181264 (632223), страница 8

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 8)

Концепція монетаризму виходить з автоматизму макроекономічної рівноваги ринкової системи. Державне регулювання оголошується шкідливим для підприємництва внаслідок бюрократичного характеру. Мінімально припустиме втручання держави в економіку можливе лише в проведенні фіскальної політики.

Радикальна концепція виходить з іншого розуміння місця і ролі держави в процесі ринкових перетворень. Не відкидаючи загальновизнані в економічній науці функції державної влади, вона орієнтується на мінімізацію безпосередньої участі в тих сферах, де ринок працює найбільш ефективно, а присутність держави веде лише до розтрати ресурсів, розростання бюрократії, розгортання лобізму і корупції.

У останні роки у вітчизняній науці чітко визначилися дві крайні позиції:

а) применшення ролі держави в розвитку економічних процесів;

б) трактування держави як «загального провидця і годувальника». Між цими діаметрально протилежними позиціями лежить весь спектр теоретичних підходів до державного регулювання економіки. Завдання економічної науки полягає в тому, щоб визначити напрям (вектор) державного втручання, оцінити характер і розміри втручання держави в економічні процеси і як масштабного власника, і як виразника раціональних інтересів.

39. Обєкти і субєкти державного управління

У Концепції адміністративної реформи в Україні в системі державного управління визначають такі складові елементи: а)суб'єкти управління (органи виконавчої влади), б)об'єкти управління (сфери та галузі суспільного життя, що перебувають під організуючим впливом держави), в)управлінська діяльність (процес), тобто певні суспільні відносини, через які реалізуються численні прямі та зворотні зв'язки між суб'єктами і об'єктами управління

Риси державного управління: 1.Державне управління завжди являє собою певну організуючу діяльність, у результаті якої виникають конкретні, управлінські за змістом відносини. 2.Необхідною умовою їх виникнення є наявність суб'єкта, наділеного владними повноваженнями для здійснення управлінських функцій. 3.Для виникнення управлінських відносин, крім суб'єкта, у них повинен брати участь також і об'єкт (об'єкти), на діяльність якого спрямовується управлінський вплив суб'єкта. 4.Характер відносин, які виникають між ними, завжди є владним, а в умовах державного управління - державно-владним, причому цими повноваженнями наділена завжди одна сторона - суб'єкт управління, а об'єкт управління є лише виконавцем вказівок і директив, що надходять від суб'єкта.Основним суб'єктом виконавчої влади є апарат державного управління - це складна система органів державного управління, що перебувають між собою у різноманітних зв'язках та відношеннях і виконують основні завдання і функції держави через повсякденну й оперативну управлінську діяльність.

Об'єктом управління є різноманітні форми суспільних відносин, зв'язків, поведінки й діяльності людей, на які спрямований вплив суб'єкта управління. Об'єкт управління завжди перебуває в діалектичному взаємозв'язку з суб'єктом. Цей зв'язок виявляється зокрема в тому, що об'єкт управління є певною мірою продуктом діяльності суб'єкта управління. Об'єктом управління може бути й суб'єкт управління, якщо він перебуває на нижчому ступені ієрархії управління. Щодо суспільства загалом, його конкретних, відносно самостійних осередків, то ці утворення певною мірою можуть бути водночас і об'єктом, і суб'єктом управління. Об'єкт, виконуючи роль відносно самостійного суб'єкта, може не виконати явно неправильне, необґрунтоване рішення, — він може спонукати суб'єкт управління скоригувати або взагалі відмінити таке рішення

40.Американський та європейський підходи до державного управління

Щоб зрозуміти американський підхід, слід розглянути історію розвитку державного управління. Підхід Вільсона Вільсон в 1887 р. написав книгу «Дослідження управління». Центральні ідеї: 1.Управління має стати точною наукою, яка б ґрунтувалася на певних теоретичних засадах, мала б власний категоріальний апарат, власну методологічну базу тощо. 2.Управління є продовженням політичної науки. 3.Розмежування політики і управління для того, щоб державним організаціям і службовцям визначити їх функції та роль. 4.Зосередження державного управління має концентруватись у сфері бізнесу та методах управління ним. 5.Піднесення управлінської професії, покликаної служити інтересам власників бізнесу, а саме, виконання завдання максимального збільшення прибутків, а також управління людськими і фінансовими ресурсами в найбільш ефективний, економічний і продуктивний спосіб.

Підсумовуючи головні положення позиції Вільсона, можна побачити, що він уявляв собі управління як розвинену науку з конкретними засадами, як розмежування політики й управління у функціях і ролях врядування, а також як основу для розвитку управління через методи управління бізнесом. Вільсонівська концепція науки управління зазнала певного впливу, що зрештою призвело до заперечення деяких концепцій.

Підхід ВайтаКонцепція науки управління значною мірою була дискредитована в 40-х рр. У той час Вайт написав підручник «Вступ до вивчення державного управління». «Мистецтво управління за Вайтом— це керівництво, координування й контроль, які здійснюються над багатьма людьми для досягнення певної цілі. Це мистецтво пронизує всі рівні організації, зв’язуючи між собою багато професій, ремесел, спеціальностей; це внесок, який, хоч і так само необхідний, не є внеском менеджменту» У 4-му виданні Вайт додає розділ «Політика й управління». У цьому розділі він спростував вільсонівську позицію розмежування політики і управління. Вайт робить висновок: політика й управління — це окремі й автономні структури в американській системі.

Отже, в американській перспективі була певна плутанина щодо визначення галузі державного управління. Уся ця галузь, її зміст, є сумішшю політики, бізнесу й економіки. По суті, державне управління охоплює також соціологію, психологію і навіть деякі точні науки там, де йдеться про математичні методи. Отже, державне управління — це галузь, яка складається з багатьох дисциплін та сфокусована на процесах і функціях управління.

Європейський підхід до визначення галузі державного управління та його змісту є дуже точним. Досягнення європейського підходу в державному управлінні можна розпочати з короткого аналізу державного управління в Німеччині. Німецький підхід підтримує розмежування політики і адміністрування, спирається на правову основу для визначення цих завдань. Правові норми визначають межі влади, за допомогою якої державне управління здійснює свої обов’язки. Німецькі та європейські державні адміністратори мусять діяти в межах вкрай жорсткої бюрократичної системи. Необхідні умови для розуміння ними своїх завдань та методів ухвалення рішень виникають із глибокого й досконалого знання конституції, законів та адміністративних процесів. Їхня освіта повинна мати переважно юридичний нахил, а це значною мірою впливає на розвиток європейського державного управління.

Отже, ми розглянули два різні підходи до визначення державного управління. Американський підхід менш чіткий, але відкриває шлях для багатодисциплінного методу вивчення державного управління. Модель, яку застосовують до американського підходу, ґрунтується на піднесенні методів господарського управління, де основою для ухвалення рішень є економічна раціональність.

Європейський метод ґрунтується на давнішій, заснованій на праві традиції, яка визначає вивчення державного управління як галузі юридичної чи правової освіти. Європейські державні адміністратори мають чіткіше визначений предмет державного управління. Обидва підходи добре пристосовані для відповідних політичних, економічних та соціальних умов. Кожен з них дозволяє державним службовцям з високою якістю виконувати службові обов’язки державного управління, і це підтверджує їхню обґрунтованість.

41. Система органів державної влади та їх повноваження

Державне регулювання економіки в Україні забезпечують органи законодавчої та виконавчої влади, що належать до загальної організаційної структури управління державою.

Відповідно до Конституції України вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.

Склад Кабінету Міністрів України: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прєм'єр-міністр, три віце-прєм'єр-міністри (з пріоритетних напрямків розвитку економіки), міністри.

Кабінєт Міністрів України:

1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

10) виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України.

Система центральних органів виконавчої влади України: міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, урядові організації.

Міністерство є головним (провідним) органом в системі центральних органів виконавчої влади у забезпеченні реалізації державної політики у визначеній сфері діяльності.

Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження, щодо нього може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Кабінет Міністрів України вносить подання стосовно створення центральних органів виконавчої влади за визначеними формою і статусом.

Існують два види місцевих органів влади. Це місцеві органи державної виконавчої влади і органи місцевого самоврядування. Їх функції різні.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Органи місцевого самоврядування в Україні представляють сільські, селищні, районні, міські, районні у містах і обласні Ради. Вони наділяються власною компетенцією, в межах якої діють самостійно.

Голови сільських, селищних, районних, міських, районних у містах і обласних Рад та очолювані ними виконавчі комітети у порядку і в межах, визначених законом, здійснюють делеговані їм повноваження державної виконавчої влади.

Економічні функції місцевих органів державної влади дуже широкі. Вони розв'язують проблеми соціального обслуговування населення, охорони природного навколишнього середовища, продовольчого забезпечення, економічного планування, регулювання земельних відносин, розвитку інфраструктури ринку та ін.

Місцеві органи державної виконавчої влади забезпечують реалізацію на відповідних територіях політики центрального уряду, їх економічні функції є складовою частиною економічних функцій державної виконавчої влади взагалі.

Місцеве самоврядування як форма управління територіями на засадах самоорганізації громадян також виконує властиві для нього економічні функції. Серед завдань, які покладаються законом на ці органи, є розробка, затвердження і виконання місцевих бюджетів, прийняття планів розвитку відповідних територій, встановлення місцевих податків і зборів, управління об'єктами комунальної (муніципальної ) власності, надання жителям міст і селиш, різноманітних послуг.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. До повноважень Верховної Ради України з питань економіки та соціальної сфери належить:

• ухвалення підконституціиних законів;

• затвердження Державного бюджету та внесення змін до

• нього;

• затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

• розгляд і ухвалення рішень щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

• затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, непередбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використання та ін.

42. Цілі державного управління та їх види

Сутність ДРЕ потребує налагодженого механізму побудови цілей, в тому числі логічного просування від абстрактного загального передбачення до конкретного прогнозування. Ієрархія цілей будується за принципом пріоритетності в потребах та інтересах суспільства. Оцінка важливості та ранжування цілей здійснюється відповідно до політики пріоритетів. В даному контексті пріоритети –це найважливіші напрямки соціально–економічної політики.

Обгрунтування цілей необхідне для їх чіткого визначення. Цілі формуються на майбутнє як невідоме, альтернативне. Передбачати доводиться на основі інформації.

Основними критеріями визначення пріоритетних напрямків є соціально–економічна ефективність і швидкість одержання позитивних результатів, мінімум необхідних ресурсів.

Ранжування цілей здійснюється способом розміщення по порядку зниження пріоритетності. Для впорядкування цілей різних ієрархічних рівнів будується дерево цілей. Ціль вважається досягнутою, коли досягнуті всі цілі нижчого рівня. Вершиною дерева цілей є стратегічна ціль, яка зумовлює якість самого суспільства, забезпечує його збереження та вдосконалення. Тактика визначає цілі, засоби і форми, а також способи діяльності, які найбільше відповідають конкретним обставинам і забезпечують досягнення стратегічної цілі. Тактичні цілі розгортаються оперативні цілі, які пов’язані з необхідністю запобігання загрозі виникнення негативних явищ і подолання наслідків форсмажорних обставин. Стратегічну ціль називають головною, інші – забезпечувальними. За масштабом виділяють загальні та часткові, за результатами – кінцеві і проміжні, за часом – короткострокові (до 1 р.), середньострокові (3–5 років), довгострокові (5–10 років). З метою втілення стратегічних, тактичних і оперативних цілей формується концепція соціально-економічного розвитку.

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)