183169 (629791), страница 2
Текст из файла (страница 2)
У цей період виникла неокласична економічна теорія. Її засновники – відомі економісти, представники так званої австрійської школи Карл Менгер, Фрідріх Візер, Ейген Бем-Баверк, англійський вчений Вільям Стенлі Джевонс, швейцарський економіст Леон Вальрас та інші. Основною категорією аналізу прихильників неокласичної економічної теорії вважають граничну корисність, протиставляючи її теорії трудової вартості. Вартість товару вони визначають корисністю останнього, найменш необхідного предмету споживання, тобто граничною корисністю. Теорія «граничної корисності» справила великий вплив на еволюцію політекономії і поклала початок специфічному її напряму – маржиналізму.
На думку його прихильників, корисність і цінність будь-якого блага визначається людиною суб'єктивно, відповідно до того, як певна особа ставиться до даного блага. Будь-яке благо корисне, але не будь-яке цінне. Цінність визначається рідкісністю. Загальне твердження маржиналізму можна сформулювати так: кожна наступна одиниця даного блага в даний момент часу приносить споживачеві менше задоволення, ніж попередня, і ціна встановлюється за останньою одиницею, яку споживач захоче оплатити; якщо такої останньої одиниці немає, то і весь ряд не має ціни. У найнеобхідніших благ – повітря і води – ціни немає саме тому, що їх у природі більше, ніж потрібно людям. Водночас найменш корисні речі можуть коштувати дорого через їх рідкісність.
На маржиналістських позиціях стояла кембріджська економічна школа. Її засновником став Альфред Маршалл (1842–1924), професор Кембріджського університету (Англія). Його книга «Принципи економікс» (1890 р.) протягом десятиліть була основним підручником з економічної теорії в університетах Англії і США.
Центральне місце в економічній теорії А. Маршалла посідає проблема цін. Ціна для Маршалла – не грошовий вираз вартості, а тільки мінова пропорція, в якій товари і гроші взаємообмінюються. Цим самим знімалася проблема про працю як джерело вартості, а на перший план висувалися два основних фактори – «гранична корисність» і витрати виробництва. Далі А. Маршалл робить спробу пов'язати ці фактори за допомогою третього – попиту і пропозиції. Ціна для покупця, за Маршаллом, визначається корисністю товару (це максимальна межа ціни), а для продавця – витратами виробництва (це мінімальна її межа). Ринкові ціни – це результат зіткнення оцінок товару продавцем і покупцем, вона знаходиться між максимальною і мінімальною межами залежно від попиту і пропозиції.
Кейнсіанство – один з напрямів сучасної економічної теорії, який отримав назву від імені всесвітньо відомого англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883–1946). У своїй книзі «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936 р.) він усвідомлював, що без значного розширення функцій держави суспільство не в змозі «запобігти повній розрусі існуючих економічних форм». Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідне для раціонального використання трудових ресурсів, боротьби із зростанням безробіття, кризами. Кейнс відмовляється від ідеалізації саморегулюючого ринку. Ринок, з його точки зору, не може забезпечити «ефективний попит», тому його має стимулювати держава за допомогою кредитно-грошової та бюджетної політики. Ця політика повинна заохочувати приватні інвестиції і зростання споживчих витрат таким чином, щоб сприяти найшвидшому збільшенню національного доходу. Прихильники Кейнса виступали за активізацію процесів перерозподілу національного доходу, збільшення соціальних виплат, за антикризове і антициклічне регулювання. Всі ці заходи прискор розвиток економіки, послаб глибину і гостроту економічних криз, соціальну напругу у суспільстві.
Досить плідною у другій половині ХХ ст. була так звана неоліберальна економічна школа. Вона захищала ідеї соціального ринкового господарства та необхідності спиратися на загальнолюдські цінності. Одним з найвідоміших представників цього напрямку був Л. Ерхард, який у книзі «Добробут для всіх» (1956 р.) узагальнив наслідки економічної реформи у повоєнній ФРН. Він вбачав роль держави у «соціальному ринковому господарстві» з роллю футбольного арбітра, який спостерігає, щоб гра велась за встановленими правилами, але сам участі у грі не бере. Вважають, що ці розробки були враховані у ході всіх плідних економічних реформ другої половини ХХ ст.
Монетаризм (від англ. «money» – гроші) – сучасна економічна теорія, в якій гроші та грошова маса розглядаються як вирішальний фактор економічної структури суспільства і головна причина інфляції, а грошово-кредитна політика – найважливіший інструмент стабілізації внутрішнього механізму відтворення, здійснення економічної політики держави. Монетаризм виник у середині 50-х років ХХ ст. Вперше це поняття згадується у збірнику «Дослідження в галузі кількісної теорії грошей» (1956 р.) за редакцією професора економіки Чикагського університету Мілтона Фрідмена. Основні монетаристські положення він виклав у фундаментальній праці «Монетарна історія США. 1867–1960», яку написав у співавторстві з іншим представником чікагської школи Анною Шварц. Головні ідеї теорії: 1) економіка саморегульована, державне втручання шкідливе; 2) причина криз – нестача грошової маси; 3) приріст грошової маси на 1–2% має випереджувати зростання обсягів виробництва, контроль за грошовою масою – основна і чи не єдина державна економічна функція; 4) соціальні програми мають бути скорочені до мінімуму.
Інституціалізм (від лат. «institutio» – спосіб дії, звичай, настанова, вказівка) течія економічної думки, виник наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. у США як реакція на панування монополій в ринковій економіці.
Основоположником інституціалізму став американський економіст Торстейн Веблен (1877–1920), найпомітнішими послідовниками якого стали Вільям Гамільтон (автор терміну «інституціалізм»), Джон Р. Коммонс (1862–1945), Уеслі Клер Мітчелл (1874–1948), Дж.К. Гелбрейт, Уолт Ростоу із США, англійці Джон А. Гобсон (1858–1940) і Джон Вайолет Робінсон, француз Франсуа Перру (1903–1987), австрієць Йозеф Шумпетер (1883–1950), голландець Ян Тінберген та інші.
Інституціоналізм ґрунтується переважно на позаекономічному тлумаченні суті господарських процесів у ринковому суспільстві. Рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища, як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так і економічного характеру – такі, як держава і профспілки, конкуренція і монополія, технічний прогрес і наука, сім'я і традиції, право і етичні норми, звичаї і мораль тощо. Усе це було об'єднано спільним терміном – інститути, або інституції, що й дало назву цьому економічному напряму.
В. Гамільтон свого часу писав, що інституції – це словесний символ для кращого опису суспільних звичаїв. Вони означають домінуючий і постійний спосіб мислення або дії, що став звичкою для якої-небудь соціальної групи чи традицією для нації. Отже, господарська діяльність людей регулюється звичаями, традиціями, етичними нормами поведінки, національною психологією тощо.
Особливою течією економічної думки є так званий неокласичний синтез, який намагається поєднати кейнсіанство з неокласичною теорією. Одним з фундаторів «неокласичного синтезу» став відомий американський економіст, Нобелівський лауреат 1970 р. Пол Самуельсон (нар. 1915 р.). Він на початку 50-х років виступив із обґрунтуванням необхідності об'єднання неокейнсіанства і неокласичної школи у якусь єдину течію. Самуельсон у той період вважав, що такий синтез ліквідує прогалину між агрегатною макроекономікою і мікроекономікою і зведе їх до взаємодоповнюючої єдності. Отже, мається на увазі поєднання макроекономічного і мікроекономічного підходів: перший розвивався кейнсіанством, другий – неокласичною теорією. Основою синтезу стало поєднання кейнсіанської теорії «ефективного попиту» і неокласичної теорії виробництва і розподілу.
Прихильники неокласичного синтезу розглядають теорію загальної економічної рівноваги як ідеальну модель функціонування економічної системи. Проте, на відміну від неокласиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку, неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного регулювання з метою наближення до такої моделі.
1.4 Розвиток політекономії в Україні
Перші письмові пам'ятки економічної думки України пов'язані з періодом Київської Русі. В «Руській правді» Ярослава Мудрого (ХІ ст.), «Повчанні Володимира Мономаха» (ХІ ст.), «Слові о полку Ігоревім» (ХІІ ст.), літописах XI–XIV ст. велика увага приділялась захисту феодальної власності, питанням державності, державної єдності і зміцненню влади великого князя, засуджувалась надмірна експлуатація підданих.
«Руська правда» стала першим кодексом законів Древньоруської держави, зміст якого не тільки відображав існуючі тут економічні, політичні та суспільні відносини, а й сприяв їх формуванню, зміцненню панівного становища князів. У ній міститься багатий матеріал про організацію господарства князів у формі вотчини, ряд статей присвячено охороні земельної власності, визначена відповідальність за порушення польових меж, дається точне уявлення про грошову систему та позики, передбачені жорстокі заходи щодо приборкання експлуатованих, придушення їхнього протесту.
У XVII ст. економічна теорія ще не виділялась в окрему галузь науки. Суспільно-економічна думка в Україні була проникнута антикріпосницькими, демократичними ідеями. Зокрема, відомий просвітитель Яків Козельський (1729–1795) у 60–70-х роках виступав проти кріпосницького гноблення і безправності народних мас, малював картину справедливого суспільства, де «всі повинні працювати», аналізував економічні категорії сучасного суспільства: гроші, вартість, прибуток, кредит, капітал, просте і розширене відтворення тощо.
З кінця XVIIІ ст. в Україні відбувається процес формування економічної науки як окремої галузі знань. У цей період Василь Каразін (1773–1842) – ліберальний економіст пропонував повністю ліквідувати панщину і перейти до грошової ренти, прискорювати розвиток промисловості, зміцнити грошовий обіг і державні фінанси.
У першій половині ХІХ ст. професор Харківського університету Тихон Степанов (1795–1847) видав перший курс в нашій країні політичної економії «Записки про політичну економію» (1844 р.), в яких виступав прихильником вчення Адама Сміта, різко критикував погляди Мальтуса, був прихильником вільної торгівлі, засуджував протекціонізм, розглядав такі кардинальні питання, як суть і джерела багатства, природа й праця, цінність, суспільний поділ праці, машини, капітал і його нагромадження, заробітна плата, прибуток і рента, національний доход, кредит, процент тощо. Отже, він торкнувся майже всіх основних проблем політичної економії і заклав підвалини фундаментальної економічної освіти в Харківському університеті, де згодом одержав освіту «найвідоміший слов'янський економіст» (за Й. Шумпетером) М.І. Туган-Барановський.
Видатним науковцем, політекономом та господарським діячем ХІХ ст. був Микола Христофорович Бунге (1823–1895). Вихованець, а згодом професор і ректор (1859–1862, 1871–1875, 1878–1880) Київського університету. Теоретичні погляди Бунге дещо еклектичні, в більшій мірі маржиналістські. Головна сфера наукового інтересу – грошовий обіг, фінанси, кредит, банківська справа. Основні праці: «Теорія кредиту» (1852), «Основи політичної економії» (1870), «Банківські закони і банківська політика» (1874), «Про відновлення металевого обігу в Росії» (1877), «Державні рахунки та фінансова звітність в Англії» (1890). В останній своїй праці «Нариси політико-економічної літератури» (1895) він виступає з критикою К. Маркса та ідей соціалізму.
Напевне, більш плідною ніж наукова, була державницька діяльність М.Х. Бунге. У 1881–1886 рр. він посідав місце міністра фінансів, а з 1887–1895 рр. був головою Комітету міністрів. В інтересах розвитку національної економіки протягом цього часу він проводив протекціоністську політику. Зокрема, посв державне залізничне будівництво, викуповував приватні залізниці для поліпшення їх використання. Бунге був фундатором Дворянського і Селянського поземельного банків. Рятував від банкрутства великі підприємства та банки. Для поліпшення становища робітників та селянства заснував фабричну інспекцію та відмінив подушну подать. Провадив заходи по впорядкуванню бюджету та поліпшенню грошового обігу в Російській імперії. Сучасні історики народного господарства говорять, що усі відомі економічні реформи С.Ю.Вітте та П.А. Столипіна підготовлені плідною діяльністю М.Х. Бунге.
Розвитку економічної науки сприяв професор Київського університету Іван Васильович Вернадський (1821–1884). Він був прихильником невтручання держави у приватну ініціативу, вільну конкуренцію, намагався довести, що протекціонізм суперечить «природним» економічним законам. Свої економічні погляди І. Вернадський найповніше викладав у журналі «Економічний покажчик», який був на той час унікальним виданням.
Неможливо не відзначити Володимира Навроцького (1847–1882), який походить з Теребовлянщини. Після закінчення Львівського університету він до кінця життя працював в м. Жешові на посаді державного службовця. Навроцький був талановитим публіцистом, етнографом, але насамперед він був чи не найкращим дослідником економіки Галичини. Сфери дослідницьких інтересів: причини зубожіння галицького селянства в пореформенний (після 1848 р.) період, причини та напрямки трудової міграції галичан. Активно виступає проти пропінації (монополія шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв), вказуючи на погіршення становища селянства. Зокрема, в статті «П'янство і пропінація в Галичині» він пише, що кожен крейцер, одержаний паном від продажу горілки «обмитий не тільки кривавим потом, а й слізьми селянських родин».
У статті «Подвійна крейдка» В. Навроцький розкриває грабіжницький характер податкової системи Австро-Угорщини, щодо галицького селянства. Влучна, образна мова та назви економічних статей свідчать про літературну обдарованість В. Навроцького, недаремне ж його вірші входять в антологію поезії, складену І. Франком.
Ідеї трудової вартості були відображені в творах відомого політичного діяча і науковця Сергія Подолинського (1850–1891). Він різко критикував кріпосницький характер реформи 1861 р., виступав проти поміщицького землеволодіння. С. Подолинський зробив геніальне відкриття щодо збереження енергії, давши науково-природниче тлумачення процесу праці. Його відкриття зараз називається «законом Подолинського».
Важливе місце серед представників політичної економії в Україні належить професору Київського університету Миколі Зіберу (1844–1888), який захистив дисертацію про еволюцію трудової теорії вартості від Д.Рікардо до К. Маркса. М.Зібер значну увагу в своїх працях приділяє розвитку машинного виробництва, простежує процес виникнення грошей, аналізує їхні функції, а також досліджує капітал, прибуток, трудову теорію вартості. Він був ученим-економістом, який вніс значний вклад у розробку багатьох суспільно-економічних проблем.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
