73202 (634194), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Значення творчості Леся Мартовича велике.
Спираючись на досягнення передової реалістичної школи Т.Г. Шевченка, М.В.Гоголя, М.Є. Салтикова-Щедріна, І.Я.Франка та інших письменників, Мартович своєю творчістю розвивав і збагачував традиції української і російської літератури, а його сатира виразила всю своєрідність і силу національного характеру народного гумору, його невичерпні художні можливості.
Поряд з Черемшиною, Франком та іншими передовими письменниками, Мартович з величезною сатиричною гостротою і правдивістю змалював носіїв "реакційного", "тісного, стухлого" духу, що є виявом глибокого вивчення сатириком суспільно-історичних процесів.
Письменникові було властиве вірне розуміння позитивного ідеалу. Борючись сатиричним словом проти основ пануючого австро-угорського режиму, Мартович викривав типові потворності, характерні австро-угорській та галицькій реакції, і це викриття робилося сатириком в ім’я майбутнього торжества передових ідеалів і народних прагнень.
Важливими рисами художньої манери Мартовича є гостра злободенність і відверта тенденційність його творів. Сатирик відгукувався на злободенні питання сучасності, таврував і засуджував порочні явища дійсності, ставлячи свій талант на службу трудовому народові.
Рисою, що визначає специфіку художньої манери Мартовича, є сатиричне змалювання дійсності. Ніхто в українській літературі дожовтневого періоду після І.Франка не мав такого яскравого сатиричного обличчя, як Л.Мартович, що був останнім видатним сатириком дожовтневої української літератури.
Через яскраво виражену політичну спрямованість і пристрасне викриття галицьких соціальних порядків творчість Л.Мартовича була вороже зустрінута українськими буржуазними націоналістами, які ще за життя письменника свідомо ігнорували його твори, навмисне замовчували або спотворювали їх. Вчитель Л.Мартовича І.Франко захистив письменника від несправедливих нападок з боку ворожої критики. Постійно піклуючись про ідейно-художнє зростання Мартовича, він дав вірну оцінку його творчості і першим серед літературознавців правильно визначив художні особливості творів письменника, підкреслив його надзвичайну спостережливість ("прегарний обсерватор"), сатирико-гумористичну спрямованість його творів ("надзвичайний гумор"), вказав на його просту і цілком оригінальну художню манеру.
Проте найбільш цінність сатиричних творів Л.Мартовича полягає в тому, що вони для народу залишаються яскравими документами того часу, розповідають правдиву історію життя західноукраїнських трудящих, які довгі роки перебували під гнітом австро-угорських окупантів.
Серед талановитих письменників, які вписали своє ім’я в історію, поруч з іменам Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Марка Черемшини та інших почесне місце займає Лесь Семенович Мартович.
Літературний процес тих часів був складним, багатогранним, суперечливим. Посилилась ідейна боротьба між революційно-демократичним напрямом і представниками різних буржуазно-декадентських течій. Конкретно-естетичним, творчим виявом цієї боротьби стало впровадження в літературу і мистецтво певних принципів відтворення дійсності. Це була боротьба методів і стилів. Вона діставала свою реалізацію як у творчій практиці представників різних течій і угрупувань, та і в теоретичних настановах, лозунгах, деклараціях.
Зрозуміло, що нові суспільно-літературні умови вимагали від письменників пошуків нових форм художнього осмислення життєвого матеріалу нове життя прагнуло нового слова. Питання про найвідповідніші ідейні завдання, форми відтворення дійсності в літературі тієї доби було першорядним. Нових форм шукали як митці революційно-демократичного табору, так і представники деградуючих декадентських кіл.
Потребу нових засобів відображення життя усвідомив і Степан Васильченко.
Вже на початку творчого шляху він зіткнувся з різними літературними джерелами. Проте письменник не прийняв за взірець модернізм українських декадентів, далеких від його ідейно-естетичних уподобань. Творче кредо С.Васильченка мало своїм корінням українську народну творчість і глибоко реалістичну літературу Шевченка і Гоголя, Нечуя-Левицького і Короленка, Франка і Л.Толстого, Лесі Українки і Чехова, Коцюбинського і Горького. Спираючись на прогресивні традиції цих письменників, Васильченко пішов у ногу з передовими літераторами свого часу по шляху народності і реалізму. Народився Степан Васильченко (Панасенко Степан Васильович) 8 січня 1879 року в козацькому містечку Ічня, у сім’ї бідного ремісника – шевці Василя Панасенка.
Закінчив школу С.Васильченко кращим учнем.
1894 року С.Васильченко їде до Коростишівської вчительської семінарії. Тут, у семінарії, вперше вималювався в його уяві образ сміливого, незалежного народного вчителя.
1898 року С.Васильченко закінчує семінарію і, сповнений райдужних планів та мрій, їде працювати в село Потоки на Канівщині.
Незабаром його вижили з села.
І починається поневіряння С. Васильченка з школи в школу, з місця на місце. Спершу переводять його до Богуслава. Попрацював трохи в селі Карапишах, потім перебирається на Полтавщину. Тільки приступив до роботи, аж приходить пакет: протягом двадцяти чотирьох годин перейти в Драбівську школу. Думка про навчання не залишала С.Васильченка й раніше, а зараз просто не давала спокою.
У 1904 році С.Васильченко вступає до Глухівського учительського інституту – "мужицького університету".
По закінченню їде працювати на Донбас у село Щербинівку. Та не встиг там обжитися, як разом з іншими учителями його заарештовують і кидаю бахмацьку тюрму. Його запідозрювали в організації Горлівського повстання, яке саме перед цим було придушене.
Півтора роки борсався С.Васильченко в тюремних сітях. Літературної праці не кидав.
Винісши з тюрми тиф, він потрапляє в Бахмацьку лікарню. Трохи очунявшись, їде в Ічню до матері. Вчителювати йому категорично заборонили, і він живе з приватних уроків.
Як він любив дітей, їхній сміх, їхні клопоти, як любив він школу, вдень гамірну, вночі порожню і тиху, і зимові вітри-пустуни і осінні квіти. Важко було розлучатися педагогові, закоханому в свою професію, з школою, з дітьми. Важко було письменникові поривати з тим середовищем, з якого вийшов, з якого брав теми, образи, якому присвятив усього себе. Та хвороба серця змусила. А 11 серпня 1932 року вулицями Києва йшла траурна процесія. Помер Степан Васильченко. Смерть передчасно обірвала життя великого чарівника слова, майстра-художника.
Літературна діяльність Степана Васильченка надзвичайна, різноманітна і багатогранна. Читачеві письменник відомий насамперед як автор високохудожніх новел і оповідань.
Будучи прекрасним майстром новели, Васильченко створював невеликі за розміром, надзвичайно прості за змістом, композиційно стрункі, внутрішньо викінчені, високоідейні твори. В них письменник зумів розкрити великий і складний світ людських взаємин і почувань вірний принципу писати лише правду, письменник змальовує в них глибокоправдиві картини сучасної йому дійсності, створює типові образи представників трудового люду.
Своєю творчість Степан Васильченко по праву заслужив широке визнання читачів ще за життя. Виявом справжньої любові і поваги до письменника був організований громадськістю Києва у березні 1929 року ювілей з нагоди 50-річчя з дня його народження. Ювіляр отримав сотні привітальних телеграм, листів від письменницьких організацій, видавництв, редакцій, окремих осіб. І всі вони пройняті теплим словом, гарячою любов’ю до Васильченка і його творчості.
В наші дні новели і повісті Степана Васильченка користуються великим попитом масового читача, вони перекладені на мови багатьох народів.
С.Васильченко віддав своє палаюче серце рідному народу, запаливши ним навіки незгасні барви свого чарівного слова.
До активних конструкторів українського літературно-художнього руху кінця ХІХ – початку ХХ століть належить Дніпрова Чайка – авторка оповідань, творів для дітей, лібрето дитячих опер лірико-алегоричної прози та поезій.
Дніпрова Чайка – цікава постать на терені літературної України, натура діяльна, енергійна, безпосередня у вираженні своїх почуттів і внутрішніх станів. Її життєва активність характеризується непересічністю й різноспрямованістю. Вона боролася за багато справ і багато чого намагалася в житті зробити. Життя письменниці було сповнене радісних емоцій, романтичних надій, жорстоких розчарувань, потрясінь і пройшло у психологічних колізіях й боротьбі за утвердження індивідуального "я".
Людмила Олексіївна Березіна, відома також як Людмила Василевська і ще більш відома як Дніпрова Чайка, народилася за старим стилем 20 жовтня, за новим – 1 листопада 1861 року в селі Карлівці Ананьївського повіту Херсонської губернії (зараз – село Зелений Яр, Доманівського району, Миколаївської області).
Дитячі роки пройшли на українському Півдні – на Херсонщині та в Одесі. Спочатку вона навчалася у Херсонській дівочій гімназії, але через важку хворобі змушена була її залишити. Незабаром навчання було продовжено в Одесі у спеціальній школі Михайлівського жіночого монастиря. Завершила ж вона курс навчання 1879 року в Одеській приватній жіночій гімназії.
По закінченню гімназії Людмила Березіна розпочала активну педагогічну діяльність. Проте перед цим їй довелося витримати родинний конфлікт: в наміри батьків не входило те, щоб Людмила працювала вчителькою: ця діяльність вважалася важкою і виснажливою. Проте Людмила настояла на своєму. Працювала спочатку домашньою вчителькою в заможній сім’ї, згодом – в сільській школі, а з 1884 року викладає в Одеській приватній гімназії. Н.Вишневська відзначає, що з цього року Л. Березіна "зближається з демократично настроєною інтелігенцією, з представниками Одеської та Херсонської громад, зокрема з українським бібліографом, критиком і фольклористом М.Ф. Комаровим та українським фольклористом, етнографом і громадським діячем О.О. Русовим…".
Ці та інші творчі контакти помітно вплинули на посилення ї інтересу до україністики – мови, фольклору, етнографії, живої говірки, художньої літератури, а також до регіонально зумовлених, регіонально неповторних виявів українського.
Л.Березіна вчителювала на Херсонщині, Одещині та Бессарабії. Вона палко поділяла ідею про необхідність нести культуру й знання в народ. Місія просвіти широких народних верств на певний час повністю оволоділа нею. Вчителювання в розумінні письменниці було нероздільне з духовним піднесенням людей, і вона покладала чимало надій, соціальних сподівань на розвиток учительської справи. Образ педагога для неї асоціювався з променем світла в темному й важкому народному житті.
Також виявила себе і як таврієзнавець. У вісімдесяті роки ХІХ століття почала цілеспрямовано досліджувати рідний край.
Майже п’ятнадцять років життя Дніпрової Чайки пройшло в Херсоні (1885 року вона одружилася з Феофаном Василевським). У 1885-1887, 1895-1908 роках письменниця мешкала в Херсоні, де активно творчо працювала.
Дніпрова Чайка належала до типу соціально дієвих жінок, брала активну участь у подіях суспільно-громадського значення. Так, у 1903-1904 роках вона входила до складу херсонської організації допомоги політв’язням. У 1905 р. письменницю було заарештовано за розповсюдження забороненої літератури, її рукописи конфісковано. У період 1905-1907 років вона симпатизувала прихильникам революційних ідей, висловлювала радикальні думки.
У 1908 році Дніпрова Чайка переїжджає до Києва. Там вона продовжує активні громадську діяльність.
У 1914 році письменниця тяжко захворіла й решту свого життя (тринадцять років) провела в боротьбі із хворобою. З того ж року різко знизилася її письменницька активність.
Писати Дніпрова Чайка розпочала наприкінці сімдесятих років, ще навчаючись в Одеській приватній жіночій гімназії. Перші літературні спроби – а ними стали ліричні поезії: цілком традиційна форма початку літературної діяльності – було зроблено російською мовою. Дніпрова Чайка продовжила традиції частини українських письменників зі сходу чи півдня України, які від російської мови здійснили перехід до української.
Дніпрова Чайка залишила певний слід в українській художній культурі. Її романтична щирість, прагнення творчої самореалізації, алегорійна експресивність свідчили про глибоку внутрішні художньоформуючі процеси, що відбувалися в надрах українського мистецтва й сприяли його піднесенню на нові щаблі концептуального й формотворчого розвитку.
Значна частина поетичної творчості Дніпрової Чайки "становить своєрідну історію жіночого серця". Мотиви розбитого кохання, зради, дівочої біди, інтимних переживань пронизує усю її поетичну спадщину.
У віршах знаходимо такий цікавий художній аспект, як антиномію "чоловік-жінка". Ці дві художньо-статеві постаті часто протиставлені в неї. Вона розглядає їх як етичну і психологічну опозицію. Між ними точиться напружена психологічна боротьба. В її поезіях спостерігаються окремі феміністичні мотиви й поривання. Художня антиномія "чоловік-жінка" набувала в інтерпретації Дніпрової Чайки неабиякого психологічного загострення. Зрозуміло, що поетеса перебувала на боці жіноцтва. В її поетичній інтерпретації чоловік часто виступає тим, хто підкорює, а жінка – тією, хто звільняється.
Дніпрову Чайку хвилюють питання щодо соціальних можливостей жінкам, жіночого права на внутрішню незалежність. Вона вважала, що ці права дуже обмежені й що за них жіноцтву треба боротися на всіх рівнях – від внутрішньо-індивідуального до загальносуспільного. На межі ХІХ-ХХ століть активно визрівав український фемінізм. Дніпрова Чайка – поетеса гранично відкритих, відвертих емоцій. Вона з надзвичайною щирістю передавала й описувала буяння різноманітних політональних жіночих почуттів. Мотив кохання є одним х домінантних у її творчості. Любов постає як спільність щастя й болю.
В інтимній поезії Дніпрової Чайки поєднуються образи-антитези: веселощі й сльози, сонце й гроза, небо блакитне і хмарне, спів і стогін, сміх і плач.
У вірші "Люди казали…" внутрішній стан ліричної героїні, заснований на контрастах, передано такими експресивними рядками:
…Висушу сльози я щастям.
Смійтеся, люди:
Добре в коханні,
Гірко і щасно!
Смійтеся – плакать не буду!
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
