і наліво… (В. Сосюра) — І шум і співи в коридорі – курсанти з лекції ідуть (В. Сосюра) й ін.

Через свою специфіку виражати обставинні характеристики ситуації прислівник доволі часто розташовується в детермінантній позиції речення, сполучаючись з його предикативним ядром формою підрядного зв’язку вільним поєднанням. Між ним і синтаксичною домінантою встановлюються різноманітні адвербіальні відношення: темпоральні – Вона завжди стояла коло хати і завжди усміхалася (В. Герасим’юк); локативні – Надворі засірів зимовий ранній гірський вечір (М. Гримич); фінальні – ...ніби все те, що доля завинила їй, Марії, було взято наборг на одне життя, щоб у наступному, доччиному, повернутися, як у чесній купецькій угоді, із через верх відшкодованим чиншем (О. Забужко); каузальні – І знічев’я Роберт задивився На роботу того павука… (Леся Українка) тощо.

Посідаючи прислівну позицію, адвербіативи виконують роль ад’юнкта в конструкціях таких формально-структурних моделей:

1) V_f + Adv: З бурого неба починають надлітати ліниво мохнаті пластинки снігу (І. Вільде);

2) Part + Adv: Відвічно наїжена Росія По-старому нахабно заборча (Ю. Дараган);

3) Adv part + Adv: Автобус знову засичав, зупинився і, по-старечому переваливши з боку на бік наповнене черево, заспокоївся (О. Жовна);

4) Adj + Adv: Його тексти бездоганні. Мовно бездоганні, та за змістом – нудні й штучні, а тому його давно ніхто не читає (М. Гримич);

5) Adv + Adv: Таксі їхало напрочуд швидко (Ю. Яновський);

6) Predicat + Adv: Коли йшла з вокзалу, мені було страшенно весело (М. Хвильовий);

7) S _1-7 + Adv: І від цього образу бабці навшпиньках, перед якою щойно зачинено фіртку до серця, стає зразу гаряче на всьому тілі, а потім мокро в очах (І. Вільде).

У сполуках усіх моделей, окрім останньої, встановлюються адвербіальні семантико-синтакичні відношення, здебільшого, способу дії, інколи – з різними семантичними нашаруваннями. Виконуючи роль ад’юнкта щодо опорного субстантива, прислівник транспонується до ад’єктивної сфери, і в подібних побудовах виникають атрибутивні семантико-синтаксичні відношення.

Не всі інфінітиви, подібно до прислівників, підпорядковуються синтаксичній домінанті вільним поєднанням. Спостереження й аналіз мовних фактів дають підстави виокремити два типи керованих інфінітивів: 1) у складі аналітичного дієслівного присудка або головного члена односкладного речення, співвідносного з присудком, напр.: Венера зачала благати І за Енеєчка прохати… (І. Котляревський) і под.; 2) у позиції об’єктної субстанційної синтаксеми, напр.: Ну, так я вас навчу шануватись. Я з вас виб’ю ваше гайдамацтво (А. Кащенко) та ін.

У сучасній українській мові інфінітиви посідають позицію адвербіальної синтаксеми здебільшого в реченнєвих утвореннях з предикатами-дієсловами руху чи переміщення, спеціалізуючись на вираженні виключно цільової семантики, напр.: …Вибив шибку одну із рогатки І додому спати помчав… (В. Симоненко); Петро поїхав до далекого волинського села написати про боротьбу повстанців УПА (Ю. Покальчук), хоча інфінітив виконує функцію адвербіальної синтаксеми мети й у реченнях з предикатами інших лексичних груп, напр.: І, вирвавши скобель разом із замком, пустив свою жінку в сіни, а сам сів на призьбі ждати (Т. Осьмачка); Пустіть мене у молодість мою. Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм, хоч крихіткою ока ухопити прогірклу землю (В. Стус) тощо.

Уживаючись у прислівній позиції речення, інфінітив виявляє здатність виступати ад’юнктом у конструкціях двох формально-структурних моделей:

1) S_1-7 + Inf. Роль синтаксичної домінанти в таких утвореннях виконують віддієслівні й відприкметникові іменники та власне-іменники абстрактної або узагальненої семантики; між нею й ад’юнктом встановлюються атрибутивні семнтико-синтаксичні відношення, напр.: Ніхто не може відібрати у нас задоволення малювати себе на іконах! (М. Гримич); Настав мій час сказати свою правду (Л. Костенко).

2) Predicat + Inf. Зазвичай між компонентами побудов цієї моделі реалізовуються кондиціональні або темпорально-кондиціональні семантико-синтаксичні відношення, напр.: Тепер, думав він, такими кіньми соромно буде між люди виїхати (У. Самчук); Як страшно відкриватися добру (В. Стус).

Характеристики

Список файлов реферата