178171 (627700), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Купон не був уведений у готівковий і безготівковий обіг одночасно.

Не було створено стабілізаційного фонду для підтримки національної грошової одиниці. Рішення про такий фонд прийнято лише на початку 1994р.

Купон у ролі тимчасової української валюти, як свідчить світовий досвід, мав змогу ефективно функціонувати лише п'ять-шість місяців. Пізніше його потрібно було замінити повноцінною валютою (гривнею) ще принаймні в червні 1992 р. Можна згадати ситуацію, яка склалася свого часу в Українській Народній Республіці. Під час першої спроби побудувати незалежну державу у видатного українського економіста М. Туган-Барановського запитали, чи потрібно вводити гривню. Відповідь була такою: "Вводити і негайно!" Хоча ситуація у ці роки також була дуже складною: перша світова війна, розруха, громадянська війна.

Зазначимо, що купон не виконував функції нагромадження, тобто його не сприймали як одну із форм майна. Тому в 1991-1992 pp. відбулася "втеча" купона в реальні товарні цінності, що стало ще однією причиною зростання цін. Крім того, процес нагромадження відбувався у вільно конвертованій валюті (ВКВ), а це теж спричиняло падіння ціни купона.

Отже, протягом першого періоду розвитку фінансової політики незалежної України було втрачено сприятливий момент для введення повноцінної української валюти.

За період 1991-1993 pp. загострилася криза й у валютній системі, відбулося штучне заниження в десятки разів курсу національної валюти стосовно російського рубля. Не було гарантовано і забезпечено репатріацію (повернення) валютного виторгу експортерів. Зменшився зовнішньоторговельний оборот з негативним для України сальдо платіжного балансу.

Кредитні емісії НБУ не сприяли гальмуванню спаду виробництва. Понад 80% кредитів були спрямовані у державний сектор економіки на підтримку передусім збанкрутілих підприємств. Найдоцільніше було б закрити такі підприємства згідно з Законом "Про банкрутство", надаючи підтримку тільки найважливішим з них. Проте були прокредитовані підприємства і цілі галузі без урахування їхньої значимості, що і стало вирішальним інфляційним фактором.

Унаслідок перелічених негараздів в економіці України відбулося сторазове зростання роздрібних цін за вдвічі нижчих темпів зростання заробітної плати. Частка заробітної плати в собівартості продукції зменшилася майже вдвічі. Поволі зникали і стимули до праці.

У фінансовій політиці Української держави значне місце посідає грошова реформа 1996 р. Середньомісячна інфляція за серпень 1996 - липень 1997 pp. становила 1.4 %, а за відповідний період 1995-1996 pp.-5.1 %. Зміцнення гривні сприяло зміні структури грошової маси. Якщо на початок серпня 1996 р. питома вага національної валюти в структурі грошової маси М2 становила 82.1%, то на відповідний період поточного року - 85.3 %.

Довіра до нової грошової одиниці зумовила зростання вкладів населення в комерційні банки. Питома вага строкових вкладів у загальній сумі вкладів населення за аналогічний період зросла майже на 10%.

Сьогодні фінансово-економічна ситуація в Україні є складною; суперечливою і неоднозначною. Об'єктивно самим процесом розвитку ситуації в центр економічної політики нині поставлено питання про перехід до економічного зростання. Останнє можливе за наявності грошової, фінансової і виробничої стабілізації.

Фінансова криза в Україні (неплатежі, спад виробництва, інфляція, девальвація гривні) є головним дестабілізаційним фактором економічного життя. Наповнення дохідної частини бюджету за рахунок повного збору податків, а також зовнішніх запозичень, зменшення державних витрат - це важливий, проте не основний шлях виходу із кризової ситуації. Тому в рамках поглиблення ринкової трансформації треба спрямувати ринкові механізми та інститути до відновлення і розвитку національного виробництва на сучасній техніко-технологічній і організаційній основі, проведення радикальних структурних перетворень у галузевій і територіальній структурі господарства.

Це дасть змогу суттєво збільшити доходи як національних виробників, так і населення, що стане основою для вирішення фінансових проблем в Україні. Крім того, для виходу із фінансової кризи і зміцнення економічної безпеки держави потрібно:

• досягти перелому в розвитку інвестиційного процесу, забезпечити прискорений розвиток пріоритетних галузей та виробництв - високотехнологічного машинобудування (особливо ВПК) та агропромислового комплексу;

• активізувати роботу з подолання кризи неплатежів, у тім числі за рахунок використання вексельного обігу, використовувати в повному обсязі Закон про банкрутство, звести до мінімуму бартерні операції;

• створити сприятливі умови для залучення в національну економіку іноземного капіталу, віддаючи перевагу прямим закордонним інвестиціям;

• вести активну і цілеспрямовану діяльність щодо повернення в Україну грошових засобів, вивезених за межі держави, скорочення тіньового, сектора економіки, повернення закордонних кредитів, одержаних підприємствами під гарантії уряду;

• сприяти підвищенню кредитної спроможності комерційних банків зниженню рівня відсоткової ставки та збільшенню частки довготермінових кредитів.

Грошова стабілізація в нашій країні досягнута, проте без фінансової стабілізації вона є штучною, а фінансова без стабілізації виробництва - нестійкою. Україна стоїть перед потребою доповнити грошову стабілізацію фінансовою, а фінансову - стабілізацією виробництва. Звідси випливає, що фінанси і підприємництво є головними ланками у ланцюгу економічних реформ. Здорові фінанси - це здорове виробництво. Зростання виробництва було і є основою фінансово-економічної стабілізації і процвітання.

6. Критерії оцінки політики економічного зростання України міжнародним співтовариством

У сьогоднішньому світі, що розвивається під впливом викликів глобалізації, кожна країна зацікавлена у коректній оцінці відповідності власної соціально-економічної системи загальновизнаним стандартам, які характеризують ступінь її розвитку. Для країн перехідного типу, розвиток яких нині визначається триваючими процесами системної трансформації та поетапного наближення до макроекономічних стандартів розвинутих країн (економічної конвергенції), така оцінка здається ще більш актуальною, - насамперед, з точки зору розробки коректних механізмів державного регулювання. У світовій практиці напрацьовані певні різнопланові критерії, за якими оцінюється ефективність трансформаційного та конвергенційного розвитку економік. Проте, зважаючи на специфічність розвитку кожної окремої країни, вони не можуть бути абсолютно універсальними, а їх перелік - вичерпним. Тому здається доцільним визначення придатності, перегляд змісту та уточнення переліку таких критеріїв для кожного конкретного випадку, зокрема для України.[1]

Зміст соціально-економічної трансформації на теренах постсоціалістич-ного простору був концептуально визначений провідними міжнародними інституціями (зокрема, Світовим банком та МВФ) у вигляді низки рекомендацій, що дістали назву "Вашингтонського консенсусу". Згідно з цією концепцією, політика економічного зростання має реалізуватися із залученням механізмів торгівельної лібералізації, приватизації та стабілізації макроекономічного розвитку країни. Наріжними каменями політика економічного зростання, за Ва­шингтонським консенсусом, виступають:

• дерегуляція (надмірний державний контроль за ходом господарських процесів породжує корупцію і робить неефективними зусилля некорумпованих економічних агентів);

• торгівельний лібералізм (торгівельні тарифи повинні мінімізуватися і не запроваджуватися на експорт продукції із значною масовою часткою доданої вартості);

• приватизація (слід сприяти приватизації, оскільки підприємства, що перебувають у приватній власності, забезпечують вищу продуктивність праці);

• права приватної власності (гарантований захист прав приватної влас­ності є необхідною умовою акумуляції багатства в суспільстві);

• прямі іноземні капіталовкладення (залучення капіталів та передових технологій сприяє розвитку виробництва);

• обмінний курс (обмінний курс національної валюти повинен сприяти експорту і бути еластичним відносно експортних цін);

• відсоткові ставки (встановлення банківських ставок повинно здійсню­ватися на ринкових засадах, рівень депозитних ставок повинен стимулювати сукупні заощадження);

• податкова реформа (слід одночасно розширювати базу та знижувати ставки оподаткування);

• бюджетна дисципліна (слід неухильно знижувати дефіцит бюджету, який часто є першопричиною інфляції та відтоку капіталу);

• особлива спрямованість бюджетних витрат (слід мінімізувати субсидування підприємств і акцентувати увагу на державному фінансуванні освіти, охорони здоров'я та розвитку інфраструктури).

Найкращий варіант переходу від централізовано планової до ринкової економіки, на думку фахівців МБРР, пов'язаний із стабілізацією макроеконо-мічної ситуації та економічною інституціоналізацією [5]. При цьому соціально-економічна трансформація може окреслюватися трьома стратегічними лініями (макроекономіка; форма власності; уряд), а кроки їх реалізації мають певну тривалість (табл. 1).[1]

Відомі вчені-економісти справедливо підкреслюють, що зміст економічного зростання в Україні полягає не в демонтажі однієї економічної системи та заміні її абсолютно новою, а в заміні основи економіки, переструктуруванні та створенні нових форм розвитку, які відповідають сучасному характеру світового розвитку [18]. Економічну трансформацію в даному випадку справедливо трактують як "перехід від змішаної економіки, що функціонує на директивно-плановій основі, до змішаної економіки, що функціонує на ринковій основі" [3].

Таблиця 1

Характеристика переходу від централізовано планової до ринкової економіки [1]

Проте, визначаючи критерії економічного зростання в країнах перехідного типу, необхідно враховувати не лише національну (регіональну) специфіку соціально-економічних перетворень, але й загальний хід цивілізаційного розвитку також. А саме те, що у глобальному вимірі відбувається еволюція економічних систем і одне суспільство (індустріальне) замінюється іншим (постіндустріальним). Тому закономірно, що нині більшість країн постсоціалістичного простору обрали так звану прогресивну модель перехідного періоду як "шлях суспільно-економічного прогресу, по якому розвинуті країни рухаються в постіндустріальне суспільство" [19].

Вплив глибинних тенденції світового розвитку, зокрема формування суспільства знань, надав нового змісту процесам економічного зростання та поставив нові завдання для економік перехідного типу: освоєння нового постіндустріального способу виробництва, в якому знання стали домінуючим фактором розвитку. Зокрема для України це завдання полягає у формуванні основ розвитку економіки на новій інноваційно-технологічній та інституційній основі, що має інвестиційну залежність [17].

З урахуванням зазначеного вище політика економічного зростання в Україні може розглядатися як комплексне поєднання двох складових - модельної (перехід від планової до ринкової системи) та еволюційної (перехід від інду­стріального до постіндустріальна суспільства). Модельна політика економічного зростання постсоціалістичних економік полягає насамперед у подоланні характерних негативів планової системи господарювання - абсолютного панування державної власності та товарного дефіциту [9], а також формуванні якісно нової і більш розгорнутої інституціональної структури економіки.

Еволюційна політика економічного зростання перехідних економік характеризує прихід і утвердження нового (постіндустріального) типу суспільно-економічної формації в загальному контексті цивілізаційного розвитку. Відмітною рисою еволюційної політики зростання економічної системи України (а також й інших пострадянських країн) є те, що вона значною мірою ініційована і перебуває під безпосередньою дією екзогенних чинників. Зокрема, ключовою зовнішньою силою впливу на економічне зростання національної економіки є діяльність міжнародних фінансових організацій і транснаціональних корпорацій [12].

Формулювання критеріїв ефективності політики економічного зростання в перехідній економіці об'єктивно вимагає врахування цільових постанов їх здійснення. На сучасному етапі становлення економічних систем основні цілі соціально-економічної трансформації можна визначити за двома напрямками. Перший з них або "внутрішній вектор" трансформації полягає у підвищенні рівня суспільного добробуту країни і передбачає досягнення таких цілей:

• подолання найгостріших проблем соціально-економічного розвитку;

• поліпшення показників макроекономічної динаміки;

• створення нової моделі соціальної взаємодії;

• вихід на траєкторію сталого (екологічно збалансованого) розвитку.

Остання із зазначених цілей особливої актуальності набуває у зв'язку із загостренням проблеми збереження глобального довкілля та захисту світового біорізноманіття, вирішення якої вимагає консолідації зусиль національних урядів. Оскільки йдеться про необхідність збереження та поліпшення загального екологічного стану задля прогресу цивілізації, то ця проблема набула планетарного масштабу і нині довготривале економічне зростання країн повинно базуватися виключно на засадах сталого розвитку [7].

Другий напрям економічного зростання або його "зовнішній вектор" направлений на усталення національної позиції у міжнародному економічному співтоваристві. Основоположними цілями економічних перетворень на зовнішньому векторі є інтеграція та конкурентний розвиток у світовому господарському просторі, а також адекватне реагування національної економіки на вимоги та виклики сучасності.

Характеристики

Список файлов курсовой работы