Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Розвиток національних ринків позичкових капіталів визначається такими чинниками: загальним рівнем економічного розвитку, традиціями функціонування кредитної системи і ринку цінних паперів, рівнем виробничого накопичення й особистих заощаджень.

Проте домінуючим чинником залишається економічний розвиток країни (у це поняття входить не тільки потенціал промисловості й інших галузей економіки, але й обсяг накопичення грошового капіталу в рамках всієї економіки і її підрозділів). Такому критерію найбільше відповідають США, країни Західної Європи і Японія, де існують розвинуті, гнучкі і потужні ринки позичкових капіталів. У той же час, між ринками позичкових капіталів зазначених країн є визначені відмінності. Так, у США цей ринок є найбільш потужним, він відрізняється розгалуженістю, наявністю двох потужних ланок кредитної системи і ринку цінних паперів, високим рівнем накопичення грошового капіталу, широкою інтернаціоналізацією.

У даний час ринок позичкових капіталів у США в значній мірі визначає кон’юнктурні ситуації як на ринках капіталів названих країн (через процентні ставки, міграцію грошових потоків, коливання курсів цінних паперів), так і на світовому ринку капіталів. Прикладом можуть служити потрясіння на ринку в 1929-1933 р.р. під час “Великої депресії”, коли масове банкрутство комерційних банків у США зробило несприятливий вплив на ринки капіталів Західної Європи. Іншим прикладом є кризова ситуація на ринку капіталів США в середині 80-90-х років, коли внаслідок росту процентних ставок був порушений сформований баланс у міграції капіталів, що негативно вплинуло на ринки капіталів Західної Європи і Японії через перекидання значних грошових ресурсів у США.

Ринки капіталів країн Західної Європи відрізняються від американського ринку насамперед меншим обсягом операцій, недостатньою розвиненістю окремих кредитно-фінансових інститутів, відносною обмеженістю ринку цінних паперів. Крім того, на стан цих ринків негативно вплинула друга світова війна, що зруйнувала найважливіший елемент ринку капіталу ринок цінних паперів. У таких країнах, як Франція, Німеччина, Італія, країни Бенілюксу, Австрія, він був відновлений лише на початку 60-х років. У Англії і Швейцарії, хоча цей ринок і не був зруйнований, він по суті пасивно функціонував у період війни.

У даний час найбільш потужні ринки капіталів у Західної Європі мають Англія, Німеччина, Франція, Італія, Швейцарія. Але хоча ці ринки за своєю структурою і рівнем наближаються до американського, в той же час вони не досягають його рівня через обмеженість ринку цінних паперів і відсутності ряду важливих кредитно-фінансових інститутів.

Приблизно такі ж тенденції розвитку були властиві і ринку позичкових капіталів Японії, на який, як і на ринки капіталів країн Західної Європи, негативно вплинула війна. Проте широке використання американського досвіду й істотна допомога держави дозволили швидко відновити ринок капіталів Японії, що став відігравати помітну роль у 80-90-х р.р. серед ринків розвинутих країн. Потужна зовнішньоекономічна експансія японських корпорацій і банків дозволила забезпечити значні грошові накопичення й у такий спосіб зміцнити національний ринок капіталів. Про це свідчить той факт, що за розмірами активів японські банки знаходяться в числі головних комерційних банків світу. У той же час за обсягом капіталу і розмірами реалізації цінних паперів національний японський ринок ще відстає від ринку капіталів США. Особливістю ринку позичкових капіталів Західної Європи і Японії на відміну від США є суттєва питома вага державних або змішаних кредитно-фінансових установ.

Що стосується ринків країн, що розвиваються, то вони поступаються ринкам промислово розвинутих країн за обсягами акумуляції і мобілізації грошового капіталу, за структурою ринку, за кількістю спеціалізованих кредитно-фінансових установ і рівнем розвитку ринку капіталів. Більшість держав, що розвиваються, формально має таку ж структуру ринку капіталів, як і промислово розвинуті країни. Проте ступінь розвитку першого ярусу (кредитної системи) і другого ярусу (ринку цінних паперів) ринків країн, що розвиваються, істотно відрізняється від західних ринків. За ступенем розвитку ринки позичкових капіталів країн, що розвиваються, можна розділити на три великі групи: розвинуті, середні і відсталі.

До розвинутих національних ринків позичкових капіталів можна віднести ринки країн, що розвиваються, що за структурою капіталу наближаються до ринків промислово розвинутих країн Заходу. Це ринки країн Латинської Америки (Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Чилі), ряду країн Азії (Туреччина, Індія, Пакистан, Південна Корея, Таїланд, Сінгапур, Індонезія, Тайвань, Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ) і Африки (Єгипет, Марокко, Нігерія, Танзанія, Кенія, Зімбабве). У ринках названих країн добре розвинутий перший ярус різноманітні кредитно-фінансові інститути, проте, за своєю потужністю (розміру активів), розгалуженості, гнучкості, обсягу операцій поступаються аналогічним установам країн Заходу. У зазначених країнах у порівнянні з західними слабко розвинутий ринок цінних паперів.

Середня група ринків країн, що розвиваються, відрізняється більш слабким розвитком. Вони мають в основному кредитну систему і незначні операції з цінними паперами.

Відсталі або нерозвинені ринки позичкових капіталів подані головним чином кредитною ланкою в особі центрального, невеличкого числа комерційних і спеціалізованих банків, обсяги операцій яких низькі. Отут, практично відсутній ринок цінних паперів, якщо не брати до уваги придбання державних облігацій банками. При цьому життєдіяльність ринку капіталів даних країн залежить від постійних ін’єкцій держави і західних банків. До країн з відсталими або нерозвиненими ринками відноситься велика група найбільш бідних країн Латинської Америки (Центральної Америки, Карибського басейну), деякі країни Тропічної і Центральної Африки, а також ряд країн Азії.

Необхідно відзначити дві особливості національних ринків капіталів країн, що розвиваються: по-перше, наявність у їх структурі порівняно великого числа державних або змішаних кредитно-фінансових інститутів; по-друге, тяжіння до структури ринків країн Заходу. Так, країни, що були колоніями Англії, Франції, Іспанії і Португалії, сформували структуру ринків, близьку до цих країн. Тривалий економічний і фінансовий вплив США в Латинській Америці деякою мірою обумовив розвиток структури національних ринків капіталів у цих країнах.

2. Банківська система України, як основний елемент ринку кредитних ресурсів

Основним елементом ринку кредитних ресурсів, для перетворення в активно діючий капітал тимчасово вільних грошових коштів підприємств, організацій, населення, держави є банківська система.

Процес становлення і розвитку вітчизняної банківської системи можна поділити на декілька етапів з урахуванням конкретних задач, які вирішувались в кожному із них.

1 етап – 1991-1992 р.р. – реорганізація існуючих банків і їх реєстрація. Мова йде про зміну форми власності з державної на колективну “Промінвестбанку”, “Агропромбанку”, “Укрсоцбанку”.

ІІ етап – 1992-1993 р.р. – період виникнення і реєстрації банків “нової хвилі” – “Аваль”, “Інко”, “Відродженя”, “Трансбанк” та інші. Для цього часу характерним є масове зародження дрібних банків з малим приватним капіталом. Протягом р. їх було зареєстровано більше ста.

ІІІ етап – 1994-1996 р.р. – якісне зростання та формування здорової банківської системи, що пов’язано з активізацією роботи Національного банку і побудовою чіткого механізму регулювання діяльності комерційних банків на основі реалізації монетарної політики.

ІV етап – 1996-1998 р.р. – впровадження та стабілізація національної грошової одиниці – гривні.

Для даного періоду характерним є посилення боротьби Національного банку з інфляцією, активна монетарна політика на грошово-кредитному ринку, створення сприятливих умов для проведення грошової реформи і введення в обіг національної грошової одиниці – гривні, а також утримання її в межах встановленого валютного коридору. Паралельно посилювався банківський нагляд і контроль за діяльністю комерційних банків.

Таким чином, протягом названих етапів була здійснена реформація і створена якісно нова банківська система України:

• закладені основи дворівневої банківської системи, валютного ринку та ринку цінних паперів;

• завершено перший етап реформування грошової системи держави і введення національної грошової одиниці гривні;

• сформована національна платіжна система на основі нових прогресивних технологій перерахування коштів через електронні платежі;

• в системі Національного банку введено в дію Банкнотно-монетний двір та фабрику банкнотного паперу, що забезпечило необхідні умови для друкування власних грошей і випуску цінних паперів;

• здійснюється реформа в системі бухгалтерського обліку та звітності у банках, перехід на міжнародні форми;

• діяльність Національного банку в галузі забезпечення виваженої монетарної політики позитивно вплинула на подолання високих темпів інфляції і стабілізації грошово-кредитного ринку.

Створення ефективної кредитної системи України дозволило їй ефективно виконувати покладені на неї функції:

• трансформаційну;

• створення платіжних засобів та регулювання грошової маси;

• забезпечення стабільності кредитного та грошового ринку.

Сутність трансформаційної функції полягає у посередницькій діяльності комерційних банків, які акумулюючи вільні грошові кошти фізичних і юридичних осіб, держави, передають їх у тимчасове користування на певних умовах іншим суб’єктам ринку.

Зміст функції створення платіжних засобів та регулювання грошової маси реалізується через можливість кредитної системи оперативно впливати на пропозицію грошей в обігу, збільшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші. В цьому полягає основна функція кредитної системи.

Через функцію забезпечення стабільності кредитного і грошового ринку пов’язується високий ризик банківської діяльності. Їх наслідки, в першу чергу, пов’язані із загрозою дестабілізації грошового та кредитного ринку, а також загальноекономічних кризових явищ.

В залежності від тих функцій, які виконують банки, їх розподіляють на емісійні та неемісійні. Емісійними, як правило, являються центральні банки, що наділяються правом випуску грошових знаків в обіг.

Банки, які виконують функції центральних торгують грошовим товаром тільки серед банків і вступають у безпосередні кредитні відносини із суб’єктами господарювання.

В залежності від підлеглості кредитних інститутів, а також в залежності від ієрархії структури кредитної системи виділяють два основні типи побудови банківської системи: однорівневу і дворівневу.

Однорівневий принцип побудови банківської системи передбачає перевагу горизонтальних зв’язків між банками, універсалізацію їх функцій та операцій. Такий принцип побудови використовується в країнах із слаборозвиненою економічною системою господарювання та в країнах із плановим режимом управління.

Дворівневий принцип побудови банківської системи базується на побудові взаємовідносин між банківськими установами як по горизонталі, так і по вертикалі. По горизонталі – це відносини рівноправного партнерства між різними низовими ланками (комерційними банками). У цьому випадку відбувається розмежування адміністративних функцій і оперативних, пов’язаних із безпосереднім обслуговуванням об’єктів господарювання. Центральний банк залишається банком у повному розумінні цього слова тільки для двох категорій клієнтів: комерційних банків та урядових структур. Причому переважають функції “банка банків” та управління діяльністю банківських установ з метою регулювання і контролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг.

На початку ХХ століття було відсутнє чітке розмежування між центральними та комерційними банками, але фінансові кризи, що вразили банківські системи капіталістичних країн спричинили масове банкрутство комерційних банків, що викликало необхідність у централізації банківської системи, державного контролю та регулювання. Це призвело до створення в розвинутих країнах центральних банків, які взяли на себе функцію грошової емісії.

Національний банк України було створено на базі Української республіканської контори Держбанку СРСР у відповідності із постановою Верховної Ради України від 20 березня 1991 р.

Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження якого визначаються Законом “Про Національний банк України”.

Основною функцією НБУ є забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Крім того, як банк банків він:

1. здійснює реєстрацію комерційних банків та ліцензування операцій, які вони виконують;

2. встановлює економічні нормативи, що регулюють діяльність комерційних банків;

3. веде рахунки банків-кореспондентів;

4. здійснює розрахунково-касове обслуговування комерційних банків;

5. видає кредити комерційним банкам;

6. зберігає обов’язкові резерви комерційних банків;

7. здійснює нагляд і контроль за діяльність комерційних банків, та ін.

Цілком очевидно, що всі основні функції, які покладені на НБУ, практично реалізуються ним через взаємовідносини із банками другого рівня - комерційними банками.

Комерційні банки в залежності від форм власності можуть бути:

• унітарними, тобто заснованими на єдиновладді;

• з колективною формою власності.

Унітарні банки – це банки засновані на принципах єдиновладдя, що мають єдиного власника в особі держави чи приватної особи. В Україні функціонують два унітарні комерційні банки – це державні комерційні банки: УКРОЩАДБАНК та ЕКСІМБАНК (експортно-імпортний банк).

Банки України не можуть бути приватними, так як згідно із Законом “Про банки і банківську діяльність” створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку, а це – різновиди колективної власності.

В залежності від величини статутного фонду, а також величини власного капіталу та активів комерційні банки поділяються на:

Характеристики

Список файлов курсовой работы