178945 (628037), страница 2
Текст из файла (страница 2)
В спадщину від чотирьохсотрічного іноземного колоніального панування незалежна Йорданія отримала слаборозвинену економіку, яка виявилась неспроможною забезпечити пристойний рівень життя швидко зростаючому населенню країни. Його Величність Король Йорданії Хусейн Бен Талал та уряд країни багато зробили для підтримки миру на Близькому Сході, однак військові та політичні конфлікти в сусідніх країнах знизили і без того невеликий приплив ресурсів до країни. Визначилося своєрідне хибне коло злиденності. Країна на протязі майже п’ятдесяти років залишалася бідною, оскільки з самого початку не мала достатньо матеріальних ресурсів для свого розвитку. З економічних ресурсів Йорданія має в достатній кількості лише людські ресурси, потенціал яких може бути задіяний та реалізований в сфері розвитку малого бізнесу, бо можливості підвищення рівня господарювання за рахунок зовнішньої допомоги та іноземних інвестицій є занадто проблематичними. У цьому зв‘язку особливу актуальність мають питання добору та реалізації внутрішніх джерел економічного росту, перед усім за рахунок розвитку малої економіки як провідного конкурентного сектору перехідної та ринкової економіки.
Як показало проведене дослідження, в Йорданії у 1988-1996 роках йшло переважне зростання кількості малих підприємств у загальній кількості підприємств, збільшилася їх питома вага в створенні валового внутрішнього продукту (ВВП). В той же час, у 1996 р. в Йорданії було лише 5 крупних підприємств, а решта — малі (табл. 1).
Якщо порівнювати ці дві країни за показником кількості підприємств на 100000 населення, то висновок буде не на користь України, де він дорівнює 165 проти 483 в Йорданії. До цього треба додати й таке негативне явище, коли біля третини малих підприємств України не працюють по декілька років після реєстрації, або припиняють своє функціонування через неможливі умови для діяльності (податки, рекет, відсутність правової бази і т.ін.). Хіба можна порівнювати народногосподарський ефект від 100 тисяч працюючих підприємств в Україні і, наприклад, 2 мільйонів одиниць польського сектору малого бізнесу. В той же час, особливістю Йорданії є велика кількість найдрібніших підприємств, на яких працюють 1-3 робітники. [2, c.99]
Таблиця 1
Кількість підприємств в Йорданії у 1988-1996 рр.
Див. Особенности становления сектора малого бизнеса в условиях переходной экономики Иордании.// Придніпровський науковий вісник. Економіка. 1998 - №94 стор. 100.
Треба також брати до уваги, що фактично сьогодні в Україні та Йорданії малий бізнес є специфічним сектором економіки та має безліч суттєвих відзнак від інших суб’єктiв підприємницької діяльності. По-перше, метою створення малого підприємства є забезпечення його засновників та найманих працівників достатніми для існування грошовими коштами, а не довготермінова експансія на ринок або ж отримання надприбутків. По-друге, це динаміка розвитку підприємства, яке починає свою діяльність, розраховуючи тільки на свої сили та використання всіх можливих ресурсів, але в подальшому може досить швидко вирости та перейти в іншу категорію суб’єктів ринкової економіки. Цей процес відбувається у малих підприємствах набагато швидше, ніж у великих.
По-третє, це великий ризик при веденні справи власниками малих підприємств, який обумовлений як їх невеликими розмірами, так і відсутністю необхідних фінансових ресурсів. Під впливом цього чинника малі підприємства мають велику мобільність.
Розвиток малого підприємництва в умовах перехідної економіки залежить від багатьох чинників, серед яких необхідно виділити регіональні організаційно-економічні умови, до яких слід віднести: економічний потенціал регіону, наявність ресурсів, господарську структуру, рівень та стан підготовки кадрів, відношення місцевих органів виконавчої влади та населення до підприємництва, стан розвитку ринкової інфраструктури, інформаційне забезпечення, традиції та психологію населення регіону і т.ін.
Ці та інші чинники мають бути враховані при розробці та впровадженні системи регіонального управління, формуванні ефективної територіальної політики розвитку малого підприємництва, які будуть сприяти створенню підприємницьких структур та подоланню економічної кризи.
У зв’язку з цим особливої актуальності набувають організаційно-економічні умови як самостійний чинник розвитку малого бізнесу, які розглянуті у третьому підрозділі. Це зумовлено специфікою сучасного моменту як перехідного періоду при зміні со-ціально-економічних укладів. При цьому поняття організаційно-економічних умов та сам процес їх формування має місце головним чином саме в перехідній економіці, яка закладає основи для подальшого розвитку. Таким чином, як показало дослідження, конкуренція в умовах саморегульованого ринку без створення зовні (тобто з боку держави або місцевих органів влади — в залежності від обсягів ринку) необхідних умов для її підтримки беззаперечно перетворюється у монополію, яка не сприяє розвитку сектора малого підприємництва. [3, c.58]
Необхідне вдосконалення організаційно-економічних умов розвитку малого підприємництва шляхом розробки концепції відповідної регіональної політики сприяння розвитку малого бізнесу, яка має бути спрямована на: створення нових робочих місць та зменшення безробіття; збільшення обсягів виробництва та реалізації продукції та послуг за рахунок діяльності суб’єктів малого бізнесу та залучення їх до вирішення соціально-економічних проблем регіону; створення конкурентного середовища на відповідних ринках та підвищення технологічного рівня малих підприємств; вдосконалення галузевої структури та пошук оптимальних форм взаємодії та співробітництва великих та малих підприємств в регіоні; стимулювання розвитку малих підприємств в пріоритетних галузях та сприяння формуванню “середнього класу” власників та підприємців.
Найважливішою умовою формування сфери малого підприємництва повинно стати створення розвиненої інфраструктури. Тому формування інфраструктури — пріоритетний напрямок забезпечення його стійкості, відтворення, розвитку та підтримки. Саме інфраструктурне забезпечення дає змогу малим підприємствам отримати доступ до факторів виробництва, що є необхідним для задовільного вирішення головних завдань будь-якого виробничого характеру.
Інституціональна інфраструктура малого підприємництва — сукупність установ, організацій, фірм, структур, які забезпечують процес підготовки, створення та розвитку малих підприємств. Завдяки унікальності причин, а також з урахуванням термінових та фінансових обмежень формування цілісної інфраструктури малого підприємництва, доцільно використовувати в стратегічному плануванні скориговану модель такої інфраструктури.
Концепція розвитку бізнес-інкубаторів, щільно пов’язана з політикою створення сприятливих організаційно-економічних умов для розвитку малого бізнесу в конкретному регіоні та переслідує наступні цілі: сприяння таким змінам в регіоні, які спрямовані на забезпечення проектних робочих місць та формування нового іміджу регіону (що характерно для регіонів, де переважають традиційні галузі промисловості); створення розвиненої інфраструктури, в першу чергу для фірм, які базуються в бізнес-інкубаторах або науково-промислових комплексах та спроможні працювати на партнерських засадах з великими компаніями регіону; забезпечення високими технологіями та інноваціями розвитку місцевої промисловості та розширення експортно-імпортної діяльності; сприяння зміцненню зв’язків між місцевими університетами, вузами та дослідницькими центрами та промисловістю; заохочення та створення нових підприємств, які продуктують нові технології та наукові знання; створення середовища, яке сприяє взаємообміну ідеями, ресурсами, обладнанням між наукою та промисловістю регіону.
В сучасних умовах найбільш ефективною формою інтеграції інновацій у виробництво є створення організаційно-економічних умов та можливостей в “наукових та технологічних парках” для одночасного формування, з метою комерціалізації результатів наукових розробок, на базі університетів численних малих фірм. Головним питанням формування та функціонування цих структур є пошук джерел їх фінансування. Пропонується використовувати наступні джерела: кошти Державного інноваційного фонду, щорічні внески та відрахування від прибутку великих фірм, які використовують створені в технопарках розробки; кошти університетів та науково-дослідних інститутів, за рахунок яких можуть фінансуватися окремі проекти; кошти регіональних і місцевих бюджетів та фондів, які будуть фінансувати виконання цільових регіональних програм; кредити банків, які будуть поступово залучатися до інвестування інноваційної діяльності (за умов звільнення від оподаткування або впровадження відповідних пільг щодо прибутку, отриманого внаслідок інноваційного кредитування); використання фінансового лізингу; емісія цінних паперів; створення інвестиційних фондів, які будуть залучати кошти фізичних та юридичних осіб з метою вкладання їх в акції високоприбуткових високотехнологічних фірм (за умов звільнення від оподаткування дивідендів, які будуть реінвестуватися).[4, c.223]
Поряд зі згаданими джерелами фінансування інноваційного процесу у технопарках, сприяти залученню коштів допоможе стимулююча система оподаткування, яка включає: пільги на податок з прибутку в розмірі фінансування науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт; можливість створювати за рахунок частини прибутку неоподатковані фонди спеціального призначення; пільгове оподаткування прибутку, який спрямовується на придбання, або розробку нового обладнання та на будівництво; прискорена амортизація обладнання.
2.2.Корея
Протягом трьох останніх десятиріч людство мало можливість спостерігати за деякими країнами, що розвиваються, що демонстрували світу "економічні чудеса". Звичайно ж, мова йде про молоді найбільш розвинені держави, які в 60-70 рр. виділилися і відособилися в окрему групу, що отримала назву "Нові індустріальні країни"(New industrializing countries). Ця група постійно поповнюється, і в цей час в неї входять біля півтори десятків країн і територій. Міцне місце серед них займає Південна Корея. Про швидке економічне зростання Республіки Корея говорилося немало. Цю "історію успіху" зв'язують з високими темпами зростання ВВП, які становили 8,6% в період з 1962-1988г і перетворенням країни з традиційно сільськогосподарської у цілком індустріальну, серед досягнень якої рівень ВВП на душу населення більше за 5000$ і 13 місце в списку ведучих торгових держав світу.[5, c.5]
На стрімке зростання економіки Південної Кореї надавали і впливають самі різні чинники - об'єктивні і суб'єктивні, економічні і політичні, внутрішні і зовнішні, такі як:
орієнтована на експорт, на взаємодію із зовнішнім світом стратегія розвитку;
сприятливий міжнародний економічний клімат 60-х-першої половини 70-х років, що полегшив доступ до зовнішніх джерел ресурсів;
сильне і ефективне керівництво в особі авторитарних урядів, що відклали демократичні і політичні перетворення на користь економічного розвитку;
відносно малі витрати на зміст військово-промислового комплексу (2-3% проти 60-70% північно корейських витрат);
залучення іноземних капіталовкладень - як фінансових, так і технологічних: промислове обладнання і "now how";
етнічна і культурна однорідність, а також конфуціанськая традиція, особливу цінність що додає працьовитості, освіті, життєвому успіху і відданості своєї нації.[5, c.6]
Ці і багато які інші чинники багато в чому визначили швидкі темпи розвитку економіки Республіки Корея.
На жаль, питання, що стосуються економічного розвитку Південної Кореї в цей час недостатньо широко освітлені в Україні. Через відсутність сучасних статистичних даних в рефераті фігурують цифрові дані до 1990 р. Але незважаючи на те, що цифри дещо застаріли, інформація, що є в нашій країні досить правдиво відображає положення справ в Південній Кореї.
У процесі підготовки реферату мною були вивчені матеріали:
- книги В.І. Шипаєва "Південна Корея в системі світового капіталістичного господарства ";
статей як вітчизняних, так і корейських економістів:
- "Досвід економічного розвитку Республіки Корея в умовах ринкової системи". Дак Ву Нам- голова Асоціації зовнішньої торгівлі Республіки Корея.
- "Роль держави в створенні "південнокорейського чуда"". С.В. Жуков- к.е.н, ст. науковий співробітник Інституту Світової економіки і міжнародних відносин РАН.
- "Економіка Кореї: структурне урегулювання з метою економічного зростання". Ку Бон Хо, професор, Президент Інституту розвитку Кореї, що виступав з доповіддю з даного питання на радянсько-південнокорейському симпозіумі в Москві в червні 1991 р.
Про чинники економічного розвитку Південної Кореї можна говорити багато і детально, однак в своєму рефераті мені хотілося б зупинитися на ролі держави, експортній політиці і запозичених технологій (як промислового обладнання, так і "now how") в розвитку економіки Республіки Корея.
Що стосується чинника експортної політики, то було б справедливо вважати його найбільш вагомим чинником, що служив рушійною силою зростання корейської економіки. Про роль держави так як цей чинник є одним з визначальних чинників швидкого темпу розвитку економіки Кореї. Що стосується ролі запозичених технологій, то цей чинник не був таким, що визначає, однак звернення до зарубіжних технологій було природним слідством експортної моделі розвитку економіки Кореї, тому не можна не оцінити роль цього чинника в формуванні сучасної економіки Кореї і залученні країни до світових досягнень НТР. Також цей чинник недостатньо широко освітлений в українській літературі в порівнянні з іншими чинниками, але проте на мій погляд він представляє інтерес для вивчення, а може бути і часткового застосуванний (звичайно в адаптованому до місцевих умов вигляді) в Україні
Одним з чинників, що пояснюють стрімке зростання економіки Південної Кореї, з'явилося сильне і ефективне керівництво в особі авторитарних урядів, що відклали демократичні і політичні перетворення на користь економічного розвитку. Уряд ухвалював нові закони і ретельно переглядав вже існуючі, а також приймалася безліч заходів політичного характеру з метою збільшення накопичень, розширення експорту, сприяння вкладенню як національного, так і іноземного приватного капіталу, залучення інвестицій і технологій через рубіж. Уряд зробив максимум можливого для створення соціальної інфраструктури: дороги, греблі, порти, залізниці і школи. До уряду часто зверталися з проханнями взяти на себе ризик, пов'язаний з інвестиційною діяльністю приватних підприємців, надаючи гарантії по зовнішніх позиках, що використовуються для покриття витрат на крупномасштабний проекти. Очевидно, що в сучасних умовах високорозвинений розподілу праці в основі будь-яких регулюючих заходів лежить грошовий обіг. У Кореї досягненню фінансово-грошової сбалансованності приділялася першочергова увага. Навіть в роки значних господарських труднощів грошовий обіг, інфляція, дефіцитність державного бюджету не вийшли з під контролю держави. Центральну роль в цьому грала державна монополія в кредитно-фінансовій системі. Інший важливий напрям державного регулювання Південної Кореї пролягає у валютній сфері. У різних варіантах примушення до того, щоб тримати іноземну валюту на спеціальних рахунках в ЦБ, діє в Кореї з 1949 року. Концентрація фінансових і валютних ресурсів в руках держави впливало на формування основних пропорцій суспільного виробництва. При цьому основна ставка робилася на всіляке заохочення експорту. Держава використала субсидування національних експортерів, яким надавалися банківські пільги. За найскромнішими оцінками тільки в 70-і роки вони щорічно поглинали не менше за 1/10 ВВП.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
