Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 12)

недавно здобули незалежність у ході антиколоніальної війни проти Іспанії. Зрозуміло, цей демарш не зупинив би Священний союз, стремившийся відновити принцип легітимності всюди у світі - однак негативне відношення "володарки морів", Великобританії до цієї витівки, робив інтервенцію Священного союзу практично неможливої.

Таким чином, уже в перші десятиліття свого існування США проводили досить активну зовнішню політику, політику РЕГІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ, що прагне бути гегемоном у своєму регіоні миру й перешкоджає втручанню в цей регіон інших великих держав.

Остання третина XIX століття американської історії наочно показало, що таке БУРЖУАЗНА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА, очищене від усяких сторонніх домішок. Принцип THE BUSINESS OF AMERICA IS BUSINESS виявився у всій своїй вроді. За винятком покупки Аляски в Росії (1867 р.) і організації Панамериканської конференції (1889 р.), важко навіть пригадати які-небудь здійснення американської дипломатії за цей період часу. Сполучені Штати повністю пішли в себе, у рішення своїх внутрішніх проблем. Американська ж дипломатія займалася в цей період або рутиною, або висновком угод

торгово-економічного характеру.

Наприкінці XIX століття, однак, змінилася ситуація як у самих США, так і на міжнародній арені. З одного боку, Сполучені Штати перетворилися з досить слаборозвиненої (за західноєвропейськими стандартами) аграрної країни в найбільшу економіку у світі. А по чисельності населення США випереджали будь-яку іншу велику державу (крім Росії). При цьому набагато виріс обсяг американських інвестицій за рубежем і обсяг американської зовнішньої торгівлі.

З іншого боку, намітилося ОСЛАБЛЕННЯ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ, що відігравала роль ГЕГЕМОНА в системі "європейського концерту" після 1815 р. Гегемонії Великобританії був кинутий виклик з боку Німеччини. У цих умовах США не могли більше проводити свій ізоляціоністський курс.

Сполучені Штати повинні були повернутися до навколишнього світу. ІСПАНО-АМЕРИКАНСЬКА ВІЙНА (1898) показала, що Вашингтон вертається до активної зовнішньої політики, причому не тільки у своїй півкулі. Фактична анексія Філіппін показувала, що США активізували свою зовнішню політику на новому для Вашингтона - ТИХООКЕАНСЬКОМУ напрямку.

Показником зрослого міжнародного впливу Сполучених Штатів стала посередницька роль Вашингтона у висновку ПОРТСМУТСКОГО МИРУ між Росією і Японією в 1905 р.

56. Перша опіумна війна в Китаї

Опіумні війни – загальна назва загарбницьких війн проти Китаю, котрі вела Англія (сама у 1839-1442 рр.) і спільно з Францією у 1856-1858 рр. і 1860 р. Причиною опіумних війн було прагнення капіталістичних країн нав’язати Китаю вигідні їм нерівноправні умови торгівлі, отримати якомога більший доступ на китайський внутрішній ринок.

Приводом до першої опіумної війни стало знищення китайською владою в Кантоні запасів опіуму, який належав англійським купцям. В цій війні Китай зазнав поразки. Скориставшись поразкою відсталого феодального Китаю англійські колонізатори по закінченні першої опіумної війни нав’язали Китаю нерівноправний Нанкінський договір (1842), який передбачав відкриття для англійської торгівлі п’яти китайських портів, перехід острова Гонконг у “вічне володіння” Англії і сплатою Китаєм великої грошової контрибуції.

1843 року додатково до Нанкінського договору 1842 р. був підписаний англо-китайський договір. За додатковим договором 1843 р. англійці домоглися нових поступок від Китаю: права створення у відкритих портах особливих поселень для іноземців (сетльментів), екстериторіальності, тобто незалежності іноземних підданих від китайської влади, непідсудності їх китайським судам. Договір передбачав також прийняття принципу найбільшого сприяння, котрим користувалися в Китаї інші держави.

57. Політика Німеччини щодо розколу Антанти на початку 20 ст.

МАТЕРІАЛ ІЗ ШПОР НЕ ПІДХОДИТЬ

2. 58. Зовнішня політика Росії в період утворення Балканського блоку та балканські війни.

На чолі російського зовнішньополітичного відомства із квітня 1856 р. стояв талановитий політик і дипломат Олександр Михайлович Горчаков ( 1798-1883). Розумна, широко освічена людина, проникливий і гнучкий політичний діяч, А.М. Горчаков піклувався про згоду держав, наполягаючи на виключному праві Росії відстоювати свої національні інтереси.

Зовнішня політика Росії при Олександрі II була спрямована насамперед на рішення східного питання. Поразка в Кримській війні підірвала міжнародний авторитет Росії, привело до втрати нею переважного впливу на Балканах. Нейтралізація Чорного моря робила беззахисними південні морські границі країни, перешкоджала розвитку Півдня й гальмувала розширення зовнішньої торгівлі.

Головним завданням російської дипломатії було скасування статей Паризького трактату. Для цього необхідні були надійні союзники. Англія продовжувала залишатися самим небезпечним супротивником Росії через суперництво в Закавказзі й Середній Азії. Австрія сама намагалася закріпитися на Балканах. Туреччина у своїй політиці орієнтувалася на Англію. Пруссія була ще слабка. Найбільшою мірою інтересам Росії відповідало зближення із Францією, що суперничала з Англією в Середземномор'я.

Із цього моменту на перший план висувається східне питання, що загострилося через успішне просування Росії в Середній Азії в 70-х роках. Торговельні зв'язки із Середньою Азією, настільки важливі для російської економіки, ускладнювалися через постійні міжусобиці в цьому регіоні. Занепокоєння російського уряду викликали спроби англійської дипломатії через афганського еміра впливати на Кокандское й Хівинське ханства. В 1864 р. було почато рішуче настання на середньоазіатські ханства. Улітку загони полковників М.Г. Черняева й Н.А. Верьовкіна вступили на територію Кокандского ханства зі сходу й півночі. Незабаром були захоплені міста Туркестан і Чимкент. Із зайнятих земель була утворена Туркестанська область на чолі з військовим губернатором генералом Черняевым. У червні 1865 р. Черняев за власною ініціативою штурмом взяв найбільше місто Середньої Азії Ташкент (100 тис. жителів). Навесні 1866 р. почалися успішні воєнні дії проти бухарського еміра. В 1867 р. на зайнятих землях було утворено Туркестанське генерал-губернаторство із центром у Ташкенті.

У квітні 1873 р. була укладена російсько-германська військово-оборонна конвенція. У тому ж році Росія й Австро-Угорщина підписали політичну конвенцію, до якої приєдналася Німеччина. Так був оформлений "Союз трьох імператорів". Незважаючи на серйозні протиріччя між сторонами, "Союз" значно впливав на міжнародні відносини 70-х років. Висновок "Союзу" означало й вихід Росії з міжнародної ізоляції.

Берлінський конгрес викликав у Росії найсильніше невдоволення позицією Німеччини. В 1879 р. збурювання в суспільстві проти політики Бісмарка підсилили початі Німеччиною дії по обмеженню російського імпорту (заборона на ввіз худоби, введення мит на російський хліб). Германія здобувала все більшу вагу в Європі. Бісмарк бачив у Росії небезпечного суперника. 7 жовтня 1879 р. був укладений секретний австро-німецький договір, спрямований проти Росії. Однак франко-російському союзу, що міг би зрівноважити розміщення сил у Європі, заважав англо-російський антагонізм. З огляду на погрозу можливого військового зіткнення з Англією, Росія була зацікавлена в забезпеченні нейтралітету Німеччини і її спільниць Австро-Угорщині. З 1879 р. фактичне керівництво зовнішньою політикою перейшло до Н.К. Гирсу, що придерживались, на відміну від Горчакова, прогерманской орієнтації, і тоді ж почалися тривалі таємні переговори про висновок російсько-германської політичної угоди.

1. 59. Липнева революція у Франції 1830 р., її значення та позиція великих держав.

Липнева революція 1830 у Франції, буржуазна революція, що покінчила з монархією Бурбонов. Дворянсько-клерикальний режим Реставрації гальмував економічний розвиток країни. Промислова криза й депресія 1827-30, неврожаї 1828-29, що погіршили й без того важке положення трудящих, прискорили революционизирование народних мас. Підсилювалося невдоволення й ліберальної буржуазії, що домагалася економічних і політичних перетворень в інтересах капіталістичного розвитку країни. Безпосереднім приводом до И. р. послужили ордонансы, підписані королем 25 липня, опубліковані 26 липня 1830, про розпуск палати депутатів (у якій переважали представники ліберальної буржуазії), про обмеження виборчого права земським цензом, про посилення репресій проти прогресивної преси. 27 липня в Парижу спалахнуло масове збройне повстання під гаслом захисту конституційної хартії 1814 і зсуву кабінету Полиньяка; головною рушійною силою повстання з'явилися робітники й ремісники, підтримані дрібною й середньою буржуазією, передовою частиною інтелігенції. 29 липня повстанці опанували Тюильрийским палацом і ін. урядовими будинками. Королівські війська були розбиті й пішли з Парижа, деякі полки перейшли на сторону народу. Революційні виступи в провінційних містах також закінчилися поразкою захисників "старого режиму". Влада в столиці перейшла в руки "муніципальної комісії", очоленої впливовими діячами помірно-ліберального крила великої буржуазії (банкіри Ж. Лаффит і К. П. Перье, генерал М. Ж. П. Лафайет і ін.). Слабість дрібнобуржуазної демократії й неорганізованість робітничого класу дозволили верхівці буржуазії привласнити всі плоди народної перемоги й не допустити поглиблення революції. Незважаючи на протести республіканських груп, палата депутатів, у якій переважали орлеанисты, вирішила передати корону герцогові Орлеанскому - Луи Пилипові, тісно пов'язаному з великими банкірами. 2 серпня 1830 Карл Х відрікся від престолу, 7 серпня Луи Пилип був проголошений "королем французів".

И. р. привела до досить обмежених політичних результатів. Нова конституція ("Хартія 1830") здійснила деяке зниження (у порівнянні з "Хартією 1814") майнового й вікового цензу для виборців; державний апарат і командний склад армії були очищені від крайніх реакціонерів, уведене місцеве й обласне самоврядування; трохи урізане була влада короля. Однак працюючі маси й дрібні власники не дістали права голосу; закони проти профспілок і робочих страйків, важкі непрямі податки не були скасовані. Зберігся поліцейсько-бюрократичний апарат, що зложився ще в період наполеонівської імперії, він лише перейшов в інші руки.

Незважаючи на незавершеність Л. р., вона мала велике прогресивне значення: революція скинула політичне панування дворянської аристократії й покінчила зі спробами відновлення в тій або іншій формі феодально-абсолютистських порядків. Влада остаточно перейшла з рук дворянства в руки буржуазії, хоча й не всієї, а лише однієї її частини - фінансової аристократії (тобто верхівки торгово-промислової й банківської буржуазії). З 1830 у Франції встановилася буржуазна монархія. И. р., що гаряче привітали передові люди різних держав, завдала серйозного удару реакційній системі Священного союзу. Спроби правлячих кіл Росії, Австрії й Пруссії організувати військову інтервенцію проти Франції з метою відновлення в ній старої династії виявилися марними через протиріччя серед європейських держав і внаслідок революційних виступів у багатьох країнах Європи. Всі європейські держави, хоча й не відразу, визнали режим Липневої монархії.

60. Бутапештська секретна конвенція між росією та Австро-Угорщиною 1877.

Російсько-австрійська конвенція 1877 Будапештська, секретне угода між Росією й Австро-Угорщиною. Підписано 3(15) січня в Будапешті російським послом Е. П. Новиковим і міністром закордонних справ Австро-Угорщині Д. Андраши. Готуючись до війни з Туреччиною, російський уряд прагнув забезпечити нейтралітет Австро-Угорщині. Конвенція передбачала, що при виникненні російсько-турецької війни Австро-Угорщина буде дотримувати доброзичливого нейтралітету стосовно Росії. Як компенсація Австро-Угорщина одержала право вибору моменту й способу заняття своїми військами Боснії й Герцеговини. Обидві держави зобов'язалися не розширювати сфери своїх воєнних дій: Австро-Угорщина - на Румунію, Сербію, Болгарію й Чорногорію; Росія - на Боснію, Герцеговину, Сербію й Чорногорію. Можливі наслідки війни й територіальні придбання сторін регулювалися додатковою конвенцією. Відповідно до неї Австро-Угорщині були віддані Боснія й Герцеговина, крім Новопазарский санджака - територію, розташовану між Сербією й Чорногорією; Росія повертала собі частина Бессарабії в границях до 1856.

61. Дипломатична боротьба держав в період близькосхідної кризи 1875-1877.

Для посилення своїх позицій на Сході Росія як і раніше робила ставку на визвольну боротьбу християнських народів проти Туреччини.

Улітку 1875 р. вибухнула нова близькосхідна криза. Незважаючи на вимоги європейських держав, Туреччина відмовлялася зрівняти в правах з мусульманами християнське населення провінцій Болгарія, Боснія й Герцеговина. У Боснії й Герцеговині спалахнули повстання. Воєнні дії в Середній Азії й ненадійність союзників змушували російський уряд уникати військового конфлікту й шукати дипломатичного рішення питання. Учасники "Союзу трьох імператорів" з ініціативи А.М. Горчакова в травні 1876 р. підписали Берлінський меморандум, що підтримав боснийцев. У квітні 1876 р. повстали болгари. Турецькі війська почали масове винищування болгарського населення. 30 липня 1876 р. Сербія й Чорногорія оголосили війну Туреччини. Не домігшись поступок дипломатичними засобами, 12 квітня 1877 р. Олександр II видав маніфест про війну з Туреччиною. У той же день російські армії направилися через Румунію до Дунаю. У червні 1877 р. російська армія форсувала Дунай. 7 липня передовий загін генерала И.В. Гурко опанував Шипкинским перевалом через Балкани й утримував його під напором постійно, що атакував супротивника, до грудня. Західний загін під командуванням генерала Н.П. Криденера зайняв міцність Нікополь, але не встиг випередити рухалися до Плевне турок. У результаті кілька спроб взяти міцність штурмом окончились невдачею, і з осені російські війська приступилися до облоги Плевны.

У східній частині Болгарії Рущукский загін під командуванням цесаревича Олександра Олександровича блокував турецьку армію у фортецях Шумла, Варна, Силистрия. Наприкінці листопада Плевна капітулювала. У цей же час почали настання сербські армії. Використовуючи сприятливу ситуацію, загін генерала Гурко 13 грудня зробив героїчний перехід через Балкани й зайняв Софію. Загін генерала Ф.Ф. Радецкого, пройшовши через Шипкинский перевал, розбив супротивника в Шейново. Зайнявши Филиппополь (Пловдив) і Адріанополь, російські війська рухалися на Константинополь. 18 січня 1878 р. війська під командуванням генерала Скобелєва взяли Сан-Стефано в 12 верстах від Константинополя. Кавказька армія під командуванням генерала М.Т. Лорис-Меликова одну за іншою взяла міцності Ардаган, Карі, Эрзерум. Стурбована успіхами Росії, Англія послала військову ескадру в Мармурове море й разом з Австрією загрожувала розривом дипломатичних відносин у випадку захоплення російськими військами Константинополя.

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)