referat (639039), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Ось кілька прикладів:
О.Пушкін — А.Малишко і М.Рильський.
— Она в объятиях злодея! — Іван Мазепа – він із нею!
— Донос на мощного злодея... — Донос на владаря лихого...
— ... Не дремлет его коварная душа... — Не має спокою гетьмана душа...
— В груди кипучий яд нося, в светлице гетьман заперся... — У чорній тузі сам один
замкнувся у світлиці він...
— Теперь он мощный враг Петра... — І ополчився на Петра...
— И где ж Мазепа? Где злодей? — І де ж Мазепа? Як з очей...
— Забыт Мазепа с давних пор... — Мазепа ніби зник у тьму...
Ось так — «зник у тьму», а не забутий.
І тепер стає зрозумілим, чому Рилєєв та інші декабристи навіть і не думали залучати Пушкіна у своє товариство. Як би тепер сказали, у них були великі ідейні розбіжності. Якщо для Рилєєва боротьба за свободу розумілася широко, як необхідність не тільки для російського народу, для Пушкіна на першому місці була Російська імперія, а потім уже — свобода. У «Полтаві» поет каже:
В гражданстве северной державы,
В ее воинственной судьбе
Лишь ты воздвиг, герой Полтавы,
Огромный памятник себе.
Та, як бачимо, пророцтво поета про те, що будуть пам’ятати тільки Петра, а Мазепу забудуть, не збулося. У 1994 році на Київщині в Мазепинцях було відкрито пам’ятник гетьманові. Отож Пушкін тут не став провидцем. І благородний Рилєєв, хоч і не був настільки ж геніальним поетом, видався більш пророчим, коли писав про Україну:
Еще, быть может, друг народа,
Спасет несчастных земляков,
И, достояние отцов,
Воскреснет прежняя свобода!
В «Отрывках и заметках» Кіндрат Федорович так характеризує гетьмана (як на мене, досить об’єктивно): «Для Мазепы, кажется, ничего не было священным, кроме цели, к которой стремился: ни уважение, оказываемое ему Петром, ни самые благодеяния, излитые на него сим великим монархом, ничто не могло отвратить его от измены. Хитрость в высочайшей степени, даже самое коварство почитал он средствами, дозволенными на пути к оной...»
Творчість Івана Мазепи пронизана ідеями про вільну Україну. Його знаменита
“Дума” яскраво і влучно описує часи, коли в другій половині XVII століття Україна переживала страшні часи: турки, татари, поляки і московити чинили напади на її землі. Літописець тих часів Величко так змальовує цей край: «Багато міст і замків опустілих, зруйнованих... Поля спустошені, ліси, озера та очерети вкриває мох... На всіх дорогах біліють купи висушених людських черепів...» Багаті і родючі землі України стали пусткою. До того ж одна українська верхівка тягнеться до Москви, інша — до Туреччини, третя — до Польщі. А сам Мазепа так описує ці часи:
Всі покою щиро прагнуть,
А не в оден гуж всі тягнуть,
Той направо, той наліво.
А все браття: то-то диво!
Не маш любви, не маш згоди,
Од Жовтої взявши Води.
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.
Гей, братове, пора знати,
Що не всім нам панувати
І речами керувати.
На корабель поглядімо,
Много людей полічимо.
Однак стерник сам керує,
Весь корабель управує.
Пчулка бідна матку має
І оної послухає.
Жалься, Боже, України,
Що не в купі має сини:
Оден живе із погани,
Кличе сюди отамани.
Ідем матку рятувати,
Не дамо їй погибати!
Другий ляхам за грош служить,
По Україні і той тужить;
Мати моя старенькая!
Чом ти вельми слабенькая?
Різно тебе розшарпали,
Куди аж по Дніпр туркам дали:
Все фортель щоб заслабіла
І аж вконець сил не міла.
Третій Москві юж голдує.
І їй вірно услугує.
Той на матку нарікає
І недолю проклинає:
Ліпше було б не родити,
Нежлі в таких бідах жити.
Од всіх сторон ворогують,
Огнем, мечем руїнують,
Од всіх не маш зичливости,
А не слушной учтивости;
Мужиками називають,
А підданством дорікають.
Чом ти синів не учила.
Чом од себе їх пустила?
Ліпше було пробувати
Вкупі лихо одбувати.
Я сим, бідний, не здолаю,
Хіба тілко заволаю:
Гей, панове — єнерали,
Чому ж єсте так оспали?
І ви, панство — полковники,
Без жадної політики
Озметеся всі за руки —
Не допустіть гіркой муки
Матці своїй більш терпіти,
Нуте врагів, нуте бити.
Самопали набивайте!
Острих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте
І вольностей бороніте,
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблю маєм права.
Дослідники і досі сперечаються стосовно дати створення “Думи”. Офіційно вважається, що вірш створений у 1698 році.
Багато зробив Іван Степанович для культурного розвитку України. Pезиденція гетьмана – місто Батурин – стає культурно-освітнім центром України і Європи. Мазепа листується з багатьма європейськими вченими та політичними діячами, бере під свою опіку Києво-Могилянську колегію, перетворивши її в академію, піднімає її до рівня європейського університету, будує для академії нове триповерхове приміщення. Він перетворює Чернігівський колегіум на вищу школу-ліцей, в багатьох містах і селах будує власним коштом школи, друкарні, церкви. Мазепа відбудовує монастир Києво-Печерської лаври, обвівши його монументальним муром з чудово прикрашеними воротами у вигляді церкви.
За часів Мазепи будується багато кам’яних церков, у тому числі і коштом гетьмана.
«Собор Мазепин сяє, біліє» — з гордістю писав Тарас Шевченко.
На початку XVIII століття, в кінці Мазепинської доби, в Україні була одна школа на 1000 мешканців (через століття в 1875 році — вже одна школа на майже 7000 мешканців).
За часів Мазепи (1708 р.) Києво-Могилянська академія налічувала 2000 студентів, та вже в 1709 році їх стає 161, а майже через століття ця кількість збільшується, але всього до 800—1000 чоловік. Сьогодні відроджена академія має понад 2000 студентів.
В часи Мазепи серед слухачів університетів Сорбонни і Праги було багато українців. Взагалі, майже вся козацька старшина в Україні мала вищу освіту.
Мазепа і сам був людиною високої освіти і товариської культури. Загальну тодішню освіту отримав він у Києво-Могилянській Академії, був пажем на польському королівському дворі, відвідував Францію, а в Парижі з нагоди підписання Піренейського миру (1659) був прийнятий у Люврі, про що сам засвідчив у своїй розмові з Балюзом, який у вище згаданому листі писав: "... Я розмовляв із господарем України польською та латинською мовами, бо він запевняв мене, що не володіє добре французькою мовою, хоч у
молодих літах відвідав Париж та південну Францію."
“Мазепа, — підчеркує Борщак — міг говорити з кожним мовою свойого розмовника, тобто мав той талант, що його Френціс Бекон уважав ще в 16 віці за першу прикмету великої людини… Всі його співбесідники, чи то гонорові польські маґнати, напівдикі московські бояри, буйні запорожці, статечні турки, елєґантні французи й пуритани шведи — всі вони, — твердить Борщак, — стрічаючись з українським гетьманом, складали перед ним свою зброю”.
Без сумніву, що Мазепа був державним мужем європейського маштабу, його можна назвати українським Бісмарком, хоч би тому, що обидва ці визначні державники поставили собі виразну ціль політики — об’єднання своїх батьківщин.
У 1708 році Мазепою був написаний “Маніфест до українського війська і народа”. У ньому гетьман пояснював причини того, чому він відмовився від політики Петра І та вирішив об’днатися із Швецією. У цьому зверненню до людей Мазепа виявив себе щирим та турботливим сином України, для якого дуже важливо не стільки мати народну підтримку, скільки здобути розуміння народу. Мазепа керувався тим, що все, що він вдіяв, зроблено з мето покращити становище України та українців.
Мазепа йдучи за "здоровим розумом" вів реальну політику, тобто старався осягнути невтральність Москви у своїх плaнах в Україні і назовні був лояльний, може навіть занадто лояльний, що мусять признати навіть деякі російські історики. Коли, збагнувши, що цар хоче зліквідувати Гетьмащину, Мазепа зважив усі "за і проти" й вирішив пов’язатися з могутньою тоді Швецією, ворогом як Варшави так і Москви, щоб забезпечити кращу майбутність для українського народу. Одне можна б закинути Мазепі — він будував свої пляни виключно в надії, що шведський король, якого український історик — Степан Томашівський не без причини називає "зловіщим ангелом України" виграє війну й допоможе визволити Україну. На жаль, Мазепа не подбав підготувати до великого діла ні Козацьку Армію, ані ширші маси українського народу заздалегіть. Відомий “Маніфест” вийшов вже після того, як з’єднання із Швецією було здійснено. Але гетьман не втрачав надії здобути розуміння свого народу, адже саме за волю цього народу він боровся. Нажаль, мало хто розумів дії Івана Мазепи. Українські прихильники російської політики були обурені особливо тим, що рішення було прийняте начебто таємно, тобто вплинути на нього, якого завадити йому вже було неможливо. “Маніфест до українського війська і народа” вважали нікчемною спробою виправдатися. Гетьман Мазепа став зрадником для свого
народа, хоча мріяв бути героєм та увійти в історію. Що ж, в історію він увійшов не лише вчинком, який і по нині історики трактують по-різному, а й своєю поезією та листами.
Відомі зараз і деякі влучні вислови Мазепи, які згодом увійшли до книги “Української афористики”. Тому, напевно, він краще за всіх поянив, чому він вдався до політики Польщі: “Часто те бувало, що люди із відчаю до неподобних удавалися речей”. Справді, в розпачі був гетьман не знаючи, як вчинити так, щоб країні рідній було добре, щоб люди були задоволені. А об’єднання із Швецією все ж таки пророкувало гарне майбутнє – тому гетьман і вчинив саме так.
“Усьому народові буває пожиточно і корисно тоді, коли всякого чину люди, не слухаючи жодних бунтівливих зваб та заколотних оман, тримаються постійно одного свого старшого, віддають йому щире своє послушенство і неодмінно дотримуються існуючих порядків”. Мабуть, гетьман хотів наголосити на тому, що його, як старшого, повинні поважати, до нього треба прислухатися. Як вважає він – так правильно. Мазепа вважав себе гідним представляти народ і приймати за нього важливі рішення. Він був готовий нести таку відповідальність.
“Та й що ж то за народ, коли про свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає?” Можливо, так завуальовано Іван Степанович хотів показати людові, що саме від Росії іде небезпека, саме її слід опасатися. А користь народові, на думку гетьмана, була від союзу зі Швецією.
“Годі вступати в раду тому, кого не покликали”. Ця фраза, я думаю, відносилася до порадників Мазепи, які намагалися схилити його на сторону російської політики. Але на той час гетьман вже прийняв остаточне рішення щодо своїх подальших дій, а погоджуватися на умови Петра І в його плани не входило.
Взагалі Мазепа не був у засаді ні москвофілом ні ворогом Москви, хоч добре знав трагічну історію українеько-московських взаємин... Він вважав за можливе співжиття з Москвою на засадах Переяславської угоди Богдана Хмельницького, бо така була реальна дійсність, що її він одержав у спадщину від своїх попередників, і, здавалося це була єдина можливість, у союзі й за допомогою Москви, здійснити головні українські національні цілі — супроти Польщі й супроти Туреччини (і Криму). Не зважаючи на трагічні наслідки битви під Полтавою, Мазепа став символом прагнень українського народу в нерівній боротьбі за свою волю, що так знамените висловив Вольтер: Україна завжди прагнула бути вільною.
Існує версія, що немало листів написав Мазепа до польського короля, обмірковуючи тодішнє становище України та висуваючи деякі пропозиції щодо ймовірного союзу та співучасті у долі України. Але російський історик С.М Соловйов стверджує, що Мазепа не писав ніяких листів до польського короля, бо це засвідчив сам чернець Соломон Ґродський, який підробляв листи і приносив їх до короля. У березні (1690 р.) чернець Соломон прибув з України до Польщі і, не доїжджаючи півмилі до Варшави, затримався у селі Солка, де найняв студента (Марецького), щоб він написав листи від імені гетьмана Мазепи: один до короля, а другий до гетьмана Яблоновського. В обох листах було написано, що він, Мазепа, зі всім Військом Запорожським хоче прийняти підданство його королівської величности. За написання листа чернець дав два єфимки, сам же підписав гетьмана і запечатав підробленою печаткою. Чернець зістався у Солці, а студент поїхав до Варшави, де, підпивши, почав хвалитися, як він заробив два єфимки, а на доказ показав чорновик. Про це донесено королеві, який наказав привезти цього студента до себе; той у свою чергу розповів, як було. Через якийсь час до Варшави приїхав і сам Соломон і вручає листа від гетьмана Мазепи. Однак при конфронтації зі студентом, який показав чорновик, Соломон признався, що він і перед тим приїджав з підробленими листами і що він ніколи не був у гетьмана. Тобто ті листи до польського короля, згадку про які іноді можна знайти в деяких історичних працях, є лише фальсифікацією. До речі, польський посол Ян Окраса, що приїхав у серпні 1691 р. до Москви для вияснення афери з Соломоном, потвердив у розмові з високим російським урядником Іваном І. Чаадаєвим фальшування листів ченцем Соломоном.
Потерпівши поразку в битві під Полтавою з великими труднощами й небезпеками, під загрозою московської погоні, що наступала їм на п’яти, король шведів Карл XII і Мазепа з рештками союзного війська дісталися до турецького кордону. 6 липня вони були в Очакові, а 1 серпня прибули до Бендер, в околиці яких турецький уряд призначив їм резиденцію. Гетьман Мазепа і члени його уряду, які еміґрували до Туреччини, не припинили своєї політичної діяльности, хоча про це мало відомостей. Звичайно, не можна недоцінювати депресії, яка огорнула й хворого Гетьмана, що був уже на Божій дорозі, і, ще більш, його помічників. Занадто важке було становище України, занадто сумна була їхня особиста доля. Вирвані з рідного ґрунту, маєтково зруйновані, позбавлені своїх рідних і близьких, що лишилися на поталу і помсту московського переможця, вони опинилися під страшною загрозою екстрадикції, якої настирливо домагався російський уряд. Хоч Туреччина й не погодилася видати Мазепу та інших українських еміґрантів, але небезпека залишалася й надалі. Ще гірше було те, що старі суперечності й тертя поміж старшиною і Гетьманом, з одного боку, поміж Запоріжжям і Гетьманщиною, з другого боку, виходили на поверхню, і то в загостреному й спотвореному еміґраційною вузькістю, тіснотою та злиднями вигляді. Дійшло до того, що серед запорозького війська почалися заколоти проти Гетьмана, які лише з великими труднощами вдалося ускромити. Незабаром, ще за життя Мазепи, частина старшини подалася до Яс, під протекцію молдавського господаря, і були чутки, що вона має шукати царської амнестії. В цей час всім вже було відомо, дні гетьмана Мазепи вже були пораховані. Гетьман був тяжкохворий, коли приїхав до Бендер, і вже не вставав з ліжка. Іван Мазепа упокоївся в Бендерах, уночі з 21 на 22 вересня ст. ст. 1709 р.
В останні роки свого життя Іван Мазепа існував під гнітом своїх помилок. В Україні не стала краще жити, багато людей страждало як і раніше. В той час старому гетьманові було не до творчості. Лише зрідка він листувався з друзями та однодумцями, що залишилися на батьківщині.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
