15473-1 (630301), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Якщо перша точка зору відтворює минулі догматичні стереотипи про «залізну» непорушність дії суспільних закономірностей, що виключають інші варіанти, крім революційного, то дві останні залежать від різного розуміння історичної альтернативи. За всіх обставин, категоричне твердження про відсутність у 1917 р. альтернативи Жовті не відповідає дійсності.
На нашу думку, альтернатива Жовтневій революції справді була Боротьба класів і політичних партій за різні шляхи розвитку Росії після Лютневої революції.
Відомо, що після поразки першої російської революції 1905- 1907 рр. між класами і політичними партіями ціле десятиріччя точилася боротьба навколо двох можливостей буржуазного розвитку: . Росія шляхом реформ «зверху» перетвориться на конституційну буржуазну монархію, або нова революція «знизу» повалить царизм.
Ліберальна буржуазія, очолювана партією кадетів, прагнула спрямувати розвиток країни першим шляхом і тим запобігти революційним потрясінням. Своєї мети вона намагалася досягнути шляхом поділу влади з царизмом.
Проте Микола II і його оточення не бажали поступитися хоч би частиною влади, заблокували можливість проведення будь-яких реформ. Тому лютневий вибух був історично неминучим. А відтоді перед країною постала альтернатива: або реформістські перетворення, які очищали соціальні й економічні структури країни від залишків феодалізму і встановлювали демократичний суспільний лад, або соціалістична революція. Отже, чому ж Росія, не закінчивши ще еволюції до зрілого й вільного капіталізму, не закріпивши демократичного ладу, різко повернула в інший бік? Вибір шляху розвитку Росії у 1917 р. залежав значною мірою від розстановки класових та політичних сил. .
Треба відзначити, що з такої важливої проблеми, як особливості перегрупування класових і політичних сил після Лютневої революції, теж немає єдності думок. Частина істориків вважає, що боролися не три, а два політичні табори — пролетарський і буржуазний. Такий погляд суперечить історичній дійсності. Після Лютневої революції діяли три основні суспільні сили, три політичні табори: 1) буржуазія, 2) пролетаріат, 3) дрібна буржуазія, передусім селянство.
70. Початок першої св. війни, причини і характер.
Розкриваючи справжні причини першої світової війни, необхідно усвідомити, що внаслідок нерівномірного економічного розвитку різних капіталҐстичних країн, змінилося співвідношення сил у світовій економічній системі. Німеччина після 70-х р. XIX ст. розвивалася у З—4 рази швидше, ніж Англія і Франція, а Японія — разів у 10 швидше, ніж Росія. Особливо високого ступеня розвитку капіталізму досягли С1ІІА, внаслідок чого США і Німеччина, які раніше відставали в економічному розвитку, на зламі XIX—XX ст. вийшли на 1-е та 2-е місця по випуску промислової продукції, відсунувши Англію і Францію. Це стало причиною виникнення гострого суперництва між цими країнами за політичне панування у світі, за переділ ринків сировини і збуту.
На той час важливу роль у боротьбі за політичне й економічне панування у світі відігравала наявність чи відсутність колоніальних володінь. До початку XX ст. поділ світу між великими державами в основному був завершений. Колоніальні імперії створили головним чином Англія та Франція, натомість у Німеччини, США та Японії бракувало колоніальних володінь. Намагання переділити колонії і сфери впливу було однією з головних причин першої світової війни.
До війни за переділ світу готувалися всі, але основними конкурентами у боротьбі за світове панування стали Англія і Німеччина, між якими виникли найгостріші суперечності. У своїх прагненнях до колоніальних загарбань Німеччина завжди натрапляла на протидію Англії
Напередодні війни дуже гострими були політичні кризи і класові бої в самих капіталістичних країнах. Відбувалися тривалі страйки робітників у Англії, Німеччині, Італії, почастішали заворушення серед селян. Росія переживала період нового революційного піднесення, яке розпочалося влітку 1910 р. Посилився національно-визвольний рух пригноблених народів Європи: ірландців — проти англійського гніту; чехів, хорватів, сербів та інших слов'янських народів — проти австро-угорського панування; поляків і ельзасців — проти насильного понімечення.
Отже, причинами першої світової війни були як економічні (боротьба за переділ світу, за ринки збуту), так і соціально-політичні — намагання буржуазії зупинити революційний рух пролетаріату, відвернути увагу трудящих від революційної боротьби і внутрішніх політичних криз.
71. Відношення до першої св. війни різних класів і партій.
Могутня хвиля шовінізму охопила всю Європу. Не обійшла вона і Росію, у тому числі й її опозиційні партії. Частина російської колонії у Парижі вирішила навіть добровільно вступити до французької армії “для захисту демократії і культури від варварства». На 21 серпня 1914 р. до неї записалося 9 тис. російських емігрантів. Республіканський загін, до якого увійшли більшовики, соціал-демократи, есери, бундівці та анархісти, нараховував 70—80 чоловік, у тому числі 11 більшовиків. Більшовицький комітет закордонних організацій у Парижі розпався.
У Росії більшість політичних партій підтримала царизм в імперіалістичній війні. Головні партії російської буржуазії — октябристи і кадети виступали єдиним фронтом з самодержавством і монархічним дворянством. Вони без застережень схвалили зовнішню політику царизму і проголосили гасло «війна до переможного кінця».
Більшість есерів і меншовиків по суті також стала на бік самодержавства. Відверто шовіністичні позиції зайняв Г. В. Плеханов. Вважаючи Німеччину основним винуватцем війни, Г. Плеханов всіляко захищав Францію та Англію і фактично відкидав агресивні наміри царизму. У 1915 р. Плеханов прямо вимагав від меншовицьких депутатів Думи голосувати за воєнні кредити.
Невелика група меншовиків-інтернаціоналістів на чолі з Марто-вим, а також Троцький, на словах виступали проти війни, а насправді були у згоді з відвертими соціал-шовіністами.
На підтримку імперіалістичної війни виступили і політичні партії країни. На ці позиції стали Товариства українських поступовців (1908 р. ), частина Української соціал-демократичної робітничої партії, яку очолював Симон Петлюра. Керівники західноукраїнських національних партій з початку війни зайняли виразно антимосковську позицію.
На початку війни у Львові з представників трьох політичних партій — національно-демократичної, радикальної Й соціал-демократичної — було засновано Головну українську раду на чолі з Костем Левицьким. Це була організація австрійської орієнтації. Вона ставила завдання охороняти інтереси українців в Австрії і закликала всіх українців стати на боці Австрії у війні. Рада створила військову організацію — добровільний легіон Українських січових стрільців для боротьби з російськими військами.
На початку серпня 1914 р. група політичних емігрантів з України (Наддніпрянщини) заснувала у Львові «Союз визволення України», який вів пропаганду ідеї самостійності України у таборах військовополонених українців на території Австро-Угорщини.
Рішуче і послідовно виступили проти тактики оборонства більшовики. Вже 26 липня 1914 р. більшовицька фракція у IV Державній думі, яку тоді підтримали і меншовики, виступила проти війни, відмовилась голосувати за воєнні кредити і залишила засідання. На жаль, незабаром депутати-меншовики змінили свою позицію.
Виходячи з власного розуміння характеру війни, більшовики у своїй роботі керувалися такими основними тактичними гаслами: 1) перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську; 2) поразка свого уряду в імперіалістичній війні; 3) повний розрив з II Інтернаціоналом, і створення нового, III Інтернаціоналу.
Першими кроками на шляху реалізації цієї тактики мали бути: відмова від голосування за воєнні кредити, повний розрив з політикою «національного миру », створення скрізь нелегальних антивоєнних організацій, братання солдатів ворогуючих армій на фронтах, підтримка масових виступів робітничого класу проти війни.
72. Загострення внутрішніх суперечностей, визрівання революційної ситуації у воюючих країнах в умовах першої св. війни.
Політична обстановка в Європі у ході війни дедалі загострювалася. Тягар війни, що спричиняв значне погіршення становища трудящих мас, призвів до посилення страйкового руху. У Німеччині кількість страйків зросла з 137 у 1915 р. до 240 у 1916 р. , а кількість їхніх учасників з 14 тис. до 129 тис. , у Франції кількість страйків зросла з 98 до 314, а їхніх учасників — з 9 тис. до 41 тис. Маси почали відкрито виявляти незадоволення війною.
Якою ж була обстановка в Росії"?
Світова імперіалістична війна, як і слід було сподіватися, вкрай погіршила і без того тяжке становище трудящих мас Росії. Поразки царської армії на фронті, розвал економічного життя . країни, голод, епідемії та інші біди, що їх породила війна, усім тягарем лягли на плечі народу.
На грунті загострення економічних труднощів, починаючи з 1915 р. , зростають революційні настрої, з місяця на місяць посилюється революційний рух. Протягом цього року в Росії відбулося 900 страйків, у яких брало участь понад 500 тис. робітників.
У 1916р. революційний рух значно посилився. До боротьби пролетаріату Петрограда і Центральних промислових губерній приєдналися робітники Уралу, Донбасу та інших пролетарських центрів. У 1916" р. в Росії відбулося понад 1400 страйків, у яких брало участь понад 1 млн. чол. На підприємства українських губерній припадало майже 220 страйків, або 15% загальної кількості. У них брало участь понад 190 тис. промислових робітників (приблизно 1/6 страйкарів Росії). Багато страйків супроводжувалося демонстраціями, що мали яскраво виражений політичний, антивоєнний характер.
Революційний рух пролетаріату зімкнувся з антивоєнним рухом селянських мас. За роки війни у Росії відбулося 300 селянських виступів, у тому числі в Україні — близько 160.
Революційна хвиля охопила армію і флот. Почастішали випадки солідарності солдатів із страйкарями. У 1916 р. були факти відмови цілих військових частин від наступу, особливо на Північному фронті. Відбулися серйозні антивоєнні заворушення у 17-му і 55-му Сибірських стрілецьких полках Північного фронту, повстання у
73. Війна Радянської Росії проти УНР(кінець 1917 – початок 1918 рр. ). Причини поразок укр. військ.
Більшовицькі сили складалися з: більшовизованих солдат Західного фронту та моряків Балтійського й Чорноморського флотів; червоної гвардії, що прийшла з Петрограда, Москви, Брянська та ін. міст Росії, це були добровольці, переважно робітники і матроси, переконані більшовики, що ненавиділи «буржуазну» ЦР і українців взагалі; значну допомогу подавали зкомунізовані латишські стрілки; добре озброєні загони Червоної гвардії в самій Україні (переважно на Донеччині та Лівобережжі). Ці об'єднані 160-тисячні військові сили були «вручені» М. Муравйову.
На оборону України встали головним чином підрозділи Вільного козацтва і добровольчі об'єднання, що створювалися за рішенням Генерального Секретаріату (26 грудня). Найголовнішими з них були: Гайдамацький Кіш Слобідської України під командуванням С. Петлюри; Галицький курінь Січових стрільців під командуванням Є. Коновальця; підрозділи генералів Сальського та Удовиченка тощо. Чисельністю війська УНР не поступалися радянським, але вони були розпорошені по всій Україні, на відміну від більшовицької армії, що діяла в районах крупних промислових центрів та по лінії основних залізничних колій.
Хід воєнних дій. 25 грудня Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ радянських військ проти УНР. Першим радянські війська з допомогою місцевих більшовиків захопили Катеринослав. Потім Полтаву, Херсон, Одесу, Олександрівськ. Під тиском радянських військ каледінці залишили Донбас. Червоноармійські загони з півночі і сходу наближалися до Києва. Саме в ці дні на шляху радянських військ на станції Крути між Ніжином і Бахмачем став загін із 500 необстріляних київських студентів, гімназистів та юнкерів 1-ї київської юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького. Відбувся жорстокий бій (16 січня 1918 р. ), в ході якого більшість юнаків загинула. Подвиг цих юнаків на чолі з сотником Омельченко став символом національної честі і назавжди увійшов в історію України.
На допомогу наступаючим військам Муравйова робітники завода «Арсенал» 16 січня 1918 р. почали збройне повстання, центром якого став завод. Повстання через -5 днів було придушене загонами новосформованого куреня січових стрільців та вільного козацтва. Але 26 січня після 5-добового безперервного бомбардування Києва більшовицькі війська увійшли в столицю УНР. В Києві війська Муравйова вчинили криваву різанину, якої місто не бачило з часів Андрія Боголюбського.
ЗО січня 1918 р. в Києві проголошено «Українську Робітничо-Селянську Республіку» з Народним Секретаріатом на чолі. Членів ЦР оголошено злочинцями, а майно їхнє реквізовано. ЦР покинула Київ і переїхала до Житомира.
Аналіз війни УНР з радянською Росією наприкінці 1917-го — на початку 1918 рр. засвідчує, що причини поразки українських військ були такі:
1. Перевага більшовицької Росії у чисельності й озброєнні війська. За грудень 1917-го — січень 1918 рр. до України прибуло 60 тис. російських військ, в тому числі загони Хавріна, Сіверса Єгорова, Желєзнякова, Берзіна, Сабліна. проекти федеративного входження Кубані до України. Велись україно-румунські перемови про повернення окупованих етнічних українських земель.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
