183169 (629791), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Знаним для свого часу економістом був Іван Франко (1856–1916) – видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, людина енциклопедичних знань. Він видав ряд економічних праць, зокрема, «Катехізм економічного соціалізму» (1878 р.), «Основи суспільної економії» (1879 р.). Показуючи в своїх творах боротьбу праці з капіталом, Франко розкриває суперечності між ними. Надзвичайно важливого значення він надавав політичній економії, відводячи їй одне з центральних місць у системі загальноосвітніх наук, вважаючи, що вона «безперечно найважливіша з усіх наук».
Економічні погляди І. Франка відбивають складний процес поступового засвоєння вченим кращих зразків світової суспільної думки. Певний вплив на його економічні погляди мав марксизм, який був тоді дуже популярним. Він став першим перекладачем українською мовою окремих глав «Капіталу» К. Маркса і «Анти-Дюрінга» Ф. Енгельса, але не поділяв поглядів Маркса на шляхи переходу до соціалізму та його устрою. У творчій спадщині Франка-економіста вражає обізнаність із світовою економічною думкою різних епох і народів. Його економічні погляди є своєрідним етапом української економічної думки.
Найвизначнішим українським економістом був Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919). Він був теоретиком економічної науки, міністром фінансів Центральної Ради Української Народної Республіки, професором Київського університету, академіком АН України. Економіста-теоретика такого масштабу Україна не знала ні до, ні після нього.
Вчений зробив помітний внесок у розвиток теорії кооперації, грошового обігу, критику економічних доктрин марксизму. В праці «Теоретичні основи марксизму» він у 1905 р. зробив висновок, що в нових умовах теорія Маркса лише «почасти справедлива». Світове визнання М.І. Туган-Барановський отримав за дослідження з теорії ринку й економічних криз, розробку концепцій економічної кон'юнктури, яку високо оцін економісти багатьох країн ще за життя вченого. Але найвищим досягненням в його теоретичній спадщині є номіналістично-кількісна, або кон'юнктурна теорія грошей, яку він виклав в праці «Паперові гроші і метал» (1917 р.). Туган-Барановський цією теорією на п'ятдесят років випередив кількісну теорію грошей американського професора Мілтона Фрідмена.
Важливе значення для становлення економічної теорії як науки має його підручник «Політична економія. Курс популярний» (1919 р.). У ньому автор по-своєму розкриває багато відомих економічних категорій і понять, як капітал, капіталістичне господарство, обмін і ціни, торгівля, гроші, кредит та банки, кооперація та її види. Політичну економію вчений вважав однією з найважливіших наук і дав таке визначення її предмету, яке актуальне і сьогодні: «Питання про причини різниць у багатстві та убогості народів; неоднакового поділу багатства серед кожного народу і розповсюдження скрізь постійної бідності серед зростання багатства – розглядає наука, що зветься політичною економією. Політична економія досліджує сучасний господарський лад, в його історичному розвиткові». М.І. Туган-Барановський є першим українським ученим, якого визнали економісти всього світу.
2. Політекономія-наука про суспільно-виробничі відносини у взаємодії з продуктивними силами
2.1 Визначення та сутність продуктивнихсил
Продуктивні сили – це система економічних факторів, які в процесі суспільного поділу праці забезпечують перетворення навколишнього середовища, створюють блага для задоволення потреб людини і суспільства, визначають рівень продуктивності суспільної праці. Продуктивні сили суспільства функціонують і як техніка та технологія, і як суспільний організм. Продуктивні сили є матеріальною основою економічної системи. Їх розвиток, як і кожне економічне явище, регулюється певними економічними законами. Проте важливо зосередитися саме на тих законах, які з найбільшою вірогідністю відображають відповідні закономірності розвитку продуктивних сил. Зокрема, це закони неухильного зростання усуспільнення продуктивних сил; концентрації продуктивних сил, їх елементів; випереджаючого підвищення ролі речового фактору продуктивних сил; різнобічного гармонійного розвитку людини. Ці закони в свою чергу базуються на основному законі продуктивних сил, який в узагальненому вигляді ілюструє ступінь їх розподілу і представляє його як співіснування різних видів трудової діяльності.
2.2 Взаємозалежність продуктивних сил та виробничих відносин
Економiка як народне господарство має двi сторони свого вираження: по-перше, як матерiально-натуральне наповнення, по друге, як сукупнiсть виробничих вiдносин, що пов'язують процеси виробництва, розподiлу, обмiну та споживання суспiльного продукту як фази постiйного вiдтворення економiки. Матерiально-натуральне наповнення економiки проявляється в продуктивних силах суспiльства (рис. 1), що вiдображають систему вiдносин. До них належить передусiм робоча сила як здiбнiсть людини творити в матерiальнiй та духовнiй сферах. Робоча сила втiлюється у трудових ресурсах. Це особистий фактор виробництва.
Другою складовою продуктивних сил є речовий фактор виробництва, тобто засоби виробництва, якi людина використовує в процесi працi, спрямованої на забезпечення тих чи iнших своїх матерiальних та духовних потреб.
Засоби виробництва подiляються на предмети працi та засоби працi. До перших належать предмети, що данi природою, та тi, що в процесi працi переробляються чи обробляються з метою одержання готової продукцiї для особистого чи виробничого використання. До других належать, по-перше, машини, устаткування, iнструменти та iншi технiчнi знаряддя; по-друге, технологiчнi процеси та енергопостачання i, по-третє, автоматизованi системи управлiння (АСУ), електронно-обчислювальнi машини (ЕОМ), комп'ютери тощо. Центральне мiсце в системi засобiв працi посiдають накопиченi людством знання. Людина живе у свiтi обмежених можливостей. Обмеженi її фiзичнi та iнтелектуальнi здiбностi, час, який вона може придiлити тому чи iншому заняттю, засоби, якi можуть бути використанi для досягнення поставленої мети. Обмеженiсть наявних ресурсiв була, є i залишається головною i досить жорсткою умовою, яка нашаровується об'єктивною реальнiстю на розмiри i можливостi зростання особистого та суспiльного багатства. Але це стосується конкретної людини i конкретних умов iснування суспiльства. Щодо розвитку суспiльства в цiлому в iсторичнiй перспективi, то можливостi людини необмеженi. Протягом багатовiкової iсторiї люди суттєво розсунули рамки зазначених та iнших обмежень, проте перед iндивiдом, як i перед суспiльством в цiлому, завжди на кожному етапi постає проблема вибору напрямiв та способiв використання обмежених ресурсiв. Цю проблему можна вирiшувати рiзними методами, якi лежать у площинi економiки. Серйозною проблемою є не тiльки виробництво, а й розподiл його продуктiв мiж рiзними верствами населення.
Сьогоднi вивчення полiтекономiчного аспекту економiчної теорiї означає дослiдження розвитку економiчних явищ та процесiв через пiзнання виробничих вiдносин. Функцiєю економiчної теорiї є характеристика основ економiчних систем, яка подається через аналiз виробничих вiдносин: органiзацiйно – економiчних та соцiально-економiчних (рис. 2).
У процесi органiзацiї виробництва виникають органiзацiйно-економiчнi вiдносини, якi вiдбивають певний иого рiвень. Органiзацiйно-економiчнi вiдносини безпосередньо зв'язанi з продуктивними силами. Вони виникають з приводу трудової дiяльностi, кооперацiї працi, обмiну засобами виробництва тощо. В цiлому цi вiдносини зображенi господарською системою органiзацiї та управлiння економiкою на рiзних рiвнях.
Конкретнi органiзацiйно-економiчнi вiдносини вiдображенi у господарських
системах окремих галузей суспiльного виробництва – економiкапромисло-востi, сiльського господарства, торгiвлi, охорони здоров'я та iн. їх специфiку вивчають конкретнi економiчнi науки. До загальних органiзацiйно-економiчних вiдносин належать форми i методи господарювання, характернi для всiх галузей економiки.
Серед останнiх сьогоднi видiляються, по-перше, ринкова система, в центрi якої – товарно-грошовi вiдносини; по-друге, пiдприємництво, в центрi якого-ефективне ведення господарства. Загальнi органiзацiйно-господарськi вiдносини – це вiдносини у сферi грошового обiгу, цiноутворення, фiнансiв та кредиту, маркетингу, менеджменту, бiржової справи тощо. Саме вони, оскiльки не охоплюються конкретними економiчними науками, належать до загальної економiчної теорiї.
Соцiально-економiчнi вiдносини зумовлюють систему зв'язкiв. До них належать закономiрностi розвитку вiдносин власностi (передусiм на засоби виробництва), тiсно пов'язаних з ними розподiлу i вiдтворення суспiльного виробництва в цiлому як економiчного кругообiгу, який вiдбувається через виробництво, розподiл, обмiн i споживання продуктiв та послуг.
Дослiдження соцiально-економiчних вiдносин розкриває соцiальнi можливостi iнтеграцiйних процесiв в сучасному суспiльствi та управлiннi господарством. Це дозволяє також визначити рiвень вiдповiдностi економiчної дiяльностi вимогам зростання суспiльного багатства i пов'язаним з ним iнтересам переважної бiльшостi членiв суспiльства.
Першi спроби вивчення економiчних процесiв та явищ були ще в працях
Ксенофонта, Платона, Арiстотеля, Се-неки, Цезаря, мислителiв Давнього Єгипту, Китаю, Iндiї тощо. Формування економiчної науки належить до тих часiв нової iсторiї людства, коли товарне господарство почало набувати загального характеру. Сьогоднi воно охоплює сферу як матерiального виробництва (промисловiсть, сiльське господарство, будiвництво, транспорт, торгiвлю, комунальне господарство, побутове обслуговування), так i нематерiального (охорону здоров'я, освiту, наукове консультування тощо).
Оскiльки товарнi вiдносини охопили передусiм сферу торгiвлi, то й першою в новi часи (XV–XVII ст.) склалася школа меркантилiстiв (вiд iталiйського гпегсапiе – торговець, купець). Вона ототожнювала багатство з грошима, золотом, нагромадження яких у той перiод вiдбувалося через торгiвлю. Тому меркантилiсти виходили з того, що джерелом багатства суспiльства є торгiвля. У XVIII ст. виникла цiкола фiзiократiв, її представники Ф. Кене та Буагiльбер перенесли питання про походження багатства iз сфери обiгу в сферу виробництва. Але вони вважали, що багатство створюється лише в сiльському господарствi. А вже в працях таких видатних представникiв класичної полiтекономiї, як У. Петтi, А. Смiт, Д. Рiкардо, С. Сiсмондi, основним об'єктом дослiдження стало саме виробництво, незважаючи на його галузевi особливостi. Велике значення мали працi А. Смiта (1776) та Д. Рiкардо (1817). А. Смiт та Д. Рiкардо виявили, що прибуток пiдприємця втiлює неоплачену працю найманих робiтникiв. Д. Рiкардо вiдкрив закономiрнiсть, яка виражає спiввiдношення мiж оплаченою працею (заробiтною платою робiтникiв) та неоплаченою (прибуток пiдприємця), i довiв, що прибуток буде високим або низьким у тiй самiй пропорцiї, в якiй буде низька або висока заробiтна плата. Таким чином, класичною полiтекономiєю було започатковано трудову теорiю вартостi. У суспільному виробництві свого життя люди вступають у визначені, необхідні, від їхньої волі відношення, що не залежать – виробничі відношення, що відповідають визначеного щабля розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відношень складає економічну структуру товариства, реальний базис, на якому піднімаються юридична і політична надбудова і якому відповідають визначені форми суспільної свідомості. Засіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки, їхнє суспільне буття визначає їхня свідомість».
Єдність продуктивних сил і відповідних їм виробничих відношень складає засіб виробництва матеріальних благ – основу суспільно-економічної формації. К. Маpкс і Ф. Энгельс нараховували п'ять суспільно-економічних формацій в історії людства: первіснообщинний лад, рабовласництво, феодалізм, капіталізм, що вже мали або мають місце на Землі, і комунізм, що складається з двох фаз, – соціалізму і власне комунізму – майбутнє людства. Людина була і завжди залишиться головним чинником виробництва. Економічна теорія у вивченні людського товариства виходить із того, що людина є одночасно і виробником і споживачем економічних благ. Він створює, пускає в хід і визначає засоби використання техніки і технології, що, у свою чергу, пред'являють нові вимоги до фізичних і інтелектуальних можливостей людини. Коли прогресивні засоби праці і технології одержують широке поширення, вони починають пред'являти підвищені вимоги до робітника, «підтягати» його до свого рівня. Ручні знаряддя праці припускають один тип робітника, машини – інший, верстат із програмним забезпеченням і керування складними автоматизованими системами – третій. Світовий досвід останніх десятиліть свідчить, – більш двох третин великих і понад сімдесятьох відсотки всіх інших катастроф, пов'язаних із господарською діяльністю відбуваються з вини людини, із його недостатньою підготовленістю для взаємодії зі складними технічними системами. Вимоги, запропоновані до робочої сили з боку засобів виробництва й основних технологій пов'язані з підготуванням високо кваліфікованих, професійно орієнтованих робітників, із рівнем витрати робочої сили, із розміром витрат на її відтворення. Історії відомі приклади, коли технічне нововведення сторіччями чекало нового суспільного устрою і нового типу робітника. Нині в індустріально розвитих країнах, поряд із безробіттям, виробництво відчуває найгострішу потребу у високоосвічених професіоналах. Ріст вимоги до якості робітника – це загальноекономічна умова розвитку суспільного виробництва.
У обстановці примітивної ручної праці ця залежність протягом сторіч майже себе не виявляла і виявлялася через дуже повільні, мало помітні зміни. З переходом до машинного виробництва відбулося прискорення суспільного прогресу і зазначеної тенденції стала виявлятися з наростанням. З особливою інтенсивністю вона діє в умовах науково-технічної революції. Основним двигуном науково-технічного прогресу стає інформаційна техніка. Вона перетворюється в базу для всіх новітніх технологій. перетворить усі види виробництва, грає головну роль у підвищенні продуктивності праці, зниженні вартості продукції. Починаються спроби створення «штучного інтелекту», виникає питання: чи не втрачає людський чинник свого значення в міру удосконалювання ЕОМ і комп'ютерної техніки?
Проте не варто забувати, що корінні зміни у виробництві, супроводжуючись рухами в кваліфікаційній і фаховій структурі населення, не знищують до кінця потреби в малоквалифікованій праці. Більш того, у ряді випадків така потреба воспроизводится безпосередньо в самому науково-технічному і суспільному прогресі.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
