178061 (627651), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Підприємство займає центральне місце в народно-господарському комплексі будь-якої країни. Це первинна ланка суспільного поділу праці. Саме тут створюється національний доход. Підприємство виступає як виробник і забезпечує процес відтворення на основі самооплатності і самостійності.

Від успіху окремих підприємств залежить обсяг створюваного валового національного продукту, соціально-економічний розвиток суспільства, ступінь задоволеності в матеріальних і духовних благах населення країни.

Підприємство як самостійна господарська одиниця володіє правами юридичної особи, тобто воно має право вільного розпорядження майном, одержувати кредит, входити в договірні відносини з іншими підприємствами. Воно має вільний розрахунковий рахунок у банку, де знаходяться кошти, що використовуються для розрахунків з іншими підприємствами, на зарплату.

Прийнято вважати, що оптимальними є такі розміри, що забезпечують найбільш сприятливі умови для використання досягнень науки і техніки при мінімальних витратах виробництва і при цьому досягається ефективне виробництво високоякісної продукції.

Підприємство являє собою таку форму організації господарства, при якій індивідуальний споживач і виробник взаємодіють за допомогою ринку з метою рішення трьох основних економічних проблем: що, як і для кого робити.

При цьому ніхто з підприємців і організацій свідомо рішенням цієї тріади економічних проблем не зайнятий (кожний вирішує в стихії ринку на індивідуальному рівні).

У ринковій системі усі має ціну. Різні види людської праці також мають ціну (рівень зарплати, тариф на послуги. Ринкова економіка для неусвідомленої координації людей і підприємств через систему цін і ринків. Якщо узяти всі різноманітні ринки, то одержимо широку систему, що стихійно забезпечує рівновагу цін і виробництва шляхом проб і помилок.

По засобах узгодження між покупцями і продавцями (попиту та пропозиції) на кожнім з цих ринків ринкова економіка вирішує одночасно всі три проблеми:

1) що робити? ( визначається голосуванням за допомогою грошей (шляхом вибору покупцем товару і його покупки);

2) як робити? ( визначається конкуренцією між виробниками (кожний прагне використовувати новітні технології, виграти цінову конкуренцію і збільшити прибуток, знизити витрати виробництва);

3) для кого робити? ( визначається співвідношенням попиту та пропозиції на ринках, факторами виробництва (робоча сила і засоби виробництва).

Ці ринки визначають рівень зарплати, ренти, відсотка і прибутку, тобто джерел, з яких складаються доходи. Виробник установлює свої ціни, переміщаючи свій капітал у галузі з високим прибутком і залишаючи нерентабельне виробництво товару. Усе це і визначає, що робити. Прибуток тут ( вирішальний фактор функціонування ринкового господарства.

4. Особливості функціонування підприємства в умовах ринкової економіки.

Розвиток економіки на сучасному етапі, неминучість і необхідність перехідного періоду від однієї системи господарювання до іншої, трансформації адміністративної системи і механізмів керування в ринкові ставлять перед підприємствами проблеми адаптації до нових умов. Від їхнього рішення залежать пристроенность, виживання підприємств, гнучкість їхнього реагування на зміни зовнішніх причин, на фактори нестабільності і невизначеності, що присущи нинішньому перехідному періоду.

Тому необхідно розглянути основні проблеми, що стоять перед підприємництвом в умовах переходу до ринкових відносин, і побудувати для їхнього рішення механізми адаптації, що дозволять шляхом узгодження цілей підприємства, інтересів власника, різних груп і категорій трудящих шляхом створення відповідних моделей і методів перебудови і розвитку систем підприємства забезпечити місце в ринковому середовищі й ефективне в ньому функціонування²¹.

Насамперед необхідно поставити завдання створення таких перетворень, що б мали природний, органічно їм властивий характер здійснення, а по-друге ( теоретично сформульований (на рівні підприємства) загальний методологічний підхід до викорінювання застійних явищ в економіці, що лежить в основі дезинтеграцї керування і виробництва, диференціації форм власності. Визначена сутність цього підходу, що враховує монополізм виробників, що існують, сформовані ще до перехідного періоду, особливості системи керування і господарювання, наявність державної форми власності, і полягає в поділі дуже великих підприємств, процесів виробництва і керування й одночасному переході до змішаних форм власності.

Вихідною позицією в мотивації перебудови і розвитку систем підприємства є те, що кожна група і категорія трудящих повинна мати інтерес для досягнення цілком визначених конкретних цілей, що у сукупності забезпечують ефективне функціонування підприємства в умовах переходу до ринкових відносин і на довгострокову перспективу при стабільній економічній ситуації. При цьому необхідно розглянути загальні елементи мотивації, що відносяться до всіх груп і категорій трудящих, і спеціальні, що поширюються на окремі групи і категорії.

Ефективність роботи підприємства, усіх його систем і механізмів багато в чому визначається зовнішніми факторами, що діють на мікрорівні. Необхідно розглянути два блоки питань з цієї сфери, що тісно зв'язані з механізмами адаптації підприємства, управління якістю продукції, роздержавленням і приватизацією, а також шляху і методи їхнього удосконалення з метою створення для підприємств середовища найбільшого сприяння.

Особливо важливим стає питання використання нової функції управління для промислових підприємств - прогнозування. Заслуговує вивчення розроблена прогнозуюча система і прогнозні моделі технічно-організаційного розвитку, а також методологія і методика моделювання взаємозалежної стратегії розвитку технічно-організаційної й організаційно-економічної системи підприємства.

Основними питаннями, що зажадають рішення в процесі перебудови організаційно-економічної системи підприємства , є:

• визначення моделі управління власністю підприємства і його структурних підрозділів;

• утворення системи обліку витрат і результатів роботи;

• управління внутрефірмовым ціноутворенням і поділом результатів господарювання.

5. Банкрутство.

Порядок і умови визнання підприємств банкрутами з метою задовольнити претензії кредиторів регулює спеціальний Закон України "Про банкрутство" від 14 травня 1992 p., що нині діє в редакції від 30 червня 1999 р. і називається "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Цей Закон встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів.

Положення цього Закону застосовуються також і до юридичних осіб, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фонду (тобто не є суб'єктами підприємницької діяльності).

Разом з тим, положення цього Закону не застосовуються до юридичних осіб - казенних підприємств, а також до юридичних осіб - підприємств, що є об'єктами права комунальної власності, якщо щодо них виключно на пленарному засіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування прийнято рішення щодо цього.

Окремі відносини щодо провадження у справах про банкрутство регулюються також Арбітражним процесуальним кодексом України, про що в Законі є спеціальні застереження. Особливості провадження у справах про банкрутство банків регулюються Законом України "Про банки і банківську діяльність", а порядок продажу майна банкрута регулюється також з урахуванням вимог законів України "Про приватизацію державного майна" та "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Такими є основні нормативні акти про банкрутство, поняття якого містить ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Банкрутство - це визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.
У свою чергу, під неплатоспроможністю Закон розуміє неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності. З наведеного визначення випливає, що банкрутство має економічний і правовий характер²².

З економічної точки зору банкрутство є неспроможністю суб'єкта продовжувати свою підприємницьку діяльність внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Суб'єкт підприємництва має стільки боргів перед кредиторами і зобов'язань перед бюджетом, що коли їхні вимоги будуть пред'явлені у визначені для цього строки, то майна суб'єкта - активів у ліквідній формі - не вистачить для їх задоволення.

Юридичний аспект банкрутства полягає насамперед у тому, що у суб'єкта є кредитори, тобто особи, що мають підтверджені документами майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб'єкта підприємництва.

Особливістю Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" є те, що цей Закон регулює дві великі групи суспільних відносин - матеріальні (організаційно-правові та частково процедурні), які пов'язані з відновленням платоспроможності боржника, та процесуальні, пов'язані з визнанням боржника банкрутом.

Матеріальні відносини складаються, як правило, при здійсненні заходів щодо запобігання банкрутству боржника (надання фінансової допомоги, досудова санація). Окремі матеріальні відносини виникають і функціонують також при застосуванні судових процедур (розпорядження майном боржника, вжиття заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, передбачених планом санації, тощо).

Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає комплекс процесуальних правовідносин щодо: порушення провадження у справі, забезпечення грошових вимог кредиторів, попереднього засідання арбітражного суду, судової санації, визнання боржника банкрутрм і відкриття ліквідаційної процедури, мирової угоди, припинення провадження у справі про банкрутство тощо.

Суб'єктами банкрутства (банкрутами) чинний Закон визнає не лише юридичних осіб, як це було раніше, а й фізичних осіб, зареєстрованих як суб'єкти підприємницької діяльності. Причому, як це випливає зі змісту окремих положень ст. 1 Закону, суб'єктами банкрутства можуть бути лише особи однієї категорії - суб'єкти підприємництва, які називаються у Законі боржниками або банкрутами.

Боржником відповідний суб'єкт вважається на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, банкрутом - після того, як арбітражний суд прийме постанову про визнання боржника банкрутом.

Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" не поширюється на юридичних осіб, які не займаються згідно з їх статутами (положеннями) систематичною підприємницькою діяльністю, та на фізичних осіб - непідприємців.

З іншого боку, у відносинах банкрутства виступають кредитори. Це можуть бути юридичні або фізичні особи, які мають у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів). До інших державних органів Закон, зокрема, відносить: органи місцевого самоврядування або центральні органи виконавчоГ влади (п. 2 ст. 42; п. 2 ст. 43); державні органи з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, з питань охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки, з питань геології та використання надр (п. 2 ст. 43); державний орган у справах нагляду за страховою діяльністю (п. 1 ст. 45); державний орган з питань регулювання ринку цінних паперів (п. 1 ст. 46).

6. Основні показники і шляхи підвищення ефективності діяльності підприємства.

Процес виробництва на будь-якому підприємстві здійснюється при певній взаємодії трьох визначальних його чинників: персоналу (робочої сили), засобів праці та предметів праці. Використовуючи наявні засоби виробництва, персонал продукує суспільно корисну продукцію або робить виробничі і побутові послуги. Це означає, що, з одного боку, мають місце витрати живої і уречевленої праці, а з другого, - результати виробництва. Останні залежать від масштабів застосовуваних засобів виробництва, кадрового потенціалу та рівня їх використання.

Ефективність виробництва являє собою комплексне відбиття кінцевих результатів використання засобів виробництва і робочої сили за певний проміжок часу (у зарубіжних країнах з розвиненою ринковою економікою для окреслення результативності господарювання викорис-товують інший термін – продуктивність системи виробництва і обслу-говування, під якою розуміють ефективне використання ресурсів (праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації) при виробництві різноманітних товарів та послуг. Отже, ефективність виробництва і продуктивність системи – це по суті терміни-синоніми, які характери-зують одні й ті ж результативні процеси. При цьому слід усвідомлювати, що загальна продуктивність системи є поняттям набагато ширшим, ніж продуктивність праці і прибутковість виробництва.

Характеристики

Список файлов курсовой работы