37259 (659762), страница 4
Текст из файла (страница 4)
На третьому етапі держава існує у вигляді абсолютної монархії, де верховна влада повністю і неподільно (необмежено) належить монарху, який видає закони, призначає чиновників, збирає і витрачає народні гроші, не допускаючи будь-якої участі народу у законодавстві і контролі за управлінням. Отже, самодержавство — це самовладдя чиновників і поліції за умови безправного становища народу [9,c.43 - 44].
Феодальна держава набирає форми абсолютної монархії в перехідний період, коли старі феодальні стани переживають занепад, а з середньовічного стану міських жителів формується сучасний клас буржуазії і коли жодна зі сторін, що борються, не може взяти верх над іншою.
Класова сутність феодального абсолютизму не змінюється тому, що вона згідно із загальним правилом є державою найбільш могутнього економічно панівного класу. Абсолютна монархія характеризується ліквідацією або повним занепадом станово-представницьких порядків, необмеженою владою монарха, збільшенням апарату придушення.
Розглядаючи сутність феодальної держави, слід виходити із загальної закономірності виникнення держави. Держава і право феодального типу виникають тоді, коли класові протиріччя між феодалами і селянами об'єктивно стають непримиренними.
Для того, щоб забезпечити класове панування, використовується сила, яка стоїть над суспільством, — феодальна держава. Вона виступає політичною організацією економічно панівного класу феодалів. Класова сутність такої держави — диктатура класу феодалів. Як за рабовласницького ладу, так і за феодалізму панування меншості над більшістю не може обходитися без примусу. Для збереження влади необхідний відповідний апарат — держава. Функції феодальної держави поділяються на внутрішні (охорона феодальної власності, придушення опору селян, ідеологічне пригноблення своїх класових противників) і зовнішні (оборона країни, загарбання інших територій, закріпачення інших народів, наприклад, хрестові походи).
Механізм феодальної держави у процесі еволюції зазнав суттєвих змін: він був відносно простим на першому етапі і ставав усе більш складним у міру розвитку держави. Абсолютизм доводить його до гігантських розмірів. Основна роль у такій державі належала каральним органам: армії, поліції, жандармерії, суду, в'язницям тощо [10,c.73].
Одне з чільних місць у системі феодальної держави посідала церква, догми якої були водночас і політичними аксіомами, а біблійні тексти у суді мали силу закону. Особливо відчутний вплив мала християнська церква в Західній Європі, де вона безроздільно панувала у сфері духовного життя впродовж усього середньовіччя. Релігія була ядром світогляду феодального суспільства, стрижнем єдиної християнської культури. В руках священнослужителів політика та юриспруденція, як і решта наук, залишалися звичайними галузями богослов'я, до них застосовували однакові принципи.
«Нема влади не від Бога, існуючі ж влади Богом встановлені», - такою була догма феодального ладу. Між римо-католицькою церквою і світськими феодалами тривала жорстока боротьба за панівну роль у суспільстві. Значний вплив у період феодалізму мала божественна теорія Хоми Аквінського, який мав титул «ангельського доктора». У 1323 р. церква вiднесла його до лику святих. У 1879 р. папа Лев XIII оголосив його вчення «єдино істинною філософією католицизму». Набули поширення ідеї об'єднання і створення міцної централізованої влади. Доктор богослов'я і професор Оксфордського університету в Англії Джон Уінкліф (1324— 1384) та чеський теолог Ян Гус (1371 — 1415) відстоювали незалежність англійської церкви від папської влад й, піддали сумніву принцип непогрішності пап, заперечували втручання церкви у справи держави, наполягали визнати, що приватна власність і поділ на стани не походять від Бога [13,c.76].
2.3 Капіталістична держава
На історичній арені капіталістична держава з'явилася в результаті буржуазних революцій, що покінчили з феодальним економічним і соціально-політичним устроєм. Об'єктивні та суб'єктивні передумови буржуазних революцій створювалися в надрах феодального суспільства. На стадії зрілості і занепаду феодальної суспільно-економічної формації дуже швидко складалися капіталістичні виробничі відносини і водночас посилювалися соціально-економічні та політичні протиріччя між історично висхідним класом буржуазії і класом феодалів, що продовжували утримувати політичну владу [12,c.74].
Після перемоги буржуазної революції, що завершилася корінним зламом феодальних виробничих відносин, захопленням політичної влади буржуазією і широким використанням нею модернізованого стосовно до нових умов феодального державного механізму, установилася відповідність політичної структури буржуазного суспільства його економічній структурі. Це переконливо було доведено буржуазно-демократичними революціями в Англії Франції й інших країнах, у результаті яких буржуазія стала не тільки економічно, але і політичне панівним класом.
Економічною основою буржуазної держави з моменту її появи стала капіталістична система господарювання і приватної власності на найбільш важливі знаряддя праці та засоби виробництва. Приватна власність оголошувалася священною і недоторканною. На її охорону і захист було спрямовано в кінцевому підсумку, усе конституційне і поточне законодавство.
Таке ж становище зберігається і при сучасному капіталізмі. "Власність і право спадкування, — зазначалося у зв'язку з цим, наприклад, в Основному законі (Конституції) ФРН від 23 травня 1949р., — гарантується. Утримання і межі їх встановлюються законами... Відчуження може здійснюватися тільки відповідно до закону і на підставі закону, що регулює порядок і розміри відшкодування".
Крім права власності, найважливішими "матеріальними" ознаками капіталізму, що складають економічну основу цього ладу, у західній політичній і соціологічній літературі називаються такі, а) наявність конкуренції, "здійснюваної насамперед заради одержання прибутку власниками"; б) сприяння технічному і технологічному прогресу; в) розвиток вузької спеціалізації, особливо в сфері фінансових операцій; г) ріст потужних національних і транснаціональних корпорацій; ґ) періодичне виникнення економічних спадів (депресій); д) здійснення урядом лише часткового контролю над приватним сектором; є) виникнення і розвиток міцних робочих організацій, що забезпечують "підвищення статусу і впливу робітничого класу" тощо [10,c.75].
Приватна власність, володіння нею є основою, мірилом економічної свободи при капіталізмі. У свою чергу, економічна свобода служить фундаментом політичної, соціальної та особистої свободи людини. Чим більше власності в руках тієї або іншої особи або групи осіб, тим більше гарантується здійснення прав і свобод, що проголошуються в конституціях і звичних законах, включаючи право на працю, на відпочинок, на освіту і та ін. І навпаки.
У зв'язку з цим видаються цікавими висновки відомого німецького вченого, знавця буржуазного конституційного права Конрада Хессе. У книзі "Основи конституційного права ФРН", що витримала більш десяти видань, він писав: "Для безробітного постановка питання про фахову свободу є непотрібною. Свобода отримання освіти і вільний вибір навчального закладу значимі для тих, хто має достатні засоби для того, щоб отримати бажану освіту, і хто має можливість вступу до цих навчальних закладів. Гарантії права власності мають реальне значення лише для власників, недоторканність житла — лише для тих, хто їм володіє".
Головним джерелом появи і подальшого накопичення власності є трудова діяльність, а також експлуатація людини людиною, гноблення широких прошарків трудящих мас з боку пануючих, хижацьке привласнення ними результатів чужої праці.
Важливим джерелом приватної і державної капіталістичної власності є націоналізація, а потім денаціоналізація нерентабельних підприємств і навіть окремих галузей промисловості, що потребують для свого розвитку значних і довгострокових капіталовкладень. У міру того, як націоналізовані підприємства або галузі набирають силу за рахунок державних коштів і починають приносити прибуток, влада імущих нерідко порушує питання про повернення їх у приватні руки, про денаціоналізацію [20,c.81 - 82].
Тенденція росту, масштабів одержавлення виробництва в розвинутих капіталістичних країнах, що намітилася після Другої світової війни, веде, як правило, до посилення процесу концентрації власності і влади в руках фінансово-промислового капіталу, до поляризації відносин власності, до загострення протиріч між широкими прошарками трудящих мас і власниками величезних капіталів.
Соціальна структура буржуазного суспільства, на основі якої будується і функціонує капіталістична держава незалежно від етапів його розвитку, у збільшеному плані, зазвичай, являє собою сукупність двох головних, по природі несумісних один з одним класів буржуазії і пролетаріату.
Проте в більш деталізованому вигляді вона виступає одночасно і як система проміжних прошарків населення, що входять до неї і які мають свої особливості. До таких належать соціальний прошарок — інтелігенція, а також багато різноманітних внутрішньокласових груп. Досить значну частину населення складають так звані напівпролетарі, тобто особи, що є, з одного боку, об'єктом експлуатації і найманої праці, а з іншого — самі використовують працю інших на належних їм на правах приватної власності дрібних підприємствах. У західній соціологічній і політологічній літературі соціальна структура суспільства традиційно розглядається як щось ціле, яке складається з таких трьох головних частин-класів: вищий, середній і нижчий (робітник). Кожний клас містить у собі усіх тих осіб, що мають відносно однаковий рівень прибутку, однаковий соціальний статус, у суспільстві подібний соціальний престиж.
Вищий клас або "клас дозвілля", як його нерідко називають, складається з тих представників суспільства, що зосереджують у своїх руках величезні багатства країни, мають найвищий прибуток, не займаючись при цьому безпосередньо будь-якою продуктивною працею. Матеріальною основою такого привілейованого становища можуть бути отримана спадщина, дивіденди від земельної або іншої власності, спеціальні привілеї.
Середній клас містить у собі осіб із середнім прибутком.
У соціальній структурі суспільства, як і в державному механізмі домінуюче становище незмінно займає вищий клас. Саме він визначає характер і природу своєї держави, її внутрішню і зовнішню політику, головні напрямки її діяльності [20,c.82].
Для здійснення своєї влади вищий клас створює цілу систему різноманітних соціально-політичних інститутів у вигляді політичних партій, держави, громадських організацій. Головне місце серед них посідає держава.
Серед усіх інших інститутів капіталістична держава. вирізняється, по-перше, наявністю в неї таких важливих засобів владарювання, як величезна озброєна армія, розвідка, контррозвідка, поліція, в'язниці, жандармерія. Вони надають реальну силу панівній еліті. Без них практично було б неможливим здійснення економічної і політичної влади цього класу, що складає меншість суспільства, над переважною більшістю.
По-друге, до числа специфічних рис і особливостей, властивих капіталістичній державі, варто віднести володіння нею такими потужними економічними, політичними, ідеологічними і правовими важелями впливу на систему суспільних відносин та інститутами, що дозволяють їй посідати в структурі політичної системи буржуазного суспільства одне з найголовніших, провідних місць.
У міру того, як зростають економічні, політичні, ідеологічні та інші потенції цієї держави в усіх сферах життя суспільства, зокрема у сфері виробництва, розподілу і споживання матеріальних і духовних благ, воно все більше перетворюється у найважливіший економічний чинник, виступає в ролі значної економічної і соціально-політичної сили. Зосереджуючи у своїх руках, крім державного бюджету, величезну кількість промислових, транспортних та інших виробничих підприємств, а також широка мережа торговельних, кредитних, науково-дослідних та інших установ, капіталістична держава сьогодні виступає в політичній і економічній системі суспільства одночасно як значний виробник, покупець і споживач, як власника матеріальних і духовних благ, великого банкіра і кредитора та як монополіста вироблених нею товарів і різних соціальних послуг, що надаються її відповідними органами [9,c.59].
По-третє, специфічною рисою й особливістю капіталістичної держави є її спроможність виступати по відношенню до різних фракцій панівного класу та їхніх організацій у якості так званого "сукупного капіталіста", що виходить у своїй повсякденній діяльності не з інтересів і безпосередніх цілей окремих капіталістів або монополій, а керується їх "сумарними" цілями й інтересами.
На державу, як на "ідеального сукупного капіталіста" покладаються такі різноманітні за своїм характером, але однакові за своєю соціально-класовою сутністю й змістом завдання, як: а) "нівелювання", згладжування внутрішньокласових протиріч і розходжень, що існують між різними частинами панівного класу — буржуазії; б) зведення розрізнених, а найчастіше протилежних одних одному інтересів різноманітних фракцій буржуазії до певного спільного знаменника; в) визначення спільних, стратегічних цілей і перспектив подальшого розвитку панівного класу і його найближчих союзників; г) забезпечення за допомогою усіх засобів, Ідо знаходяться в розпорядженні держави, безперешкодного розвитку капіталістичної економіки, зміцнення і подальшого удосконалення політичної системи суспільства, підвищення ефективності офіційної ідеології тощо [13,c.79].
2.4 Соціалістична держава
Теоретичні основи соціалістичної держави були закладені у працях основоположників наукового комунізму К. Маркса і Ф. Енгельса і розвинуті утворах В. І. Леніна, а також у документах комуністичних партій і наукових досліджень учених, що стоять на марксистсько-ленінських позиціях.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
