182349 (629428), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Тому виникає потреба в державній підтримці таких сільськогосподарських підприємств за допомогою поза цінових економічних важелів.
У сільському господарстві робочий період використання живої і не збігається з періодом виробництва. У результаті такого незбігу виникає сезонність виробництва, яка виявляється в нерівномірному, переривчастому використанні робочої сили і засобів виробництва, в нерівномірному надходженні продуктів і доходів протягом року. Це вимагає розробки заходів щодо пом’якшення сезонності і врахування цього фактора при виборі спеціалізації підприємства. Крім того, така залежність від природних умов викликає необхідність створювати на аграрних підприємствах значні страхові резерви насіння, кормів на випадок неврожаю, спричиненими форс мажорними обставинами, посухою, градобоєм, повенями тощо.
Сільське господарство – це кредитомістка галузь, яка не може нормально розвиватися без залучення зі сторони додаткових фінансових ресурсів, насамперед у формі короткострокових кредитів, для здійснення поточних платежів з метою забезпечення операційної діяльності. Адже в сільському господарстві, як уже зазначалося, існує великий сезонний розрив між вкладанням оборотного капіталу і отриманням доходів. Тому аграрні підприємства повинні мати значні суми коштів для покриття сезонних витрат. Тримати на такі цілі власні кошти тривалий час економічно невиправдано. Значно ефективніше мінімальні виробничі запаси і кошти в розрахунках формувати за рахунок власних джерел, а понад цього – позичкових, тобто за рахунок кредитів.
Сільське господарство є менш інвестиційно привабливою галуззю порівняно з рядом інших галузей народного господарства. Це спричинено тривалим періодом виробництва сільськогосподарської продукції, який продовжується нерідко більше року і характеризується поступовим наростанням вкладень від початку виробництва до його завершення і одночасним вивільненням коштів у кінці виробництва при одержанні готової продукції. Потенційні інвестори спрямовують свій капітал насамперед у ті виробництва, де має місце швидкий кругообіг коштів, а отже, де можна отримати і швидку віддачу від його інвестування. За цією характеристикою сільське господарство є менш привабливою галуззю. Якщо взяти до уваги ще і існування підвищеного ризику неодержання готової продукції в очікуваному обсязі через незалежні від виробника обставини – несприятливі природнокліматичні умови, то стає зрозумілим, чому ця особливість сільського господарства не є тимчасовою, а органічно притаманна йому і проявляється лише з різною інтенсивністю залежно від стану розвитку галузі і окремих аграрних підприємств та кон’єктури на ринку інвестицій.
В сільському господарстві порівняно з іншими галузями значно ускладнюється процес управління виробництвом. Це зумовлено наступними причинами:
необхідністю розвивати в аграрних підприємствах декілька товарних галузей, які істотно відрізняються технологією та організацією виробництва;
розосередженістю працівників по великій території, площею нерідко декілька тисяч гектарів земельних угідь і складністю в зв’язку з цим прийняття оперативних рішень відповідно до зміни поточної виробничої ситуації;
достатністю території аграрних підприємств та їх господарських об’єктів стороннім особам і необхідністю докладання додаткових зусиль для організації збереження власного та орендного майна, вирощеного врожаю:
потребою залучення сезонної робочої сили в періоди збігу сільськогосподарських робіт і труднощами управління нею в складі тимчасових організаційних ланок,які нерідко посилюються через низьку кваліфікацію таких працівників;
необхідністю подовження робочого дня працівників аграрних підприємств з метою своєчасного виконання ними важливих технологічних операцій у стислі агротехнічні строки та існування таких робочих місць, зокрема в молочному скотарстві, що характеризується розірваністю робочого дня працівників.
Специфічною особливістю сільського господарства є існування взаємозалежності і взаємодоповнюваності окремих галузей, що вимагає всебічного обгрунтування галузевої структури підприємства. Виявом цієї особливості є, зокрема, та обставина, що значна частина продукції даної галузі не набуває товарної форми, а використовується в наступних циклах відтворення.
Проблема кредитування для сільського господарства значно ускладнюється ще і тим, що ця галузь розцінюється комерційними банками як кридитно-ризикована. Тому кредитна ставка для аграрних підприємств встановлюється вищою порівняно з рівнем для підприємств інших галузей. Якщо, скажімо, у березні 2000р. процентні ставки за кредитами комерційних банків для будівельної індустрії становили 35,3%, торгівлі і громадського харчування становили 36,3%, промисловості – 38,7%, то для сільського господарства – 44,6%.
Крім високих процентних ставок, відбувалося і блокування кредитування аграрного сектора економіки через неможливість використання землі як об’єкта застави, спричиненою нерозвиненістю ринку цього ресурсу, а також через звужену можливість використання готової продукції як об’єкта застави у зв’язку з існуванням протягом тривалого часу першочерговості розрахунків. Адже відповідно до їх вимог продукції могло і не вистачити для задоволення потреб кредиторів, оскільки вона могла бути використана для задоволення вищих за рангом зобов’язань.
Отже, втрати аграрними підприємствами обігових коштів і неможливість залучення кредитних ресурсів призвели до блокування процесу відтворення основних засобів сільськогосподарського призначення і матеріальних оборотних засобів. Підприємства не мали змоги оновити зруйнований машиннотракторний парк, придбати необхідну кількість мінеральних добрив, запасних частин отрутохімікатів, пального, насіння вищих репродуктивних кондицій, пально-мастильних матеріалів. У результаті аграрні товаровиробники вимушено перейшли на екстенсивний тип розвитку, що супроводжується деіндустріалізацією виробництва і застосуванням у великих масштабах ручної праці. Наслідки не забарилися – рік у рік скорочувався обсяг сільськогосподарського виробництва і обсяг продажу сільськогосподарської продукції, а відтак сформувалася “петля” аграрної кризи.
Насамперед слід зазначити, що на початку 2000р. аграрні підприємства мали вкрай несприятливу структуру активів. В їх загальній вартості понад 84% становили необоротні активи, в тому числі 75 процентних пунктів припадало на будівлі і споруди, які переважно пустують і мають незадовільний фізичний стан. Через постійне вимагання оборотного капіталу його частка становила 16%, з них на грошові кошти, розрахунки та інші оборотні активи припадало лише 3,4 процентних пункти дорівнювала 21%. За такої структури активів ліквідна частка майна аграрних підприємств стала надто низькою, що вкрай ускладнило розв’язання проблеми кредитозабезпеченості. Постійно зростала заборгованість підприємств, і в 1999р. вона становила 15,4 млрд. грн., перевищуючи їх дебіторську заборгованість у 7 разів. Через важний фінансовий стан підприємства істотно знизили заробітну плату працівників і нерідко її не виплачували роками. Відсутність грошових коштів зумовила перехід від грошової оплати переважно до натуральної. Однією з основних форм прояву аграрної кризи, як уже зазначалося, є істотне зниження обсягу виробництва валової продукції сільського господарства. У 2000р. валова продукція зменшилася порівняно з 1990р. у 1,9 рази. Особливо швидкими темпами зменшувався обсяг виробництва продукції тваринництва. За вказаний проміжок часу зменшення становило 2,4 рази, що негативно відбилося на структурі споживчого кошика. У 2000р. в економіці країни в цілому, в тому числі і в сільському господарстві, виникли паростки подолання руйнівної сили, що тривала майже тисячоліття. Реальний валовий внутрішній продукт зріс порівняно з 1999р. на 6%, а валова продукція промисловості – на 12,9%. Найвищі темпи збільшення обсягів виробництва порівняно з попереднім роком досягло в галузях, продукція яких наповнює внутрішній ринок і задовольняє потреби споживачів, - харчовій, легкій, деревообробній та ін. Намітилася тенденція до посилання інноваційної активності, насамперед у напрямі оновлення продукції і впровадження нових технологій. Набула подальшого посилення тенденція нарощування обсягів інвестицій в основний капітал. Досягнута стабільність гривні, зросли експортні надходження валюти, збільшилися іноземні інвестиції. У 2000р. вперше за останні 10 років зросло виробництво продукції сільського господарства на 7,6% проти 1999р., а продуктивність праці на 4,9%.
Подальше реформування економіки, здійснення у 2000р. глобальних соціально-економічних перетворень на селі – створення на базі колишніх колективних сільськогосподарських підприємств ринкового типу, а також завершення найвідповідальнішого етапу земельної реформи – приватизації землі дали змогу вказані позитивні зрушення розвинули далі. Так, у 2001р. валовий внутрішній продукт держави зріс порівняно з 2000р. на 9%, причому темп його зростання був одним з найвищих серед країн Європи. Валова продукція цієї галузі зросла на 9%. Стало поліпшуватися соціальне середовище на селі. Вдвічі зменшилася заборгованість по заробітній платі селян, зросли їх заробітки. У 2001р. власників земельних і майнових паїв було нараховано 2 млрд. гривень орендної плати, або на 25% більше, ніж у минулому році. Доходи в особистих селянських господарствах зросли в 1,6 рази. Проте дані позитивні зрушення – це лише перші паростки економічного зростання, які потрібно завершити і створити сприятливі умови для їх подальшого розвитку та набуття тенденції незворотності.
3. Перспективи розвитку АПК України
3.1 Проблеми та шляхи їх вирішення розвитку АПК в Україні
Глибока економічна криза, в якій опинилася Україна в першій половині 90-х років, має багато причин, але одна з найголовніших серед них – це криза управління економікою. Вона виникла внаслідок того, що адміністративні методи управління були відкинуті, але для зміни їх не було своєчасно створено ринкових економічних і правових важелів регулювання економічної системи. Ці важелі знаходилися лише на стадії становлення при незадовільному використані тих їх елементів, що вже напрацьовані. Життєздатність народного господарства в цих умовах підтримувалася головним чином за рахунок кредитної і грошової емісії.
Відсутність ефективного державного регулювання економіки призвела до її вкрай важкого стану впродовж майже 10 років, який характеризувався спадом виробництва за його низької ефективності, посиленням безробіття, особливо прихованого, розвитком інфляційних процесів, дестабілізацією грошово-фінансової системи, затуханням інвестиційної діяльності, приховуванням валюти за кордоном, зростанням внутрішнього боргу держави, зниженням життєвого рівня населення.
Скажімо, неконтрольовані інфляція і гіперінфляція, особливо в 1993-1994рр., значною мірою зумовлені відміною державного контролю за цінами і заробітною платою. Ця функція була передана підприємствам, абсолютна більшість яких за своїм юридичним статусом, впродовж довгого періоду, були державними. Реалізація ними цієї функції за відсутності належних ринкових важелів, породила гонку заробітної плати і цін, негативний вплив якої на економіку очевидний. Крім того, відсутність у цих умовах дійового державного контролю за діяльністю комерційних банків призвела до того, що вони на свій розсуд використовували кредитні ресурси, чим істотно підштовхували розвиток інфляційних процесів, одержуючи при цьому надприбуток.
Зрозуміло, що за належного державного регулювання економіка України не була б доведена до такого стану. Негативну роль тут відіграло ідеалізоване сприйняття ринку значним прошарком керівної еліти і вчених, як системи, що само організовується без будь-якого втручання держави.
Досвід економічно розвинутих країн Заходу із соціально орієнтованою ринковою економікою переконує, що її створення і ефективне функціонування не можливі без державного регулювання найважливіших параметрів розвитку суспільного виробництва і соціальної сфери. Необхідність у такому регулюванні найрельєфніше виявилася ще під час світової кризи в 1929-1933рр.
Для того щоб запобігти таким катаклізмам у майбутньому, капіталістичні держави почали здійснювати активну антимонопольну політику, надавали матеріальну підтримку малозабезпеченим верствам населення і різнобічну допомогу суб’єктам господарської діяльності, а також через економічні важелі впливати на структурну перебудову економіки, домагаючись її збалансованості. І нині проблема державного регулювання економіки не втратила своєї актуальності в усіх країнах незалежно від того, яка питома вага в них приватного сектора. Можна констатувати, що державне регулювання зробилося органічною складовою частиною ринкової економіки. Його головна функція – нейтралізація внутрішніх і зовнішніх збурень, що виникають через внутрішні протиріччя, які притаманні ринку і можуть призвести до таких негативних явищ, як перевиробництво, безробіття, невиправдана диференціація доходів населення тощо. Мистецтво державного регулювання економікою – це ефективна компенсація негативних дій ринкового механізму, недопущення небажаних соціально-економічних наслідків.
Проте з усіх галузей народного господарства найбільш радикального і дійового державного регулювання та підтримки для нормального розвитку вимагає сільське господарство. Це зумовлено тим, що по-перше, дана галузь є життєво необхідною в будь-якому суспільстві і розглядається як пріоритетна при обгрунтуванні перспектив соціально-економічного розвитку країни;по-друге, сільськогосподарське виробництво через існування короткострокової і довгострокової проблем не може ефективно розвиватися без стабілізуючого впливу держави.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
