177623 (632115), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

6. Суспільне життя античної Греції зосереджувалося у полісах – містах-державах, розташованих по берегах та островах Егейського й Іонічного морів. Греція не була єдиним політичним цілим, кожне місто-поліс жило власним життям. економічні зв'язки за умов панування натурального господарства були досить вузькими, господарське життя переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх домашньому («ойкісному» – від давньогр. «ойкос» – дім) господарстві. На чолі такої патріархальної родини стояв родоначальник або домовласник, який у господарському відношенні виступав як управитель та землевласник. Саме право на землеволодіння визначало участь у державному управлінні, а клієнти, які знаходилися під захистом та заступництвом патріархальної родини, таких прав не мали. У містах-полісах крім повноправних громадян існували та Інші категорії населення, зокрема метки (іноземці), які прав на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею, заняттями, які греки вважали негідними громадянина. Така патріархальна родина була самодостатньою і не потребувала господарських зв'язків з іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок власного ж господарства. Лише деякі блага, передусім предмети розкоші, здобувалися шляхом обміну на власну продукцію. Саме таке господарство І називали ойкосним. Діяльність їх зосереджувалася в сільському господарстві, землеробство ставало головним джерелом існування патріархальної родини. Ремесло вже виникає, але також виключно для забезпечення власних родинних потреб. Поділ праці у патріархальній родині ще не визначав суспільного поділу праці, хоча й породжував появу нових форм господарської діяльності як складових ойкісного господарства. Власник такого господарства спрямовував трудову діяльність як рабів, так й іншої челяді, а продукція споживалася безпосередньо в ньому. Але в інших містах-полісах натуральне господарство вже з VII ст. починає витіснятися за рахунок розвитку ремесла та торгівлі. Найбільшим центром стають Афіни. В Афінах, як і в більшості грецьких міст-полісів, існувала демократична форма правління, а влада вже з VIII ст. до Р.Х. належала аристократії. Основа цієї влади визначалася низкою причин, серед яких найважливіше місце належало великому землеволодінню, яке дозволяло господарям підкоряти собі як орендарів, так і масу дрібних землевласників-співгромадян, більшість з яких була боржниками великих власників. Право власності охоронялося законодавчо. Позики надавалися під заставу землі, а на ділянках боржників встановлювалися так звані боргові (іпотечні) стовпи, на яких записувалися імена боржників, кількість боргу та строк виплати. Проценти були дуже високими, борги росли швидко. Такі явища були підтвердженням розкладу ойкосного господарства. Спробу уповільнити ці процеси і водночас підтримати торгівлю та ремісництво було зроблено у 594 р. архонтом Солоном, який здійснив низку реформ. Так, реформи Солона вирішували питання привілейованого стану землевласників, закріпивши за ними права повного громадянства. Реформи Солона знищили також боргову кабалу, боргове рабство було заборонене, а рабами могли бути лише іноземці, рабство одноплемінників було заборонене. Були також анульовані всі борги під заставу земель. Таким чином реформи захистили інтереси землевласників і певною мірою – старого ойкосного господарства. Статус ремісників істотно підвищується, відкриваються можливості залучення до занять ремеслом не лише рабів або метеків, а й громадян Афін. У сфері політичній реформи Солона встановлювали юридичну рівність між громадянами перед законами, всі громадяни були рівними незалежно від їх майнового стану. Реформував вій і спадкове право, надавши можливість тим, хто не мав дітей, передавати своє майно у спадок на власний розсуд. Отже, реформи Солона, заклали основи нового суспільно-економічного та політичного устрою в Афінах і зміцнили економіку полісу, відкрили шлях до посилення економічної та політичної могутності.

8. Нарешті, Луцій Юній Колумелла (І ст. до Р.Х.) у своїй 12-томній праці «Про сільське господарство» розглядає величезну кількість проблем, пов'язаних із сільським господарством, зокрема й стосовно рабів та підвищення продуктивності їхньої праці. Наприклад, вій рекомендував здійснювати поділ праці серед рабів, рівномірніше розподіляти рабів між різними видами робіт, а також використовувати не лише матеріальні, а й моральні способи заохочення рабів. Він стверджував, що головного метою ведення господарства є отримання доходу, а тому власникам слід частіше бувати у своїх маєтках, а якщо це є неможливим, то слід передавати землі в обробіток колонам, розглядаючи працю як продуктивнішу. Найбільш поширеним способом стимулювання праці рабів стало надання їм пекуліїв, тобто таких господарств, які раб веде самостійно, віддаючи частину виробленого продукту власникові. Пекулій полегшував перехід до нового статусу – вільновідпущеника (лібертіна), адже пекуліст мав більше можливостей для нагромадження коштів, необхідних для викупу. Вільновідпущеник не ставав повноправним громадянином, зберігалася й певна залежність його від власника. Але саме вони стали основними власниками ремісничих майстерень, торговцями, судновласниками. До середини II ст. після Р.Х. головними постатями в господарстві стають великий землевласник і колон. Колон, як і пекуліст, віддає власникові частину врожаю та виконує деякі трудові повинності. Поступово колонів прикріплюють до землі; його, так само, як і власника пекулію, не можна було продати без землі. Власне, колопат поступово перетворюється у систему відносин, які є швидше феодальними, ніж рабовласницькими. Отже, в Давньому Римі в перші сторіччя після Р.Х. відбувається як криза системи господарства, так і криза імперії, яка характеризується певними ознаками. Раннє християнство, яке виникло у І ст. н.е. в Римській імперії за умов глибокої економічної, політичної й моральної кризи суспільства. Ранньому християнству належить заслуга першої постановки питання про рівність людей. Засуджується соціальна нерівність, зокрема поділ людей на багатих та бідних. З ідеєю рівності міцно пов'язані принципи загального обов'язку працювати, розподілу за працею та ін.

10. Термін «феодалізм» виник напередодні Великої французької революції і означав «Старий порядок» (абсолютна монархія, панування дворянства тощо). У марксистській літературі феодалізм визначався як соціально-економічна формація, котра існувала у період між рабовласництвом та капіталізмом. Основними формами господарської діяльності були: феодальна вотчина (французька сеньйорія, англійський манор), ремісничий цех, торгова гільдія. В цілому економіка була аграрно-ремісничою, що єднало її з господарством стародавніх цивілізацій і дало підставу називати цивілізацію, яка існувала до кінця XV ст., аграрно-ремісничою, а суспільство – традиційним. Розвиток господарства епохи Середньовіччя можна поділити на три періоди. У ранньому Середньовіччі (V–X ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези). XI–XV ст. – період зрілості феодального господарства, внутрішня колонізація, розвиток міст, ремесла і товарного виробництва. У пізньому Середньовіччі (XVI – перша половина XVII ст.) зароджується ринкове господарство, з'являються ознаки індустріальної цивілізації Становлення середньовічного господарства яскраво простежується на прикладі Королівства франків (V–IX ст.), яке було створене германськими племенами франків на території колишньої римської провінції – Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. опанувало більшу частину Західної Європи.

У V–VI ст. у Франкському королівстві відбувався процес трансформації родової землеробської громади в сусідську – марку, в якій переважало індивідуальне сімейне господарство – основна виробнича ланка франкської общини. Вся земля знаходилася у колективній власності громади. У спадок (синам, братам померлого) передавалися наділи орної землі, сади, виноградники, ділянки лісу, луки та пасовища. Мала місце приватна власність, яка поширювалася на будинок з присадибною ділянкою землі та рухоме майно зі зростанням великого землеволодіння формувалося феодально залежне селянство. До нього належали серви (нащадки колишніх рабів, колонів), які перебували в особистій спадковій залежності від сеньйорів. У стан селян поступово перейшли вільні франкські солдати та дрібні галло-римські землевласники, їхній перехід був зумовлений різними обставинами – великими податками, боргами, війнами та усобицями, стихією, натуральним характером господарства, яке ставило людей у залежність від природних умов та унеможливлювало інші заняття Отже, протягом V–IX ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господарство франків, що ґрунтувалося на алодальній власності, витіснив феодальний маєток-сеньйорія – замкнуте натуральне господарство, власник якого (сеньйор) мав усю повноту влади на своїй території.

Феодальні відносини у Франції, як і в Англії, Німеччині та інших країнах Європи, досягли зрілості в XI–XV ст. В XI–XIII ст. панувала феодальна земельна власність трьох типів – королівська, світська, церковна.

12. Становлення середньовічного господарства яскраво простежується на прикладі Королівства франків (V–IX ст.), яке було створене германськими племенами франків на території колишньої римської провінції – Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. опанувало більшу частину Західної Європи. У V–VI ст. у Франкському королівстві відбувався процес трансформації родової землеробської громади в сусідську – марку, в якій переважало індивідуальне сімейне господарство – основна виробнича ланка франкської общини. Вся земля знаходилася у колективній власності громади. У спадок (синам, братам померлого) передавалися наділи орної землі, сади, виноградники, ділянки лісу, луки та пасовища. Мала місце приватна власність, яка поширювалася на будинок з присадибною ділянкою землі та рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади. Права відчуження (вільного розпорядження) землі франки не знали. Майнова та соціальна диференціація, яка мала місце у франків раніше, значно посилилася після завоювання та колонізації Галлц. Значну частину землі та інших багатств отримали королі, знать, дружинники. Одночасно відбувалося розорення господарства тих членів громади, які загинули на війні, а також внаслідок хвороб, епідемій та інших причин. Посилювався дуалізм між колективною власністю та парцелярними (індивідуальними) господарствами. Поступово спадкові наділи збільшувалися і перетворювалися на алод – приватну сімейну власність, яка вільно відчужувалася – продавалася, обмінювалася, заповідалася і дарувалася без дозволу громади (марки). Марка базувалася, таким чином, на приватній власності на орні землі, колективній власності на угіддя, на вільній праці її членів. Одночасно зберігалася земельна власність галло-римського населення та церкви. Продовжувало діяти римське законодавство, яке оберігало цю власність. Разом з тим зростало землеволодіння франкських королів та знаті. У VIII–IX ст. у Королівстві франків аграрні відносини пройшли складну еволюцію, каталізатором якої стали постійні війни та посилення ролі держави в економічному житті. Оскільки війни та військова служба були надто обтяжливими для селянства і призводили до їхнього розорення, всенародне ополчення втратило своє значення. Основою тогочасного війська, служба в якому була престижною, стали важкоозброєні кінні воїни-рицарі. Карл Мартелл, король Франкської держави (714–751 рр.) провів військово-аграрну реформу. Суть її полягала у наданні воїнам-рицарям пожиттєвих земельних наділів – бенефіціїв – за умови виконання ними військової служби і васальної присяги на вірність королю-сеньйорові. Частину отриманих земель власники-бенефіціарії віддавали своїм васалам. Так склалося бенефіціальне – умовно-службове, тимчасове землеволодіння, яке ґрунтувалося на сеньйоріально-васальних відносинах. Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її і міг відібрати у випадку відмови від служби чи зради.

13. Починаючи з X–XI ст., відбувається процес відокремлених ремесла від сільського господарства та зростання ролі міських поселень, зумовлений низкою причин, головною з яких є комутація ренти, яка відкрила шлях міграції населення, чим і скористалися передусім сільські ремісники. Відхід ремісників із села, переселення їх до більш значних ринкових осередків, заснування міст як їх центрів стає важливою рисою господарського розвитку в розглядуваний період. Істотно змінюється і правовий статус міста. У попередній період міста були сеньйоральними володіннями певних феодалів, тих, яким належала земля, на якій виникало місто їх огороджували кам'яними стінами та іншими оборонними спорудами, доступ у них був обмежений, а населення обкладалося такими ж повинностями на користь феодала, як і населення сіл. Усе це викликало невдоволення міщан, і, поступово зростаючи, воно призвело до так званих комунальних революцій. Населення міст, що досягли певної економічної ваги, починає боротьбу за звільнення від влади земельних магнатів, яка спочатку спрямовувалася на зменшення та стабілізацію ренти, але поступово перетворилася па боротьбу за свободу та самоуправління. Кожне місто здобувало незалежність по-різному – від відкритих збройних виступів до викупу жителями міст власних привілеїв та вольностей у сеньйорів за гроші. Майже скрізь ця боротьба закінчилася перемогою міст (комун). В Італії виник ряд міст-республік – Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція; у Франції та Нідерландах – міста-комуни; у Німеччині – імперські міста – Бремен, Гамбург, Любек; в Англії більшість міст перейшла від старих власників під юрисдикцію короля. Усе це свідчило про формування міського самоврядування та соціально-економічної самостійності городян, які стали головною ознакою середньовічної західної соціокультурної традиції. Головна перемога мешканців міст (міщан) полягала в тому, що вони добилися особистого звільнення від кріпосної залежності. Це створювало сприятливі умови для ефективнішого розвитку ремесла та торгівлі. Середньовічні міста були слабо заселеними, хоча серед них виділявся, наприклад, Париж, який налічував близько 100 тис. мешканців, проте у більшості міст населення рідко коли перевищувало 10 тисяч мешканців, а домінували міста з кількістю населення менше 2000. Площа їх також нечасто перевищувала 1,5–3 га.

17. Великі географічні відкриття мали надзвичайно важливе значення не лише для європейської, а й для світової економіки. Відбувається становлення світового ринку. Унаслідок відкриття нових земель площа відомої європейцям поверхні Землі до кінця XVI ст. збільшилася в шість разів. Розширюється не лише територіальна сфера обігу, а й торговельний асортимент за рахунок нових товарів (тютюн, какао, кава, картопля, томати тощо); різко збільшується обіг відомих, але рідкісних раніше рису, цукру, прянощів. Так, у XVI ст. увезення прянощів в Європу перевищувало обсяг венеціанського та генуезького імпорту більше, ніж у ЗО разів (з 200 до 7000 т). Боротьба за оволодіння новими ринками вела до створення в ряді країн монопольних торговельних об'єднань, найбільш потужними з яких стали голландська та англійська Ост-Індські компанії. Переміщення основних торговельних шляхів із Середземного моря в Атлантичний океан зумовило занепад італійської торгівлі, передусім венеціанської та генуезької. Роль основних торговельних центрів спочатку переходить до портів Піренейського півострова (Ліссабон, Кадіс – аванпорт Севільї та ін.). Італійські міста змінили торговельну спеціалізацію (увезення в Європу східних тканин, вивезення на Схід англійського сукна). Німецькі міста опинилися поза світовою торгівлею. Водночас зросло значення міст уздовж узбережжя Атлантичного океану, насамперед Антверпена (Нідерланди), який став справжнім центром світової торгівлі – як ввозу, так і вивозу з Європи. Змінюється й техніка торгівлі, яка удосконалюється настільки, що поширюється торгівля за зразками. Це, у свою чергу, вело до створення торговельних бірж, першою з яких стає антверпенська. Поступово роль центру світової торгівлі й кредиту отримують Амстердам та Лондон. Великі географічні відкриття мали надзвичайно важливе значення не лише для європейської, а й для світової економіки: Розширилася територіальна сфера обігу. Виникли економічні зв'язки між найвіддаленішими землями І народами різної матеріальної культури. Внаслідок відкритгя нових земель до кінця XVI ст. площа відомої європейцям поверхні Землі збільши лася в шість разів. Розширився торговельний асортимент за рахунок нових товарів (тютюн, какао, кава, картопля, томати тощо); різко збільшився обіг відомих, але рідкісних раніше рису, цукру, прянощів.

1. Боротьба за оволодіння новими ринками приводить до створення в ряді країн монопольних торговельних об'єднань, найпотужнішими з яких стали голландська та англійська Ост-Індські компанії, які у середині XVI ст. діяли в усіх колоніальних країнах. Величезні масштаби колоніальної експансії реалізували завдання первісного нагромадження капіталу.

5. Змінюється техніка торгівлі, яка зростає настільки, що поширюється торгівля за зразками. Огляд усього товарного асортименту став фізично неможливим. Зростання товарної маси диктувало зміни в механізмі торгівлі. У XVI ст. виникають спеціальні місця для огляду зразків і укладання угод – торговельні біржі. Це, в свою чергу, викликає потребу в кредитах для кредитування торгівлі та сприяє заснуванню великих банків. З часом роль центру світової торгівлі й кредиту поступово отримують Амстердам та Лондон. Починаючи з 1585 року Амстердамська біржа здійснює регулярну публікацію цін на товари. 6. Відбувається становлення світового ринку. Завдяки сміливим експедиціям мореплавців багатьох країн світу торговельні шляхи зв'язали між собою Європу, Африку, Америку та Австралію і почав складатися світовий ринок. Його виникнення стало ще одним потужним поштовхом до зародження і розвитку капіталістичних відносин у Західній Європі.

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)