20649 (651851), страница 2
Текст из файла (страница 2)
До нового розквіту дійшла піхота в галицько-володимирській державі в XIII ст. Тут бачимо більші відділи піших військ. Так 1241. р. печатник Курило в Вакоті на Пониззі мав значніший відділ пішців — на підмогу Данилові він привів 3000 пішців і 300 кінноти. В 1245. р. князь Ростислав зібрав селянську піхоту — »смерди многи пішці«; Данило повів на нього теж »вої многи і пішці«. Піхота брала участь в бою під Ярославом 1249. р. по обох сторонах. У бій із ятвягами 1251. р. йшла тяжко озбройна піхота. В 1253. р. під Більськ Данило посилає знову піхоту й кінноту. У 1259. р. на татар з Володимира виступили міщани — як піхотинці.
З цих звісток бачимо, що піхота в галицькій державі грала важну роль, вона була під особливою опікою князів. Ця піхота складалася з селян та з міщан. Але були це не слабо озброєні воїни, як у попередніх століттях, а сильна формація — добре озброєна. Про це свідчать слова літопису з 1251. р., які вже вище наведено: »вої позсідали з коней і пішці з обозу озброїлися: щити їх були як та зоря, шоломи блищали на сонці, держали в руках копії як багато трости, а стрільці йшли/ з обох боків і тримали в руках рожанці (луки) свої й понакладали на них стріли на ворога«. Отже до галицької піхоти належали й тяжко озбройні оружники і стрільці-лучники. Була це нова сильна формація, але серед яких обставин вона повстала, й як була зорганізована, про це, нажаль, ближче не знаємо нічого.
Початки кінноти
В найдавніших часах на Україні кінноти не стрічаємо. У слов’ян тільки старшина виходила в похід на конях. Варяги, як морський народ, відбували дальші дороги водяними шляхами, на човнах. Україна взагалі не була багата на коні. Цісар Костянтин Порфирородний (пол. X. в.) оповідає навіть, що на Україні ділком коней немає, що їх купують у степових печенігів.
Але насправді в українських степах жив дикий кінь, тарпан. Як із пізніших описів знаємо, був він невеликого зросту, доходив ледве до метра, мав велику голову з короткою мордою, гострі вуха, коротку, товсту, шию, широкі груди, простий зад; масти був мишастої, з темною або чорною смугою здовж хребта, грива і хвіст чорні. Тарпани жили великими табунами 50—60 штук. Лови на них за княжої доби належали до улюбленого спорту. За найбільшу штуку вважали — ловити їх і в’язати руками, певно з коня; такі лови влаштовував Володимир Мономах. Але присвоїти дикого коня було дуже важко і, хоч пізніше коні »вибивали з диків«, то рідко це справді вдавалося. Тим то найбільше коней слов’яни діставали від степових кочовиків.
Перші звістки про коні в війську літопис подає вже в часах Олега: в похід на Візантію 907. р. князь повів частину війська на конях, частину човнами. Те саме читаємо про похід Ігоря на греків 944. р. Але в тих часах коней уживали, мабуть, тільки до перевозу війська, не в боях. Воєнна кіннота почала розвиватися аж у боротьбі з печенігами, що від початку X ст. непокоїли наші границі. Дикі степовики налітали несподівано на українські оселі, заскакували безборонних мешканців, загарбували, що було під рукою і швидко відбігали назад. Щоб дорівняти скорій степовій кінноті, українці мусіли організувати хінне військо.
Потреба кінноти виявилася також у перших стрічах з Візантією. Греки мали тоді славну кінноту, тяжко озброєну: їздці виїздили на ворога кінно, в панцирях і в шоломах, з довгими копями й проти їх ударів піхота була безборонна. Це відчув князь Святослав у своїх походах на Болгарію 968—970. р. Грецька кіннота так сильно напирала вперед, що навіть залізні лави варягів зі щитами й копями не могли встоятися на місці. Святослав бачив це і під Доростолом намагався поставити кінний полк проти греків. Про це оповідає Лев Діякон: »Скити (українці), з кінцем дня на конях виїхали з города, вперше зявилися кінними, бо звичайно виступають вони на ворогів пішки — не вміють вилазити на сідла й так битися з ворогами. Ромеї (греки) чимдуж хопили за зброю, посідали на коні, схопили копя (вони вживають довгих копій до бою), з запалом і напором великим на них пустилися. Але ті не вміли й поводити коней вуздами, й коли ромеї вдарили на"них копями, завернулися й забралися до міста«. Так перша спроба вжити кінноту до бою не повелася.
Наступник Святославів, Володимир Великий, не кинув заходів творити кінноту. В поході на волжанських болгар 985 р. він висилає степових торків на конях, але його власне військо було ще піше, плило човнами: »Пішов Володимир на болгар із Добринею, дядьком своїм, човнами, а торків берегом привів на конях«. В 996. р. Він завів нові судові кари (т. зв. вири)' за вбивство на зброю і на коні.
З Володимирових синів, Святополк (1015—1019) користувався найманими печенігами, своєї, видко, кінноти багато не мав. Але: Ярослав Мудрий до дальших походів уживав уже коней. Так під 1042. р. читаємо в літописі, що підчас походу на Ям »вигинули коні в воїнів Володимира (Ярославового сина) так, що коні ще дихали,, а з них здирали вже шкіри, — такий був помір на коней«. За перших наступників Ярослава українська кіннота могла вже мірятися зо степовими ордами. В 1060. р. Ярославичі ходили »на конях і човнами« на торків. В 1068. р. Святослав Ярославич із 3000 коней розбив 12 тисяч половців. Літопис оповідає про це так: »Святослав був у Чернигові, а половці воювали довкола Чернигова. Святослав зібрав трохи дружини й вийшов на них під Сноськ. Коли половці побачили, що військо йде, впорядкувалися на стрічу. Святополк бачив, що їх велика сила і сказав до своєї дружини: »Рушаймо, нема вже нам куди діватися«. І вдарили на коні, й переміг Святослав трьома тисячами, а половців було 12 тисяч. Одних побили, а інші потонули у Снові, і князі ловили їх руками. Це було 1. листопаду. І вернувся Святослав з перемогою у свій город«.
Ця перша перемога над половцями дала доказ, що українська кіннота вже була зорганізована й могла мірятися навіть зі степовиками, які давали їй перші зразки організації.
Збірної назви на кінноту у княжих часах не стрічаємо. Може вживали тоді назви »комонник« (від давньогокомон ь = кінь),, але у княжих пам’ятках її не бачимо, — вона появляється що-но в XVI—XVIII. в. Звичайно їздці звалися конники, деколи ще й с н у з н и к и — від старого слова »сън — узникъ«, себто зв’язаний із кимось докупи, тут — із конем.
Кіннота за своїм озброєнням і тактичним завданням поділялася (так само як піхота) на тяжку та легку. Тяжко озбройна кіннота, це оружники в тяжких бронях, у шоломах, зі щитами й копями або мечами. До легкої належали стрільці, без тяжкої зброї, з луками.
Коні
Наша кіннота мала коні місцевої годівлі і з добичі на половцях. Коні в більшій кількості згадуються найчастіше у наддніпрянських землях. В 1107. р. половецький ватажок Боняк у поході зайняв коні біля Переяслава. Так само в Переяславщині князі Ольговичі 1141. р. позабирали коні. В Чернігівщині в Рахнах у лісі 1146. р. було 3000 кобил стадних і 1000 коней. В 1168. р. половці пограбували коні й худобу біля Полонного в Київщині, 1176. р_ за Києвом.
Але ще частіше українці добували коні в походах на половців.. Так 1095. р. »Святополк і Володимир пішли на вежі (половецькі обози), і взяли вежі, і полонили худобу й коні, верблюди і невільників, і провели до своєї землі«. Так само в походах 1103., 1135., 1185. і інших років.
Більші стадними були власністю князів. Підчас нападу, половців на Київщину 1067. р. схвильований народ зажадав від князя коней до походу на степовиків — видко, князь мав більші стада. Так само княже було велике стадо в Рахнах на Чернігівщині. В Галичині з княжих часів походила велика стаднина в Перемищині, в селах Негрибка, Гійсько, Буців, Торки, Витошинці, Даровичі, Батичі, Малковичі, Мацьковичі. Мешканці тих осель здавна тільки й тим займалися, що доглядали княжі коні. Це в XVI ст. вони покликувалися на свої права з княжих часів і навіть подали польському урядові грамоти князя Льва, що, мовляв, князь взяв їх »на службу нашу воєнну й для догляду наших коней господарських (княжих) при дворі нашому перемиському« Ця грамота була підроблена, але канцелярія польського короля цього не пізнала, і селяни залишилися вільні від панщини. Між цими конюшими селами звертає на себе увагу село Торки. Це, очевидячки, оселя кочовиків-торків, що служили в українському війську. Вони, як усі степовики, мали добрі коні, і князі уживали їх до своїх стаднин як конюхів.
Догляд над конюхами мав старійшина конюхом« або конюший. Цей уряд згадується вже в часах Олега, а потім у XII. в. Володимир Мономах у своїй Повчанні дітям зазначає, що сам особисто доглядав конюхів — стаднини мали велике значіння для війська, і князь мусів про них пильно дбати.
Але й селяни мали свої коні, про це виразно читаємо в літописі під 1103. р. Тоді князі мали раду, коли їм іти на половців. Дружина князя Святополка противилася походові на весну, бо це завадить селянам у роботах на полі. На це відповів Володимир Мономах: »Дивно мені, дружино, що вам шкода коня, котрим селянин оре, а про нього самого чогось не подумаєте; почне мужик орати, а тут приїде половчин, ударить його стрілою й коня йому забере, поїде в село, забере йому жінку, й діти, і все майно, то коня вам шкода, а його самого вам не жаль!«. Нераз потім бачимо, що народні воїни виряджалися в похід на конях.
Для годівлі коней сіяли багато вівса. У пізніших часах, уі XVI—XVII. ст. продукція вівса в наших землях була така висока, що серед усіх родів збіжжя, на першому місці стояв овес. Те саме було вже, мабуть, за княжих часів. Принайменше, в західній Україні, на Волині вже в XIII ст. селяни платили данину вівсом.
Лицарські вправи
Військо за княжих часів не відбувало ніяких систематичних вправ, не було тоді ні муштри, ні маневрів. Але кожний воївник підлаштовувався до свого фаху сам. Його виховували до війська вже замолоду, а потім уже сам дбав про те, щоб не втратити вправності, і при різних нагодах старався скріпити себе й вдосконалити.
До військового життя підготовлювалися вже малі хлопці. Святослав Ігоревич, славний лицар,почав воювати вже малою дитиною, за традицією в бою перший кидав копя: »сунув копям Святослав на деревлян, і копя полетіло поміж вуха коневі й ударило коня в ноги, — бо був він ще малий«. Володимир Мономах ходив на лови від тринацятого року життя. Данило галицький уже кількалітнім хлопчиком володів мечем. Коли бояри хотіли було розлучити його з матір’ю та один боярин, Олександер, узяв його коня за поводи, »він вийняв меч, і рубнув його, і коня порубав під ним«. Так само Данилів син, Лев, малим хлопцем ходив у бій під опікою довірених бояр. Молодий воївник мусів пізнати всякі роди зброї, різні способи боротьби та лицарських вправ мусів навчитися кидати копям, стріляти з лука, володіти мечем і шаблею, рубати тупором, їздити верхи конем, ходити на лови, веслувати, боротися рукопаш. Це були тодішні спорт й підготовка до війни.
В ранніх часах дуже поширене було борня, що звалася 6орба Вже на перших сторінках літопису є оповідання про Кожемяку, молодого силача, що рвав руками шкіру, затримав був у бігу вола й вирвав йому з боку шкіру; з м’ясом. Літопис описує його борню з печенізьким велетнем: розміряли місце між обома військами й пустили одного на одного; вони схопилися сильно, він притиснув печеніжина в руку на смерть і кинув ним об землю. Як силач уславився був тмутороканський князь Мстислав, син Володимира Великого. В 1022. р. у дужаннях переборов він Редедю, князя касогів (черкесів), що накликував його до борні: »Не зброєю биймося, а поборімся«. Часом і бій двох військ переходив у таку загальну борню. Так у битві на альтському полі була січа зла, якої ще не було на Руси, і за руки хапалися і рубали один одного, і сходилися тричі«.
Копям орудували на двоякий спосіб. З тяжким копям, що мало залізне вістря, воївник ішов пішки на ворога або їхав конем і старався противника колоти, вдарити, пробити. Легким, коротким копям, кидали здалека.
Лук був здебільшого, зброєю легкої кінноти. Особливо молодь вправлялася, стріляючи з лука.
Меч був важкий, і щоб ним зручно орудувати, треба було мати вироблену силу в руці. Легша вже була шабля, але її вживали рідко.
Кожний воїн управлявся в їзді конем, мусів уміти наздогнати швидких степовиків і з коня боротися копям, чи мечем.
Знаємо звичай, що хлопця вперше саджали на коня тоді, коли робили йому постриги, — перший раз остригли волосся.
Підготовкою до війни були лови. На звіря йшли часто пішки з рогатиною, особливо на ведмедя й кабана. За дикими кіньми гнали верхи й ловили їх руками — такі лови описує Володимир Мономах.
У раніших часах, коли в більшому розвитку був флот, дуже поширене було знання веслярства й орудування човном. Святослав у болгарському поході сам веслував, переїжджаючи Дунай: приїхав якимось скитським човником, тримаючи весло й разом із іншими гребучи, якби й усякий інший.
В тих часах бували вже й показові ігрища, де охотники хизувалися зручністю й силою. Для таких змагань були окремі витоптані майдани, що теж звалися ігрищами«. Один письменник описує, як охоче народ ішов приглядатися таким показам: грища втолочені, й людей така велика сила, що починають пхати один одного«. Пізніше відбувалися й лицарські грища, як це було в західноєвропейського лицарства. Першу згадку про них маємо з 1150 р. з Києва. Князь Ізяслав святкував тоді свою перемогу і справив святочний бенкет: тоді й угри на фарах (конях) і на скоках грали на Ярославовому дворі, велика сила; кияни ж дивувалися числу угрів і зручності їх і коням їх.
Такі лицарські змагання знаємо із Галичини. Князь Василько, Данилів брат, раз для розваги почав борню з якимось угорським боярином: добув меча свого, играючи на слугу королевого, а той ухопив щит, граючи«. Як видко з опису, лицарі ставали один проти одного пішки, з мечами та щитами. Під мурами Ярослава 1245. р. князь стрічався з угрином Воршем на коні: і як він зустрічався з Воршем, упав під ним кінь і він розбив собі плече.
Також в щоденному житті воївник повинен був заготовлюватися до витривалості та здержаності, вміти витримувати холод і спеку, голод і невигоди. Він повинен був уставати до схід сонця, сам усе доглянути, не покладаючись на отроків та службу, ставити до себе якнайбільші вимоги. Зразками таких лицарів був Святослав Ігоревич, Володимир Мономах, Данило й інші визначні князі а полководці.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
