34482 (659104), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Як зазначено у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України у цій справі, до складу орендованого цілісного майнового комплексу входять будинок і капітальна споруда, а строк дії договору оренди встановлений до 31 грудня 2014 р., тобто більше одного року, тому відповідно до ч. 2 ст. 793 ЦК договір повинен бути нотаріально посвідчений. Підписаний сторонами договір оренди № 189 від 10 листопада 2004 р. нотаріально не посвідчений.

З аналізу положень, закріплених у ч. 2 ст. 220 ЦК, слідує, що вони застосовуються (у разі заявлення відповідної вимоги про визнання судом договору дійсним) не із наявності самого факту підписання договору оренди, а лише у випадках, коли сторони домовились щодо істотних умов спірної угоди і відбулося її часткове виконання однією зі сторін. При визнанні дійсним договору оренди майна, яке знаходиться у державній чи комунальній власності, судам, поряд з умовами, визначеними сторонами у договорі оренди такого майна, слід перевіряти відповідність істотних умов договору вимогам ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна». Крім того, як встановлено судом апеляційної інстанції, спірний договір жодною зі сторін не виконувався. Вказана обставина підтверджується й змістом позовної заяви та доповненнями до неї, де позивач зазначав, що він позбавлений можливості користування орендованим майном, оскільки об'єкт оренди фактично не був переданий у користування ТОВ «Пансіонат «Ізумруд Донецький» та не була припинена діяльність підприємства, майно якого повинно передаватися за спірною угодою в оренду позивачу. Позивачем також не надано доказів, а судом першої інстанції не встановлено фактів виконання умов договору щодо здійснення авансової оплати у розмірі не менш ніж за три місяці та здійснення орендної плати або інших платежів, пов'язаних з користуванням спірним майном¹.

Умовою дійсності деяких видів договорів є їх державна реєстрація. Відповідно до ст. 210 ЦК правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом. Так, відповідно до ст. 23 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» договір купівлі-продажу державного майна підлягає реєстрації відповідною місцевою радою³. З метою забезпечення законності укладення договорів та здійснення контролю за додержанням порядку розрахунків у іноземній валюті Указом Президента України «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні» від 7 листопада 1994 р. запроваджено реєстрацію та облік деяких видів зовнішньоекономічних договорів тощо.

Які ж наслідки недодержання сторонами вимог закону щодо форми договору або його державної реєстрації? За загальним правилом, закріпленим у ст. 218 ЦК, недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може проводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

Щодо наслідків недодержання вимог стосовно державної реєстрації окремих видів договорів, то відповідних положень з цього приводу в чинному ЦК України немає. Ще при дії ЦК УРСР 1963 р. президія Вищого арбітражного суду України в роз'ясненнях «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» від 12 березня 1999 р.¹ (п. 8) зазначила, що угода, укладена з порушенням правил щодо обов'язкової державної реєстрації, може бути визначена недійсною лише у тому разі, якщо такі наслідки прямо передбачені нормативним актом. Якщо незареєстрована угода повністю або частково виконана, а сторона, яка одержала виконання, ухиляється від державної реєстрації цієї угоди, друга сторона має право звернутися до арбітражного (господарського) суду за захистом своїх інтересів. У цьому разі суд може визнати угоду, що не пройшла державної реєстрації, дійсною, і такого рішення достатньо для виникнення у реєстраційного органу обов'язку щодо здійснення державної реєстрації угоди, незважаючи на волю другої сторони. Таке рішення можливе лише у разі, якщо відповідну угоду укладено за встановленою формою, а її зміст відповідає вимогам закону. Якщо сторонами угоди, пов'язаної з переходом права власності (повного господарського відання) на майно, не додержано вимог нормативних актів стосовно реєстрації майна (наприклад правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, транспортних засобів), то сама лише ця обставина не є підставою для визнання відповідної угоди недійсною, оскільки реєстрація майна не є елементом форми угоди.

Але ці роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України щодо наслідків недодержання правил про державну реєстрацію угод не грунтувались на нормах ЦК 1963 р., бо вони були відсутні. Тому доцільно було б у чинному ЦК (§2 глави 16) закріпити відповідні положення про правові наслідки недодержання вимоги закону про державну реєстрацію правочину.

Одна із загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, полягає в тому, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, які ним обумовлені. Укладаючи договір (правочин), сторони повинні усвідомлювати характер своєї спільної дії та прагнути реально досягти тих правових наслідків, які обумовлені в договорі (передачі майна у власність чи в тимчасове користування, надання послуги тощо). Відповідно до ст. 234 ЦК, якщо правочин вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювались цим правочином, тобто вчинено «про людське око», як образно було сказано у ч. 1 ст. 58 ЦК 1963 р., то він як фіктивний може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Зовсім інші правові наслідки, аніж ті, що обумовлені договором, переслідують сторони, укладаючи так званий удаваний договір. Як зазначено у ст. 235 ЦК, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був учинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Удавані правочини укладаються найчастіше з незаконною метою, тобто для приховання іншого, як правило, нікчемного правочину. Тому до відносин сторін такого приховуваного правочину мають бути застосовані правила та правові наслідки щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей — такою є ще одна із загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину (ч. 6 ст. 203 ЦК). Якщо у малолітніх (віком до 14 років) або неповнолітніх (віком від 14 до 18 років) дітей є належне їм майно, то батьки (усиновителі) управляють ним як опікуни чи піклувальники без спеціального на це уповноваження, але з додержанням відповідних правил про опіку і піклування (статті 67-72 ЦК, ст. 176 СК).

При укладенні батьками (усиновлювачами) договорів від свого імені або від імені своїх малолітніх дітей, а також за їх згодою при укладенні договорів їхніми неповнолітніми дітьми (зокрема при здійсненні корпоративних прав) батьки (усиновлювачі) не можуть порушувати права та інтереси своїх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей.

Література

1. Мілаш В. Теоретичні аспекти співвідношення свободи підприємницького комерційного договору та обмежувальних чинників // Українське комерційне право. - 2006. - №6. - С. 64.

2. Луць А.В. Свобода договору в цивільному праві України: Навч. посібник. - К.: Школа, 2004. - С. 104.

3. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. / За відп. ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - Т. 1. - С. 347-348 (авт. коментаря - О.В. Дзера).

4. Колісник В., Яроцький В., Гусаров К., Янишен В. Визнання недійсними правочинів у контексті встановлення Конституцією України демократизації правового регулювання цивільних відносин // Юридична газета. — 2006. — № 20. - 26 жовтня. - С. 20.

5. Беляневич О. Недійсність господарських договорів // Юридичний вісник України. - 2007. - № 9-10. - 3-16 березня. - С. 18.

6. Білоус Ж.А. Дійсність господарських договорів: Автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.04. - К., 2005. - С. 14.

7. Луць А.В. Тіньові угоди: поняття, ознаки, види // Університетські наук, записки: Часопис Хмельницького ун-ту управління та права. — 2005. — Вип. 4. — С.94.

8. Юридичний вісник України. — 2006. — № 49. — 9—15 грудня. — С. 15.

Характеристики

Список файлов реферата