32592 (658533), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Принцип права па свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла. Свобода є найціннішим надбан­ням людини. Людина може діяти згідно зі своїм волеви­явленням та робити все, що не заборонено законом та не завдає шкоди правам та свободам інших людей[13;33].

Але на даному етапі розвитку демократичного суспільства склалася така тенденція, що дозволено все, що не заборонено законом. Свобода не може бути абсолютною та необмеже­ною. «Свобода — писав Ш. Монтеск'є, - є право робити все, що дозволено законом. Якщо б громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, бо те саме могли б робити й інші громадяни»[14;289].

Принцип недоторканності особи означає, що ніхто не може бути позбавлений волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий особистому об­шуку, освідуванню, судовій експертизі або приводу інак­ше як на підставі та в порядку, передбачених законом[15;32].

Кожному заарештованому, затриманому повинно бути негайно повідомлено про мотиви арешту або затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися пра­вовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити своє затримання. Про арешт або затримання особи повинно бути негайно повідом­лено родичам заарештованого або затриманого.

Конституція України проголошує, що кожному гаран­тується недоторканність житла. Не допускається проник­нення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за мотивованим рішен­ням суду. У невідкладних випадках, пов'язаних з уряту­ванням життя людей чи майна або з безпосереднім пере­слідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проник­нення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку (ст. 30 Конституції України).

Працівникам міліції для забезпечення виконання покла­дених на них обов'язків з охорони громадського порядку, припинення злочинів, переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, надано право входити на територію і в приміщення підприємств, установ і організацій та в жилі приміщення осіб, які перебувають під адміністративним наглядом (п. 15 ст. 11 Закону України «Про міліцію»).

Незаконний обшук, незаконне виселення або інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, вчинені посадовою особою, тягнуть кримінальну відповідальність за ст. 162 Кримінального кодексу України.

Право особи на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів забезпечення прав і свобод людини. Забезпечення такого права є конституцій­ним принципом і повинно суворо виконуватись на всіх стадіях кримінального процесу як важлива гарантія вста­новлення істини і винесення законного, обґрунтованого і справедливого вироку. Реальне забезпечення права підоз­рюваного, обвинуваченого, підсудного на захист можливе лише за умови неухильного додержання на всіх стадіях розслідування та судового розгляду кримінальних справ норм кримінально-процесуального законодавства, що га­рантують і регламентують реалізацію цього права. Крім того, точне і неухильне виконання вимог кримінально-процесуального закону про захист прав та інтересів обви­нуваченого (підсудного) є обов'язковою умовою зміцнен­ня законності. Тому розробка питань, пов'язаних із забез­печенням обвинуваченому права на захист, потрібна як для теорії кримінального процесу, так і для практики слідчих, прокурорських і судових органів.

У пункті 2 ст. 63 Конституції України передбачено, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист, а в п. 4 ст. 29 зазначено, що кожному заарештова­ному чи затриманому має бути невідкладно роз'яснено його права і надано можливість з моменту затримання захи­щати себе особисто та користуватись правовою допомогою захисника. У статті 21 КПК України зазначено, що підоз­рюваному, обвинуваченому чи підсудному забезпечується право на захист. Воно полягає в тому, що закон створює всі необхідні умови для заперечення необґрунтованого зви­нувачення або для з'ясування і врахування всіх обставин, що пом'якшують вину обвинуваченого.

За статтею 21 КПК України, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсуд­ного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинувачено­му і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та за­безпечити охорону їх особистих і майнових прав.

Порушення права на захист завжди означає істотне по­рушення вимог кримінально-процесуального закону і є од­нією з найбільш поширених підстав для скасування виро­ку або інших рішень у справі. До того ж таке порушення деякою мірою суперечить конституційним засадам, за яки­ми людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недотор­канність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю в нашій державі. З метою недопущення порушень прав і законних інтересів особи і встановлення об'єктивної істини по справі право на захист повинно гарантуватись і повно реалізовуватись у кримінальному процесі.

Це питання набуває все актуальнішого характеру, оскіль­ки перед Україною стоїть завдання привести свою власну законодавчу базу у відповідність до європейських стан­дартів. Через це перед законодавчим органом нашої дер­жави постає завдання щодо внесення змін та доповнень до чинного законодавства, зокрема кримінально-процесу­ального. Такі зміни, безперечно, не можуть обійти такий важливий правовий інститут, як право на захист.

Згідно з Законом України «Про дію міжнародних дого­ворів на території України» від 10 грудня 1991 р. укла­дені та ратифіковані Україною міжнародні договори є не­від'ємною частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Відповідно до ст. 62 Конституції України, особа вва­жається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинуваль­ним вироком суду. Поряд із цим ст. 63 Конституції вказує на те, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Піклуючись про те, щоб жодна особа не була необґрунтовано засуджена і жоден винний не був незаслужено тяж­ко покараний, законодавець забезпечує право на захист.

На думку М.С.Строговича, право зазначених осіб на захист є основою всіх процесуальних прав, що надаються підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному, інтегро­ване вираження цих прав[16;17].

Встановлюючи право на захист як один з основних прин­ципів не тільки кримінального процесу, а й як загально-правовий принцип, кримінально-процесуальне законодав­ство вводить розгорнуту систему процесуальних прав об­винуваченого, використовуючи які обвинувачений має можливість заперечувати пред'явлене йому обвинувачен­ня, наводити доводи і докази на свій захист. Такі права гарантуються кримінально-процесуальним законом. . Отже, держава покладає на особу, яка проводить дізнан­ня, слідчого, прокурора, суд обов'язок так вести процес, щоб «кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності і жоден невинний не був покараний»; щоб забезпечити можливість захищатися від пред'явленого обвинувачення; щоб виявити не лише такі, що обтяжують, а й такі, що пом'якшують вину, обстави­ни. Без виконання цих обов'язків право на захист стає нереальним.

Помилковою є думка про те, що право на захист може зашкодити правосуддю та послужити засобом ухилення злочинців від відповідальності. Воно перш за все повинно забезпечити захист невинних, які помилково були при­тягнуті до кримінальної відповідальності. Складність і важкість розслідування деяких кримінальних справ, за­плутаність обставин вчинення ряду злочинів зобов'язують вживати заходів з тим, щоб і після притягнення як обви­нуваченого особа мала всі необхідні засоби для захисту, щоб невинний ніколи не був засуджений.

Проте, як вважає А. С. Кобліков, значення права на захист не вичерпується лише тим, що воно забезпечує справедливе ставлення до вказаних учасників процесу, охороняє їх інтереси [17;8-9]. Тут необхідно зазначити, що право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист та всі інші його процесуальні права служать не лише охо­роні законних інтересів вказаних осіб, а й успішному здійсненню завдань правосуддя, правильному проведен­ню досудового слідства та судового розгляду. Право на захист є необхідною передумовою встановлення істини по справі, правильного з'ясування її фактичних обставин, викриття та покарання тільки дійсного злочинця і в міру його дійсної вини, а, отже, й успішної боротьби зі злочин­ністю.

Право учасників процесу на захист передбачає також право захищатися від підозріння чи обвинувачення та пра­во на захист своїх особистих і майнових інтересів. Як ствер­джують Ю. І. Стецовський та О. М. Ларін, у цьому разі для захисту майнових прав обвинуваченого повинні бути відомі вимоги цивільного позивача. Право обвинуваченого на за­хист означає також право заперечувати обставини, що по­в'язані з характеристикою його морального обліку тощо [18;13].

Підозрюваний і обвинувачений заінтересовані в тому, щоб вони:

а) не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені, якщо є невинними;

б) не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені за більш тяжкий злочин ніж той, який дійсно вчинили;

в) без передбачених у КПК України підстав не були притягнуті до участі в кримінальній справі як підозрю­вані чи обвинувачені, піддані заходам процесуального примусу і засуджені;

г) не були піддані несправедливому покаранню, тобто такому, яке призначено без урахування характеру і сту­пеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного й обставин справи, які пом'якшують чи обтяжу­ють відповідальність;

д) не обмежувалися в правах, наданих їм законом, і щоб їм була надана можливість їх реалізувати;

е) щоб були забезпечені їх особисті та майнові права.

Це законні інтереси підозрюваного й обвинуваченого, оскільки мають всі ознаки, що дають їм право на захист. Воно особливо необхідне, оскільки до обвинуваченого до вирішення питання про його винність можуть застосову­ватись заходи процесуального примусу. Забезпечити за­конність на всіх етапах руху кримінальної справи – на це спрямовані в кінцевому підсумку всі принципи кримі­нального судочинства та окремі процесуальні норми.

Розглядаючи загальне поняття захисту в кримінально-процесуальній літературі, слід зазначити, що вивченням цих питань займалися такі вчені-правознавці, як М.С. Строгович, Я. О. Мотовиловкер, Т. Н. Добровольська,

Г. П. Саркисянц та інші.

Як вважає Т.Н. Добровольська, захист слід розуміти як «сукупність процесуальних дій, спрямованих на запе­речення обвинувачення або пом'якшення відповідальності обвинуваченого (підсудного)» [19;394]. В юридичному словнику за редакцією П.І. Кудрявцева дається аналогічне визначен­ня захисту: «Захист - в кримінальному процесі сукупність процесуальних дій, спрямованих на заперечення обвину­вачення (повністю або частково), на доказування невину­ватості обвинуваченого або меншої його винуватості» [20;340].

Однак в юридичній літературі немає єдиної думки щодо загального визначення поняття захисту, можна спостері­гати підміну понять та категорій.

Наприклад, П.М. Давидов стверджує: «Захист — це все те, що протиставляється обвинуваченню та його на­слідкам, це заперечення чи послаблення обвинувачення, це діяльність обвинуваченого, спрямована на поновлення порушених у зв'язку з обвинуваченням прав, охорону його законних інтересів»[21;36]. А. Л. Ципкін вважає: «Захист у кримінальному процесі є врегульована законом діяльність обвинуваченого, спрямована на заперечення обвинувачення, пом‘якшення відповідальності та охорону законних інтересів обвинуваченого, а також діяльність захисника, який, обстоюючи права та законні інтереси обвинувачено­го, прагне до встановлення об'єктивної істини та здійснення завдань, які стоять перед правосуддям» [22;26]. У поняття захи­сту, на його думку, входить діяльність обвинуваченого, його захисника та законного представника. Щодо питання включення до суб'єктів захисту органу, що веде процес, процесуалісти висувають різні думки. Наприклад, А. Л. Ципкін, визнаючи об'єктивність слідчо­го, прокурора та суду, заперечує проти кваліфікації їх дій на користь обвинуваченого: «Право на захист — це право, яке належить обвинуваченому та здійснюється обвинува­ченим або його захисником. Неможливо відірвати право на захист від суб'єкта, діяльність якого визначає саме поняття захисту. Безперечно, що роль слідчого, прокуро­ра, судді в реалізації цього права дуже велика». У цьому разі необхідно без вагань погодитися з думкою автора, оскільки право на захист належить саме обвинуваченому, проте його реалізація безпосередньо залежить від дій вка­заних учасників процесу. Підкреслюючи це, А.Л. Ципкін зазначає: «Право обвинуваченого досить часто виражаєть­ся в тому, що він лише заявляє прохання. Але для реалі­зації цієї заяви потрібна визначена діяльність органів суду, прокуратури чи органів слідства. Обвинувачений, наприк­лад, заявляє перед слідчим прохання про допит свідків чи проведення експертизи. Від слідчого залежить, зважаючи на обставини справи, визнати чи не визнати заявлене кло­потання обґрунтованим і провести необхідні дії. Якщо в обвинуваченого на руках є документ, який він вважає за потрібне долучити до справи, то і тут право на захист поля­гає в проханні долучити документ. Якщо у вказаних для прикладу випадках зазначені нами органи відхиляють кло­потання обвинуваченого, то право обвинуваченого на за­хист може полягати в оскарженні ним цієї відмови»[22;26].

Підсумовуючи, слід зазначити, що захист як процесу­ально-правовий інститут являє собою сукупність юридич­них норм, що регулюють кримінальне-процесуальну діяльність і відносини, пов'язані з запереченням або по­м'якшенням обвинувачення. Інститут захисту регулює кримінально-процесуальну діяльність всіх суб'єктів захи­сту і є частиною кримінально-процесуального права. Про­цесуальне значення захисту полягає в тому, що він пере­дусім є засобом, методом реалізації прав та інтересів підоз­рюваного, обвинуваченого, підсудного. Відомо, що прин­ципи кримінального процесу становлять єдину систему й взаємодіють один з одним. Всі вони так чи інакше пов'я­зані з правом обвинуваченого на захист. Саме тому вив­чення принципу забезпечення підозрюваному, обвинува­ченому й підсудному такого права належить до найваж­ливіших завдань кримінально-процесуальної науки, що в подальшому сприяє удосконаленню його реалізації в нор­мах кримінально-процесуального права.

Принцип презумпції невинуватості. Раніше в літера­турі існувала думка, що принцип презумпції невинува­тості не властивий нашій системі права. С. А. Голунський зазначав: «...різні презумпції являють собою спроби створити абстрактну істину, відірвану від конкретних об­ставин даної справи... Вони мають елементи формаліз­му, підштовхують суд до того, що замість подолання перешкод дослідження того чи іншого питання йти по лінії найменшої протидії, схилитись до раніше прийнятого рішення...» [23;60].

Лише в 60-х рр., розвиваючи ідеї про необхідність додержання прав і законних інтересів учасників судового провадження , М.С. Строгович сформулював положення про те , що винним може бути визнано лише особу , вину якої достовірно доказано, в протилежному ж випадку особа вважається невинуватою. Крім того, автор уперше в науці кримінального процесу встано- вив межі практичного застосування принципу презумпції невинуватості.

Початок традиції визнання презумпції невинуватості одним з найважливіших прав людини заклала Декларація прав людини та громадянина, проголошена Національними зборами Франції 26 серпня 1789 р., стаття 9 якої проголошує: «Оскільки кожен є невинним, доки не буде встановлено інше, то в разі затримання особи надмірна суворість, не викликана необхідністю з метою забезпечення його затримання, повинна суворо каратися законом».

Характеристики

Список файлов реферата