32876 (658631), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Стаття 9. Адвокатська таємниця
Адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю. Предетом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків.
Стаття 10. Гарантії адвокатської діяльності
Професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом. Забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть бути допитані як свідки.
Один з основних принципів адвокатської діяльності - обов'язок адвоката зберігати професійну таємницю. Адвокат не може надавати ефекитвну професійну допомогу клієнту доти, поки між ними не буде досягнуто повного взаєморозуміння. У той же час клієнт повинен відчувати абсолютну впевненість і можливість діяти виходячи з того, що питання, обговорювані з адвокатом, і надана адвокатові інформація будуть збережені як конфіденційні, без будь-яких спеціальних вимог чи умов з боку клієнта.
За часів Київської Русі процесуальна змагальність мала відкритий характер, тобто таємниці захисту не існувало. Якщо якісь факти приховувались, то такі дії вважались умисними, а сама таємниця розглядалась як нерозкритість чи неможливість виявити обставини справи, отже, в той час вона ще не формується як правова необхідність. [54;20] Лише у Литовському статуті третьої редакції (1588 р.), який детально встановлював порядок судового захисту, ми можемо знайти чітке визначається поняття „адвокатської таємниці”.[48;6]
З появою „Прав, за якими судиться малоросійський народ” (1743 р.), можна сказати, поняття адвокатської таємниці цілком сформувалось і стало загальновживаним через розкриття його змісту. Іншими словами, в згадуваному джерелі йдеться, по суті, про адвокатську таємницю: „Поверенньй... ежели, что-либо... выдаст противной его стороне или, к ней пристанет, и в пользу её, а во вред дела, то такового поверенного должно удалить от производства”.
За Судовими статутами від 20 листопада 1864 р. присяжний повірений (так тоді називались представники у суді) „не повинен був розголошувати таємниці свого довірителя не тільки під час ведення його справи, а й у випадку усунення від неї і навіть після закінчення її”.
Подальший розвиток досліджуваного інституту відбувається для українського права в складних історичних умовах, які визначаються особливостями формування права в Радянській Україні, Західній Україні, Закарпатті та Північній Буковині. Після воз'єднання українських земель з Радянською Україною діяльність адвокатури регулювалась єдиним законодавством СРСР. В Радянській Україні з 2 жовтня 1922 р. діяло Положення про адвокатуру, затверджене постановою ВУЦВК. В ньому поняття „адвокатська таємниця” взагалі не визначається. В 1962 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було затверджено Положення про адвокатуру в УРСР. Відповідно до цього положення „Адвокат не має права прийняти доручення на ведення справи... коли він у даній справі раніше надавав юридичну допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, яка звернулася з клопотанням про ведення справи, та адвокат не повинен розголошувати відомості, які йому стали відомі від довірителя в зв'язку з наданням юридичної допомоги у даній справі”, „адвокат не може бути допитаний як свідок про обставини справи, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'язків захисника в даній справі”. Окрім цього, зміст адвокатської таємниці визначався і ст. 61 Кримінально-процесуального кодексу УРСР.
В Законі „Про адвокатуру в СРСР” (1979 р.) статтею 7 закладено вже досить чітку систему адвокатської таємниці: „Адвокат не має права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у випадках, коли він V даній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як суддя, прокурор, слідчий, особа, що провадила дізнання, експерт, спеціаліст, перекладач, свідок або понятий, а також коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь службова особа, з якою адвокат перебуває у родинних стосунках. Адвокат не має права розголошувати відомості, передані йому довірителем у зв'язку з наданням юридичної допомоги”. Зміст останніх положень досить схожий, але поглядається розвиток і позитивні зрушення щодо законодавчого врегулювання питання.
Чинний Закон України „Про адвокатуру” (1992 р.) дає більш повне визначення поняття, в той же час даний інститут доповнюється гарантією адвокатської діяльності (ст.10 Закону): „Забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката... відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони не можуть бути допитані як свідки...”. [38;112]
На сучасному етапі розвитку поняття адвокатської таємниці можна охарактеризувати у юридичному та у етичному аспекті. З точки зору права це питання урегульовано (чи повинно бути урегульовано) нормами законодавства про адвокатуру, кримінально-процесуальним і цивільно-процесуальним законом. Зрозуміло, що етичні норми носять більш загальний характер, а тому вимагають додаткового регулювання корпоративними правилами, зокрема правилами професійної етики.
У найбільш загальному виді правило конфіденційності можна сформулювати таким чином: адвокат повинний тримати в таємниці всю інформацію, що стосується обставин і фактів, повідомлених йому чи клієнтом, що стали відомі адвокату в зв'язку з виконанням доручення, а також сам факт звертання до нього того чи іншого клієнта і не повинний розголошувати таку інформацію, поки він не буде на те виразно й однозначно уповноважений клієнтом, а також якщо це буде потрібно на підставі закону чи дозволене (передбачене) правилами професійної етики. [27;124]
Адвокат повинний зберігати конфіденційність стосовно будь-якого клієнта, незалежно від того, чи є клієнт постійним чи звертається за наданням разової допомоги. Адвокат зобов'язаний в однаково зберігати в таємниці як відомості, отримані ним від клієнта, так і інформацію про клієнта, надану йому в процесі надання послуг клієнту. Етичне правило конфіденційності повинно застосовуватися безвідносно до того факту, що інші особи можуть володіти такою ж інформацією.
Досить зрозумілим і простим є положення щодо поширення всіх правил, які регулюють інститут адвокатської таємниці, на помічників адвоката і технічний персонал юридичних консультацій і адвокатських фірм (бюро). У Загальному кодексі правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства, наприклад, це положення виділене в окреме правило і сформульовано таким чином: „Адвокат зобов'язаний вимагати дотримання конфіденційності від помічників і від будь-яких інших осіб, що приймають участь у наданні послуг клієнту. Адвокат зобов'язаний вжити всіх необхідних заходів для дотримання правил його помічниками, ассоціаторами, секретарями, іншим персоналом юридичної консультації, адвокатського бюро (фірми), кабінету”.
Отже, оскільки вимоги про дотримання конфіденційності накладають на адвоката істотні обмеження, насамперед варто визначитися з тим, з якого моменту виникає адвокатська таємниця. Довгий час це питання було предметом літературних суперечок. [27;41].
Нині можна однозначно визначити - з моменту, коли клієнт переступив поріг юридичної консультації, адвокатської фірми, бюро, усе подальше складає предмет адвокатської таємниці. Сам факт звертання до адвоката - вже професійна таємниця. Суть прохання клієнта, зміст первинної консультації – так само. Більш того, якщо навіть спочатку до адвоката звернувся не сам майбутній клієнт, а хто-небудь з його родичів, з яким згодом ніякої угоди про ведення справи не укладалось, загальне правило залишається незмінним - вся інформація, отримана від цього родича, навіть сам факт його звертання - суть адвокатської таємниці.
Варто розібрати докладніше потенційно реальною колізією, з чим може зіштовхнутися адвокат. Розглянемо такий приклад: до адвоката звернувся громадянин А. із проханням представляти його інтереси по спору про розділ спадщини із сестрою після смерті їхнього батька. Адвокат прийняв доручення і відповідно був укладений договір. Через деякий час до адвоката А. звернулася мати сторін, що сперечаються, і повідомила, що померлий хоча і був батьком дитини, однак у свій час, коли він був репресований, було оформлене усиновлення хлопчика братом померлого. Від сина це приховали, але „назад документи не переоформили”. Її цікавило питання, чи має син право на спадщину. Отже, адвокат А. став власником інформації, отриманої від третьї особи, що прямо впливає на оцінку законності прагнень його клієнта. По-перше, у силу закону він не вправі розкривати таємницю усиновлення. По-друге, інформація отримана від третьї особи (тобто формально, самостійного „клієнта”) і, відповідно, першому клієнту повідомлена бути не може. Ясно, що адвокат повинний був відмовити матері першого клієнта в консультації, тому що в нього явно виникав конфлікт інтересів. Але інформацію він усе-таки отримав. Як йому вчинити стосовно клієнта, з яким оформлена угода на ведення справи? Продовжувати виконання прийнятих на себе обов'язків він не вправі, тому що незаконність вимог клієнта з урахуванням обставин, що стали йому відомими, очевидна. Пояснити клієнту причини зміни власної позиції адвокат А. не вправі. Єдино можливий вихід - розірвати угоду з клієнтом без пояснення причин (приводити „надумані” причини не можна, тому що тоді буде порушено принцип чесності). Адвокат А. не вправі навіть натякати клієнту про справжні причини своєї відмови від подальшого ведення справи, оскільки це все одно буде прирівняно до розголошення адвокатської таємниці (що діє у відношенні звертання матері клієнта до цього адвоката), і розголошенню (створенню умов, що сприяють розголошенню) таємниці усиновлення.
Ще одна можлива, хоча і менш гостра колізія, з якою часто стикаються адвокати, стосується використання відомостей, отриманих безпосередньо від клієнта. Так, клієнт повідомляє своєму адвокату ті чи інші відомості, але просить їх не використовувати в суді з тих чи інших причин. Адвокат же переконаний, що саме ці обставини можуть відіграти основну роль у формуванні позиції суду. Більш того, без використання цих відомостей справа не має судової перспективи. Як бути в такій ситуації? Якщо дійсно повідомлені, але заборонені до використання відомості клієнта такі важливі для правильного вирішення спору, адвокат, дійшовши висновку, що інших способів виявлення цих обставин немає, повинен відмовитися від ведення справи, зрозуміло, зберігаючи на весь подальший час у таємниці отриману ним інформацію. Якщо він може виявити потрібні обставини таким чином, проти якого клієнт не заперечує, нехай це і виявиться більш трудом кою, менш гарантованою роботою, адвокат повинен продовжити ведення справи.
Коли і в яких випадках адвокат вправі розкрити професійну таємницю? У деяких випадках такий дозвіл може припускатися. Наприклад, визначене розкриття інформації може знадобитися в заяві позивача (чи відповідача) чи іншому документі, пред'явлення якого необхідно в ході судового процесу в справі клієнта (пов'язаного з вирішенням проблеми клієнта чи за участю клієнта). Також адвокат може розкривати інформацію партнерам, співробітникам юридичної консультації (фірми, бюро, кабінету) і, у міру необхідності, технічному персоналу, таким співробітникам, як: секретарі, референти та ін. (але необхідно роз'яснити їм, що правила і принципи конфіденційності поширюються на них так само як і на адвоката).
Розкриття інформації представляється також можливим з конкретно вираженого дозволу клієнта. У цьому випадку адвокат вправі розкрити її, але зовсім не зобов'язаний. Навіть якщо клієнт попросить викликати в суд свого адвоката для дачі показань про зміст їхньої бесіди, про факт звертання до адвоката, то останній вправі звернути увагу суду на свій професійний імунітет і відмовитися від дачі показань, якщо думає, що це може зашкодити інтересам самого клієнта, його власним чи інтересам інтересам організації, в якій він працює.
Розголошення конфіденційної інформації адвокатом можливо також і в тому випадку, коли це необхідно в інтересах клієнта чи його правонаступників, але одержання відповідного дозволу від клієнта є об'єктивно неможливим у необхідний термін.
Науковці наполягають на тому, що адвокатська таємниця в обов'язковому порядку повинна бути розкрита тільки в двох випадках. 1) коли дії адвоката стали предметом розгляду відповідного адміністративного органу (дисциплінарної комісії, комітету з етики, і т.п. ); 2) коли предметом адвокатської таємниці виявилася інформация про злочин, що готується. (коли розголошення таємниці – єдина можливість запобігти злочинові)
Останній випадок, досить не простий. При наявності такої ситуації адвокат зобов'язаний оцінити міру суспільної небезпеки тієї інформації, власником якої він став, і діяти відповідно до цього. Тобто необхідно оцінити імовірність самого факту здійснення злочину. Таким чином, якщо адвокат переконався, що його бесіда з клієнтом відвернула його від злочинного наміру, він не повинен і не вправі повідомляти про це правоохоронним органам. Слід звернути увагу, що навіть у цій ситуації адвокати теж діють в інтересах клієнта, тому що перешкодивши йому вчинити злочин, вони, тим самим або звільняють його від кримінальної відповідальності, або зменшують її (покарання за підготовку, замах завжди легше, ніж за злочин, доведений до кінця).
Ситуація змінюється, якщо адвокату стало відомо про факт вчиненого злочину. Адвокат вже не вправі повідомляти будь-кому відомості ні про факт вчинення злочину, ні про того, хто його вчинив, словом, ні про що, що стало йому відомо в зв'язку з виконанням своїх професійних обов'язків. Тут вступає в дію табу - адвокат не може співробітничати з правоохоронними органами в розкритті вже вчиених злочинів, незважаючи на всю очевидність негативних наслідків нерозкриття будь-якого протиправного діяння.
Коли розголошення конфіденційної інформації потрібно відповідно до закону чи правомірної вимоги суду відповідної юрисдикції, адвокат завжди повинний піклуватися про те, щоб не надати більший обсяг інформації, ніж це необхідно.
Розголошення конфіденційної інформації також може бути виправдане метою стягнення гонорару з клієнта в судовому порядку, чи при виступі самого адвоката (партнерів адвоката, помічників, ассоціаторів чи допоміжного персоналу юридичної консультації, адвокатської фірми, бюро) у суді проти будь-якого необґрунтованого твердження клієнта чи його представників (родичів) чи інших осіб з приводу протизаконних дій чи провини адвоката, що виконував доручення клієнта, але тільки в тій мірі, у якій це необхідно в цілях найбільш ефективного представлення інтересів адвоката, об'єднання адвокатів, у якому він працює (працював). [28;133]
Правила адвокатської етики забороняють розголошення відомостей, що складають адвокатську таємницю, за будь-яких обставин, включаючи незаконні спроби органів дізнання, попереднього слідства і суду допитати адвоката про обставини, що складають адвокатську таємницю (звичайно це положення застосовується з урахуванням вище зазначеного). Адвокат (адвокатське об'єднання) зобов'язаний забезпечити розуміння і дотримання принципу конфіденційності його помічниками та членами технічного персоналу, а також забезпечити такі умови зберігання документів, переданих йому клієнтом, адвокатських досьє та інших матеріалів, що знаходяться в його розпорядженні і містять конфіденційну інформацію, котрі розумно виключають доступ до них сторонніх осіб [22;6].
Хочу також відзначити ще одне важливе етичне правило: довірчі відносини між адвокатом і клієнтом не дозволяють адвокату використовувати яку б то не було конфіденційну інформацію, передбачену етичними нормами, для власної вигоди чи для вигоди третьої сторони, або на шкоду клієнту.
Таємниця вчинюваних нотаріальних дій.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
