15715-1 (661327), страница 2
Текст из файла (страница 2)
В епоху Київської Русі вишивка золотими і срібними нитками зазнала розквіту і поширення в побуті і феодальної знаті. Вона була популярною і оцінювалась як надзвичайна коштовність. Нею прикрашали не тільки святковий, ритуальний, княжий, а й цивільний одяг, тканини для храмів.
Вишивки ХІІ-ХІІІ ст. виконані переважно на домотканих матеріалах: лляних, конопляних, вовняних, а також тканинах зарубіжного мануфактурного виготовлення, шкірі, з яких шили різні компоненти одягу, вироби інтер’єрного та побутового призначення. Місцеве виробництво шовкових тканин ХІІ-ХІІІ ст. у таких провідних осередках, як Київ, Корсунь, Кам’янець-Подільський, Львів, Броди, Корець, Івано-Франківськ, мало велике значення для поширення шовкових ниток у народному вишиванні.
Особливого розвитку зазнав рослинний орнамент у вишивках великих скатертин, простирадл. Складні рослинні орнаментальні форми логічно розміщенні на бордюрах, що обрамлюють прямокутну і центральну частини. Цікавими пам’ятками вишивок ХІІІ ст. є скатертини, що датуються 1760-1722 рр., простирадло Галагана 1760 р.
ХІХ ст. – важливий період в історії розвитку української вишивки. Вишивка зазнала масового поширення, стала одним із основних видів народного, декоративного мистецтва. Виділялись великі вишивальні майстерні в селах Качанів ці на Чернігівщині, Григорівні на Київщині, Яланці на Поділлі та ін. У цих майстерна вишивали одяг, гаманці, скатертини, рушники, наволочки.
Художники, народі майстри в своїй творчій практиці розвивають нагромаджений досвід, багато працюють в справі підвищення художнього рівня виробів, декорованих вишивкою. Новий світогляд людей, висока професійна підготовка майстрів спричинились до визначення нових художніх напрямів розвитку вишивального мистецтва. Загальній тенденції – підвищення рівня якості художніх виробів, активізації творчих процесів сприяло покращання підготовки кадрів – художників-професіоналів і майстрів-виконавців.
Важливою формою підвищення кваліфікації виконавців творчих майстрів, художників є семінари, конференції, конкурси, виставки тощо. Обмін досвідом – важлива школа навчання, що зумовлює активізацію новаторських пошуків.
Сучасна вишивка, що виготовляється в системі підприємства народних художніх промислів – складне багатогранне художнє явище.
Численні колективи художників, вишивальниць Київщини працюють у виробничо-художньому об’єднанні ім.Т.Г.Шевченка та його філіалах в Іванкові, Василькові, Кагарлику, на Літківській фабриці виробів ім.Т.Г.Шевченка. Творчо працюють колективи вишивальниць у Харківському виробничо-художньому об’єднанні “Україна”, Львівській фабриці ім.Лесі Українки.
Творчою співпрацею художників, майстрів, які працюють в сфері підприємств різного підпорядкування народних художніх промислів, наромаджений досвід нового підходу до матеріалів вишивки, відродження і вдосконалення різних видів технічного виконання, творчого використання локальних принципів трактовки орнаментальних форм, побудови композицій, кольорових зіставлень. Збагачена композиційно-орнаментальна культура вишитих виробів. Іде постійне оновлення їх символічно-декоративних функцій.
1.2. Територіальні особливості вишивки
Для гуцульських вишивок характерні різноманітність геометричних та рослинних візерунків, розмаїття композицій, багатство кольорових поєднань, здебільшого червоного з жовтим та зеленим, причому червоний колір домінує.
Вишивки Закарпаття визначає мотив “кривулька”, а також техніка зволікання і вишивання хрестиком. Тут часто також використовується гаптування (бісером, золотом, сріблом).
Сьогодні, як і сотні років тому, не старіє стародавнє мистецтво тканих і вишиваних рушників – традиційної окраси українського народного житла. Розвішані у світлиці по стінах і над портретами, картинами, вони надають їй охайності, святковості та затишку.
Чимало уваги довелось би віддати багатьом поміщицьким майстерням, що існували в Україні наприкінці ХVIII – на початку ХІХ ст. Жінки-кріпачки вишивали подушки, скатерки, гаманці, чохли на меблі та інші речі панського побуту. Далеко за межами України відомі майстрині з сіл Григорівна на Київщині, Качанівка на Чернігівщині, Клембівка та Яланець на Поділлі. Бурімка, Долина на Полтавщині. Особливі слова слід було б написати і про жінок-кріпачок із Скоринців – маєтку Галаганів на Чернігівщині, які за малюнком Тараса Шевченка вишивали блузу і хусточку. “Прозора, мов обсипана яблуневим цвітом, вишивка блузи – наче оповідь про цнотливість і сподівання молодості, про чари дівочої вроди, про любов, “що тільки народжується і розквітає в душі”, - так пише Т.В.Кара-Васльєва про цей твір високого народного мистецтва.
На нашу думку, до такої енциклопедії поряд з іменами Г.Герасимович, Л.Богинич, О.Василенко, О.Головко, М.Федорчак-Ткачової неодмінно мало бути занесене ім’я Стефанії Василівни Кульчицької, майстра народної творчості, справжньої наставниці молоді, яка понад 20 років педагогічної діяльності віддала підготовці вишивальниць та швачок, і вони сьогодні також стали відомими майстрами.
Як і більшість народних ремесел в Україні, вишивка не вважається суто жіночою справою. Відомо, що чимало вишивок, виконаних вправними руками чоловіків, зберігається в музеях, представлені на виставках. Багато кому відоме ім’я вчителя географії з Калуша Івано-Франківської області Михайла Покидання, узори якого стали надбанням усієї України, оскільки не раз друкувалися в періодичних виданнях.
1.3. Орнамент та композиційна структура вишивки
У процесі соціально-економічного і культурного розвитку на Україні сформувалися локальні особливості народної вишивки кожного етнографічного регіону – Середнього Подніпров’я, Полісся, Поділля, Карпат і Прикарпаття, Півдня України. Це виявилося у характерних орнаментальних мотивах і композиціях, усталеній колірній гамі і специфічних техніках виконання. Співіснують рослинний і геометричний орнаменти, семантика останнього сягає глибинних джерел. Назви мотивів свідчать про глибоку реалістичність і образність світобачення народу. На зламі ХІХ-ХХ століть улюбленими стають хрестик, квіткові узори червоного та чорного кольорів, які поступово витісняють характерні місцеві засоби м-ва і вишукані сполучення кольорів.
У процесі історичного та культурного розвитку на Україні у кожній місцевості утворились характерні орнаментальні мотиви і композиції, найбільш улюблена і поширена колірна гама, специфічні техніки виконання. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи і вдосконалюючи їх. Вишивкою займалися повсюди. Кожний район, навіть кожне село відзначалися своєрідністю мотивів. У розповсюджених орнаментальних мотивах, їх назвах вражає образна спостережливість, тонке поетичне почуття. Це “барвінок”, “хмелик”, “курячий брід”, “зозулька”, “гарбузове листя” та ін. Ось тому вишивка – це не тільки художнє оформлення речей, а й своєрідне світобачення відтворене специфічними художніми засобами.
В українській вишивці органічно співіснують рослинний і геометричний орнаменти. Геометричні мотиви, такі, як ромб, розетки, хрестоподібні фігури, стали основою східнослов’янського узору.
Найпоширенішим є мотив ромба, який набуває різноманітних окреслень. Ускладнюється не тільки внутрішній простір, а й зовнішній контур. Ромб – один з найпопулярніших мотивів вишивки Волині, Поділля, Гуцульщини. У вишивці у відповідності із застосованою технік4ою від дає різноманітний художній ефект.
У ХІХ ст. підвищення інтересу до рослинної орнаментації сприяють витісненню стародавніх композицій, новому їх переосмисленню. Велике художнє значення мали лінії крою, що їх майстрині не намагалися приховати, а навпаки, виявити за допомогою ажурних швів. Принцип поєднання ажурних швів типовий для всіх районів України, однак колористичне і технічне рішення різне в кожній місцевості.
У Київському і Чернігівському Поліссі поряд з геометричними популярне рослинно-геометричні мотиви в чорно-синій гамі. Улюбленими тут є “рожі”, “берізки”, “хміль”, “барвінок”, а також “гусячі лапки”, “сливки”.
На грані ХІХ-ХХ ст. відбувається кардинальна зміна художньо-образного вирішення народної вишивки. Пояснюється це поширенням техніки хрестика. Цією технікою вишивали в містах та панських маєтках, різноманітні предмети інтер’єрного призначення: панно, скатерки, серветки.
Класичною технікою Поділля є низь чорного і червоного кольорів, які мають стиль “лягання” густими насиченими лініями на полотно. Ця техніка виконується з вивороту, а на лиці, як на негативі має протилежний вигляд щодо розміщення кольорів.
Високим художньо-технічним рівнем виконання вирізняється вишивка багатонаціонального Закарпаття. Вони демонструють, як широту етнокультурних взаємовпливів, так і збереження традицій сивої давнини. Цей регіон відзначається різноманітністю технік виконання і колірної гами, застосуванням бісеру, стелярусу.
Особливу групу утворюють вироби Гуцульщини. Гуцульщина – історично-етнографічний край, що охоплює гірські райони Івано-Франківської та Чернівецької областей, та Рухівський район Закарпатської області.
Кожний район, навіть кожне село має своє художнє обличчя, улюблену колірну гаму. Так, у Яворові були “сливові”, “черешневі”, “соснові” мотиви, а найулюбленішими узорами залишалися “скриньковий” у вигляді ромбів або зигзагів, утворений прямокутними “скриньками”, або ж малюнок “головкатий”. Колорит ворівських вишивок червоний, який підсилено жовтим, зеленим та червоним. Поступово гама змінюється у бік багато барвистості, в ній переважають голубі, зелені, сині кольори, а у брусторівській – зелені, чорні.
Місцевою своєрідністю відзначаються вишивки гірського села Космач. Характерною прикметою є те, що вишивка виконується дрібним хрестиком, стібками, що утворюється завдяки гармонійному поєднанню ясних тонів – жовтого, оранжевого, темно-червоного кольорів, з незначним додаванням зеленого та чорного.
2.1. Матеріали та обладнання для вишивки
Матеріали та інструменти – важливі фактори, які зумовлюють художній рівень вишивки. Вражаюча геніальність народних вишивальниць – у їх глибокому розумінні матеріалу, вмінні використовувати, здавалося б, прості засоби для отримання сильних декоративних ефектів. Згідно призначення матеріали для вишивання поділяються на два види: матеріал, як основа, на якій вишивають (тканини, шкіра), і матеріал, яким вишивають (нитки рослинного, тваринного походження, металеві, бісер, корали, перли, лелітки).
Найпоширенішим матеріалом були льняні і конопляні полотна. Льняні – м’які, мають дрібнішу клітку, сірувато-охристі відтінки. Конопляні – тугіші, зеленувато-сірих відтінків.
Кожен тип тканин відігравав важливу роль – як поле для виділення вишивки, як один із важливих факторів її художнього вирішення. Поетапно в історичному аспектів ішов процес еволюції і відповідного використання матеріалу вишивки.
В усіх районах України поширеним було вишивання ручнопрядними нитками з овечої вовни. Для таких ниток підбирались найкращі волокна вовни чорного, білого, коричневого кольорів.
Льняні, конопляні, вовняні нитки домашнього виготовлення природного кольору, вибілені або пофарбовані, - основний, масово доступний матеріал для вишивання.
Вони забезпечували такий суттєвий фактор мистецтва вишивання, як гармонійне співвідношення фактури ручного виготовлення тканин і фактури вишитих узорів.
Для вишивання використовувались і вовняні нитки фабричного виготовлення. Локальні їх назви залежали від якості структури, кольору тощо. В районах Волині, Поділля, Бойківщини їх називали “волічка”, “лучка”, на Полтавщині – “лучок”, в південних областях – “гарус” та ін.
Побутувало на Україні і вишивання шовком, особливо в міському середовищі.
Матеріалом для вишивання були металеві золота і срібні нитки. Їх застосування у вишивці пов’язане з діяльністю мануфактурних виробництв. Вітчизняне виробництво золотих і срібних ниток створювало можливість їх широкого використання у вишиванні. На Україні були засвоєні відомі техніки виготовлення золотих і срібних тягнутих ниток – тонесеньких дротянок та ниток, які називали “сканим” золотом. Це льняні або конопляні нитки, обкручені дуже тонким срібним або позолоченим дротиком.
Ці нитки, як згадувалось, “тянули” у Львові. Очевидно, при майстерні по виготовленню золотих тканин (1637), заснований у Львоі, були гаптані золотом і сріблом. На замовлення знаті, поміщицько-магнатських маєтків, церков і монастирів виготовлялись дорогі вироби, вишиті золотом і сріблом.
В різних районах виробились певні відмінності поєднання в одній вишивці золотих, срібних металевих ниток з іншими м’якими шовковими, вовняними, бавовняними нитками. В середині ХІХ ст. західноєвропейська мода на вишивку бісером спричинилась до поширення його і в народній вишивці. Різнокольоровими бісеринками доповнювали вишивки на уставках жіночих сорочок, головних стрічках. На Буковині вишивали і металевими тонкими пластинками – “лелітками” круглої, рідше – витягнутої овальної форми, з золотими або сріблястими відтінками.
Бісер, металеві пластинки, ґудзики, корали, стеклярус – матеріали, які в українській народній вишивці були підпорядковані основному вишивальному матеріалу – ниткам, різної структури і якості, від тонких, ледве помітних, до грубих нитяних шнурів.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
