181661 (629151), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Найбільший вплив на формування м’ясомолочної промисловості України мають такі суспільно-географічні фактори: рівень господарського освоєння території, науково-технічний прогрес, потреби населення в продуктах харчування, характер розселення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.
Для формування м’ясомолочної промисловості України дуже велике значення мають природно-географічні фактори. Під впливом природних умов формується територіальна структура м’ясомолочної промисловості України.
Важливою галуззю сільського господарства, яке сприяє розвитку м’ясомолочної промисловості України є тваринництво, скотарство, а в гірських районах ще й вівчарство, що зумовлено великими площами природних пасовищ — полонин.
Водні ресурси відіграють важливу роль у розвитку аграрно-промислового комплексу. Основними джерелами задоволення сучасних і перспективних потреб м’ясомолочної промисловості України в прісній воді є водні ресурси поверхневого стоку (річки, озера і водойми) і підземного стоку.
Україна має досить обмежені ресурси поверхневих вод. Загальне водоспоживання в країні досягло 65% її середнього багаторічного поверхневого стоку. Забезпеченість водними ресурсами місцевого стоку у розрахунку на одну людину становить 1000 м3 на рік. Найвищим є цей показник в Карпатах, на Поліссі та в західній частині Лісостепу, найменшим — у Степу.
Важливою умовою створення розвиненого природно-ресурсного потенціалу м’ясомолочної промисловості є дотримання при його використанні наступних принципів: єдності використання і охорони природних ресурсів; комплексності використання природно-ресурсного потенціалу; оптимальність норм природокористування, дотримання балансу між використанням і відтворенням природних ресурсів; збільшення обороту природних ресурсів, що використовуються; зниження природомісткості готової продукції. Необхідним кроком до реалізації цих принципів є усвідомлення негативних наслідків господарської діяльності підприємств сільського господарства і харчової промисловості відносно природного ресурсного потенціалу, особливо земельних і водних ресурсів, екстенсивного характеру їх використання.
Отже, природні умови і ресурси України в цілому сприятливі для розвитку м’ясомолочної промисловості.
2.2. Історичні передумови
Харчовий комплекс України в цілому і м’ясомолочна промисловість зокрема пройшли довгий і складний шлях історичного розвитку. До 1917р. м’ясо-молочна промисловість тільки почала розвиватись. У 1940р. обсяг виробництва продуктів в УРСР майже в 6 разів перевищив рівень 1913р. Основні потужності створювались у післявоєнний час. Поліпшилась галузева структура харчової промисловості, зокрема зросла питома вага м’ясо-молочної промисловості.
Як відомо після створення СРСР у країні почалася політика індустріалізації. Це, звичайно відобразилось і на промисловості України. У першій п’ятирічці в харчовій промисловості виникли нові галузі – маргаринна, сироробна, комбікормова, хлібопекарська. Передбачалося створення чималої кількості нових підприємств, зокрема у цукровій промисловості планом першої п’ятирічки передбачалося будівництво 11 нових підприємств. Але х часом виявилося, що сільське господарство не може забезпечувати сировиною такий приріст потужності.
У післявоєнні роки, за роки четвертої п’ятирічки, значно збільшився випуск продукції м’ясомолочної промисловості. Так, довоєнний рівень по виробництву м’яса у 1950р. був перевищений на 25%, молока – на 47%.
В 1951 —1960 рр. швидкими темпами нарощувалось поголів’я худоби і птиці. Так, великої рогатої худоби стало більше майже на 6 млн. голів (або на 54,8%), свиней — на 9,5 млн. (або в 2,4 рази), овець і кіз — на 5,8 млн. (або в 2 рази) і т.д.
Слід зазначити, що і в ті роки збалансованість у розвитку сільського господарства не забезпечувалася. Відставала кормова база галузі, внаслідок чого продуктивність тварин практично не підвищувалася і була значно нижчою від їх біологічних можливостей. Так, у 1980 році середньорічний надій молока від 1 корови становив 2272 кг, що є всього на 82 кг (або на 3,7%) більшим, ніж у 1970 році, і на 75 кг меншим, ніж було вже в 1975 році. На рівні 1970 р. — у розмірі 3 кг — залишився середньорічний настриг вовни з 1 вівці ( в 1975 р. він був на 0,1 кг більшим). Обсяги виробництва нарощувалися, головним чином, екстенсивним шляхом. Поголів’я великої рогатої худоби збільшилося з 21,4 млн. голів на початок 1971 р. до 25,4 млн. — на початок 1981 р., овець і кіз — відповідно, з 8971 тис. до 9185 тис. Поголів’я свиней за ці роки скоротилося на 4,6%.
У часи УРСР скотарство було провідною галуззю тваринництва і було, в основному, сконцентровано у Північно-Східному економічному районі. Поголів’я рогатої худоби на 100 га сільськогосподарських угідь у Північно-Східному економічному районі становило 55-65 голів. Загальне ж поголів’я рогатої худоби у Харківській та Полтавській областях становило понад 900 тис. голів. У Сумській області поголів’я дещо менше (750-900). В основному переважав молочно-мясний напрямок, а навколо великих міст (Харків, Суми, Полтава, Кременчук) переважав молочний напрямок.
На сьогодення тут зберігаються традиційні для району м’ясо-сальний і сальний напрямок свинарства. поголів’я свиней на 100 га орної землі у Полтавській та Харківській областях становить в середньому понад 35голів, у Сумській – 30-35. поголів’я свиней у Полтавській та Харківській області також наближається до максимального в Україні – понад 600 тис. голів.
Тваринництво є сировинною базою для мясної промисловості. Головними підприємствами цієї галузі є м’ясокомбінати, що зосереджені в основному у великих містах, а також у районах розвитку тваринництва. Найбільшими у Північно-Східному економічному районі є Харківський та Полтавський.
2.3. Соціально-демографічні передумови (виробник, споживач)
М’ясомолочна промисловість — одна з найбільших розвинених і типових для центрально українського району галузей. Вона зосереджена як у великих промислових центрах, так і в численних невеликих містах, центрах адміністративних районів.
У зв’язку з тим, що в Україні сільське господарство поступається промисловості як за щільністю основних виробничих фондів, так і за обсягом виробництва товарної продукції, в країні переважає промислово-сільськогосподарський тип освоєння території. Важливою складовою частиною освоєння території України є рівень розвитку інфраструктури території, особливо комунікаційної. Від територіальної організації інфраструктури, густоти транспортної мережі, її технічного стану, напрямку залізниць і автомобільних доріг залежать особливості територіальної організації м’ясомолочної промисловості, регулярність зв’язків між її основними ланками.
Провідна роль у структурі перевезень вантажів м’ясомолочної промисловості належить автомобільному транспорту. Спеціалізовані транспортні засоби (автоцистерни, спеціалізовані автомашини, рефрижератори тощо) перевозять вантажі, залізничний транспорт займає провідне місце у здійсненні зовнішніх зв’язків м’ясомолочної промисловості.
Одним з головних чинників, що впливають на формування і територіальну організацію м’ясомолочної промисловості і споживання її кінцевої продукції є характер розселення, густота сільського населення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.
В Україні показник урбанізації становить 68%. Найвищий відсоток міського населення в Україні – у Донецькій (90%), Дніпропетровській (84%), Луганській (87%) та Харківській (79%) областях. Найнижчий – у Чернівецькій, Тернопільській, Івано-Франківській та Закарпатській областях (41–43%). Міське населення більш зосереджене у промислових районах Донбасу й Придніпров’я. Західні реґіони України недостатньо урбанізовані.
Поняття урбанізації тісно пов’язане з системами розселення населення – територіально цілісними і функціонально взаємопов’язаними сукупностями поселень. Два основних типи поселень – міські й сільські мають істотні відмінності щодо функціональної структури й людності, причому функціональна характеристика є вирішальною при визначенні типу поселення. Виникнення й розвиток систем розселення – це наслідок територіального розподілу праці. Кожне поселення в системі виконує свої соціально-економічні функції.
Для системи розселення характерні тісні внутрішні зв’язки між її елементами (поселеннями), що втілюється в інтенсивні міжселенні потоки: виробничі, культурні, інформаційні тощо.
За ступенем розвитку й територіальним охопленням системи розселення поділяються на локальні й реґіональні. Локальні системи охоплюють відносно невелику територію (в Україні – звичайно область або навіть її частину). Критерієм межування такої системи є показник транспортної доступності, який визначає відстань (у годинах) від центру системи до її крайнього поселення; для регулярних поїздок населення в один кінець ця відстань не повинна перевищувати 1,5 години. Локальні системи дають змогу активного спілкування людей, сприяють найбільш інтенсивним економічним зв’язкам між об’єктами системи. Центром локальної системи є найбільше багатофункціональне місто. Навколо нього групуються міста нижчих рангів; так утворюється міська агломерація. Сільські поселення, що входять в систему, також ранжируються за величиною і функціональним призначенням (центри адміністративних районів, сільськогосподарські центри, селища при фермах тощо).
Найбільші та великі міста є одним з найважливіших факторів формування приміських м’ясомолочних комплексів. Навколо цих міст створюються спеціалізовані підприємства приміського типу для забезпечення міського населення молоком та м’ясом.
Різні природно-географічні зони України нерівномірно забезпечені трудовими ресурсами. В результаті одні регіони України мають надлишок трудових ресурсів у м’ясомолочній промисловості, а інші відчувають їх недостачу. Найкраще забезпечені трудовими ресурсами лісостепові області, де найвищою є густота сільського населення. Найбільша потреба в трудових ресурсах відчувається у степових областях, де густота сільського населення найменша. Ступінь забезпеченості трудовими ресурсами впливає на спеціалізацію аграрно-промислових комплексів. Так, у регіонах, краще забезпечених трудовими ресурсами, формуються АПК, що виробляють працемістку продукцію.
Потреби населення в продукції м’ясомолочної промисловості визначаються науково обґрунтованими нормами споживання на душу населення і реальними можливостями їх задоволення. Певною мірою на обсяг і асортимент необхідних продуктів харчування впливають природно-географічні умови, місцеві національні особливості і традиції.
2.4. Економічні передумови
Форми суспільної організації виробництва – важлива складова частина системи економічних передумов розміщення м’ясомолочної промисловості. Таких форм нараховується чотири: концентрація, спеціалізація, кооперування й комбінування.
Зараз ми розглянемо їхню роль як передумов розміщення м’ясомолочної промисловості. Що дає концентрація? Як правило, зростає ефективність виробництва за рахунок масовості випуску продукції. На великих підприємствах більше можливостей для маневрування матеріальними ресурсами та виробничим персоналом.
Збільшення виробничої потужності – не єдина форма концентрації. Вона виявляється також у централізації управління шляхом об’єднання підприємств, але такий процес найчастіше називається централізацією.
Велике підприємство є районотвірним фактором: довкола нього виростають підприємства-суміжники, створюються філії. Таке підприємство стимулює розвиток усього реґіону, де воно розташоване.
Концентрація виробництва часто виглядає як зосередження великих підприємств на обмеженій території, цебто як територіальна концентрація. Це властиво м’ясомолочної промисловості Центрально-північного економічного району: за приклад можуть правити Донбас і Криворіжжя. Крім того, у таких випадках відбувається економія за рахунок кращого використання інфраструктури. Проте концентрація має свої межі, які не варто переступати. На певному етапі розрощування підприємство припиняє давати ефект, собівартість продукції – порівняно зі зростанням витрат на будівництво підприємств – знижується повільно, а фондовіддача падає. Зі збільшенням розмірів підприємства неуникно зростає радіус перевезень сировини, палива й готової продукції, що робить її дорожчою. Наприклад, консервні й молочні заводи не можуть бути занадто великими, бо довелося б здалеку звозити до них сировину, а це призводило б до її псування. Розумніше поєднувати невеликі (первісна обробка сировини) й великі (випуск готової продукції) підприємства.
Треба також пам’ятати про екологічну небезпеку зосередження деяких видів виробництва. І ще одне: великі підприємства погано піддаються перепрофілюванню – переходу до випуску принципово нової продукції. Тому в добу НТР концентрація виробництва не вважається безумовним благом. В економічно розвинутих країнах – поруч з гігантами – з’являється дедалі більше невеличких підприємств (так звані «венчурні підприємства»). Оптимальним варіантом у сучасній економіці є поєднання підприємств різних розмірів, що виконують свої специфічні функції у реґіоні. І тому, безперечно, українській економіці треба дещо розосередити виробництво, що підвищить загальну його ефективність.
Спеціалізація підприємства на певному виді продукції означає, що з внутрішньореґіональних і локальних причин саме у цій точці простору створюються сприятливі умови для виробництва цієї продукції. Слушність такого висновку доводиться економічним аналізом. Якщо ефективність спеціалізованого виробництва досить висока, то це означає, що підприємство перебуває у фокусі збігу сприятливих факторів для даного виробництва. Територіальною спеціалізацією називається орієнтація реґіону на виробництво товарів і послуг для позарайонного споживання у загальній системі територіального поділу праці.
Кооперування – це організований взаємозв’язок спеціалізованих підприємств. Кооперування буває внутрішньогалузеве, якщо кооперативні поставки здійснюються між підприємствами однієї галузі, й міжгалузеве.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
