177105 (627281), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Торговий капітал виник задовго до зародження капіталістичного способу виробництва й історично передував промисловому капіталу. У період розкладання феодалізму він активно сприяв становленню капіталістичного способу виробництва, прискорюючи руйнування дрібних товаровиробників, утягуючи натуральне господарство феодалів у ринкові відносини, підкоряв його цілям наживи і збагачення. Торговому капіталу належала важлива роль у розвитку економічних зв'язків між районами і країнами, у формуванні національного і світового ринку.
Джерелом прибутку на торговий капітал служила частина вартості, створюваної працею дрібних товаровиробників-ремісників і селян, а також частина прибавочної праці підневільних працівників у рабовласницьких латифундіях і поміщицьких господарствах, у збуті продукції яких брав участь купець. Основним методом витягу прибутку служив позаеквівалентний обмін: товар купувався за цінами нижче вартості, а продавався за цінами, що перевищує вартість.
Концентрація коштів у руках купців була необхідною передумовою для формування великого машинного виробництва. Купецький капітал з'явився і своєрідною передумовою для утворення і твердження всевладдя промислового капіталу епохи капіталізму. Можна з повною підставою затверджувати, що купець послужив прообразом у становленні великого підприємця і настільки ж великого хижака - промислового капіталіста.
При всім цьому, за всім законами еволюції в нових умовах торговий капітал утратив своє самостійне значення і з великого владаря в економічному житті суспільства перетворився в слугу промислового капіталу, а точніше, у його частину, що відокремилася. Кругообіг промислового капіталу, проходячи у своєму русі три стадії і відповідно до цього змінюючи свою форму, служить своєрідною матеріальною основою для поділу праці між підприємцями. Одні з них спеціалізуються на реалізації готової продукції і здійснюють торгове обслуговування промислового капіталу, інші концентрують у своєму розпорядженні капітал у грошовій формі і представляють його в борг промисловцям і торговцям під визначений відсоток.
Підприємці, що вклали свої гроші в матеріальне виробництво, як правило, самі не організують продаж продукції, що випускається. Для цього їм довелася би частину капіталу вилучити з виробництва і розмістити в сфері обертання, що неминуче привело б до часткової втрати прибутку від виробництва. Великими оптовими партіями вони продають їх на товарних біржах чи безпосередньо торговим посередникам, що мають мережу роздрібних магазинів.
Товарна біржа зосереджує оптову торгівлю масовими, головним чином, сировинними і продовольчими товарами (кольорові метали, бавовна, зерно, цукор і т.д.). Товари продаються по зразкам чи стандартам (утримуючим перелік необхідних ознак - якість, сортність), причому встановлюються розміри партій продаваних товарів.
Відокремлення торгового бізнесу багато в чому сприяло швидкому розвитку й удосконалюванню торгового обслуговування населення, поліпшенню організації обліку купівельного попиту, що з неминучістю вело до збільшення витрат у сфері обертання.
В епоху вільної конкуренції відокремлення торгового капіталу було яскраво вираженим. Купець залишався ключовою фігурою в економіці і нерідко ставив свої умови промисловцю. Надалі, у міру поширення монополістичних відносин, усе помітніше починає виявлятися протилежна тенденція. Великі промислові компанії нерідко створюють власну збутову мережу і намагаються тримати під контролем реалізацію і споживання своїх товарів. Це особливо характерно для підприємств, що випускають засоби виробництва і товари тривалого користування для сфери особистого споживання - автомобілі, телевізори, відеоапаратуру, холодильники і т.д. Фірми-виготовлювачі беруть на себе сервісне обслуговування складної побутової і виробничої техніки в місцях їхнього застосування і тим самим створюють впевненість у споживача в ефективному її використанні. У порядку зворотного зв'язку виробництво одержує інформацію про конструктивні й експлуатаційні недоліки в техніці, що випускається.
З іншого боку, могутні торгові компанії нерідко відкривають власні виробництва. Реальністю став "зустрічний рух" промислового і торгового капіталу.
Позичковий капітал являє собою капітал у грошовій формі, що видається підприємцям на певний строк і за визначену плату у вигляді відсотка. В усіх країнах світу надання в борг і виплата за це відсотків перетворилася в одну з першооснов господарської діяльності.
Історичним попередником позичкового капіталу було лихварство, що одержало широке поширення ще в рабовласницькому суспільстві. Лихварі надавали гроші простим людям для того, щоб ті сплачували старі борги і купували товари, а пануючої знаті - для будівництва палаців, покупки предметів розкоші, покриття карткових і інших боргів. У древній Греції були відомі випадки лихварських позичок зі сплатою від 500 до 900 відсотків річних. (До цього рівня наблизилася плата за кредит у кінці ХХ сторіччя на території колишнього СРСР).
Лихварський капітал зберігся дотепер у багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки. Його живильне - середовище слаборозвинені товарно-грошові відносини і перевага відсталих дрібнотоварних форм господарства. Місцеві торговці і багатії за допомогою грошових позичок поневолюють найбідніші прошарки населення.
Лихварство з його високими відсотками перешкоджало розвитку капіталістичної економіки, тому новий клас підприємців повів завзяту боротьбу проти нього за зниження позичкового відсотка.
Підприємці, незалежно від того, у яких видах діяльності вони зайняті, відчувають потребу в позиковому капіталі (у кредиті) під час будівництва господарських об'єктів, освоєння природних ресурсів, модернізації діючого виробництва, сезонного нагромадження виробничих ресурсів, масової закупівлі сировини. Велике машинне виробництво відрізняється високої капіталоємністю і своїх власних засобів для його освоєння і ведення в підприємців не вистачає. Тенденція до значного збільшення позикових засобів у фінансуванні господарства особливо помітна зараз у витратах на капіталовкладення у Японії, Італії, Франції. Японські фірми за рахунок притягнутих ресурсів фінансують до 4/5 усіх засобів на розширення виробництва.
З іншого боку, у процесі кругообігу промислового капіталу у фірм виникають тимчасово вільні кошти: вільною буває частина виторгу від продажу готової продукції; засоби з фонду амортизації основного капіталу; частина прибутку, що йде на нагромадження й в особистий доход. Капітал не терпить ледарства і власники завжди готові вигідно його розмістити, віддати в позичку тим, хто має потребу в ньому. Позичковий капітал рухається між функціонуючими підприємцями.
Ринок позичкових капіталів уперше виник в умовах капіталізму. Як предмет купівлі-продажу на ринку інвестицій (довгострокове вкладення капіталу в промисловість і інші галузі господарства для одержання прибутку) виступає капітал. Йде торгівля грошима. Гроші здобувають додаткову корисність - здатність приносити прибуток. В угоді беруть участь дві особи: власник бездіяльного (вільного) капіталу і бізнесмен, що бажає пустити цей капітал в оборот для одержання прибутку. Продається право використання капіталу протягом визначеного часу за визначену плату.
Позичковий капітал робить свій рух по формулі Г – Г1 . У такому видимому русі грошей приховане джерело зростання авансованої вартості. Відсоток виступає як ціна товару - капітал. Справжня економічна природа відсотка виявляється в діях особи, що одержала позичку. Норма чи ставка відсотка визначається відношенням суми доходу до величини позичкового капіталу і виражається у відсотках. Вона залежить від середньої норми прибутку, що витягається в даному суспільстві функціонуючими підприємцями і від попиту та пропозиції на позичковий капітал. Сьогодні комерційні банки на Україні видають кредити під 40-60 відсотків річних по тій простій причині, що використовуваний у торгово-посередницькій діяльності позиковий капітал забезпечує прибуток у набагато більшому розмірі. Оскільки виробництво не в змозі дати такого прибутку, то сьогоднішній рівень відсотка є для нього руйнівним і інвестиції в промисловість і в сільське господарство, власне кажучи, припинилися, що погіршує перспективу виходу економіки з кризового стану.
Рівень процентної ставки є тим знаряддям, яким суспільство користається при виборі різних варіантів капіталовкладень. Коли рівень відсотка виявляється високим, то в цих умовах можуть починатися лише ті варіанти капіталовкладень, що мають найбільш високу чисту продуктивність. Поступово, у міру того, як інтенсивне нагромадження капіталу в попередній період викликає до життя чинність закону убутної прибутковості, процентні ставки стануть знижуватися. Це послужить сигналом для здійснення тих проектів капіталовкладень, що характеризуються більш низькою чистою продуктивністю.
Прибуток виступає безпосередньою метою господарської діяльності і авансування капіталу для всіх суб'єктів ринкової економіки, зайнятих підприємництвом. Незважаючи на те, що ця категорія є об'єктом економічної теорії і займає основну роль у ринковій економіці, от уже протягом ряду сторіч не змовкають суперечки про її сутність і форми. У підручниках і наукових статтях категорія "прибуток" нерозривно зв'язується з категорією доходу, капіталу, відсотка, помірності, чекання і багатьма іншими. У практичному ж плані прибуток не представляє ніякого секрету і у всіх країнах з ринковою економікою її кількісна величина визначається як різниця між загальним виторгом від реалізації товарів і послуг і сукупних витрат. У теоретичному плані необхідно розглянути два підходи до оцінки економічної природи прибутку.
К. Маркс у "Капіталі" визначив прибуток як перетворену форму прибавочної вартості. Остання по Марксові являє собою неоплачена прибавочна праця найманого робітника, зайнятого в сфері матеріального виробництва. Робітник своєю працею створює вартість більшу, ніж коштує його робоча сила. Ця різниця залучає капіталіста і заради її він розвиває свою бурхливу діяльність. На поверхні буржуазного суспільства присвоєння чужої праці затушовується і прибуток виступає як породження руху всього авансованого капіталу, як результат витрат виробництва. Таким чином, у марксистському трактуванні прибуток є результат експлуатації найманої праці капіталом і відношення "капіталіст - найманий робітник" складає основне відношення капіталістичного суспільства.
З таким трактуванням прибутку погодитися неможливо з ряду причин. Якщо під експлуатацією розуміти присвоєння продукту неоплаченої праці й атрибут капіталізму, то капіталізм охоплює всю історію людської цивілізації. Важливо бачити не тільки сам факт відчуження продукту неоплаченої праці, але і те, у чиїх інтересах використовується відчужений продукт.
Сучасна економічна думка розглядає прибуток як доход від використання усіх факторів виробництва, тобто праці, землі і капіталу. Але й у такім розумінні немає єдності і чіткості. В одних випадках прибуток розглядається як плата за послуги підприємницької діяльності, в іншіх - як плата за новаторство і талант у керуванні фірмою, у третіх - як плата за ризик і т.д. Усі ці визначення розпливчасті і скоріше виражають винагороду підприємцю за його уміння з'єднувати фактори виробництва й ефективно їх використовувати. Однак доход у вигляді відсотка і ренти одержують і ті люди, що передають право розпорядження своїм капіталом у тій чи іншій формі іншим особам і самі в економічній діяльності не участують. Мова йде про нетрудові доходи, одержувані законним шляхом.
За кожним фактором виробництва стоять конкретні люди і групи людей. За працею - наймані робітники, за капіталом - його власники, за землею - його власники. І якщо ми визнаємо, що всяке економічне благо є результат взаємодії факторів виробництва, то зобов'язані визнати і те, що всі групи населення, що стоять за цими факторами беруть участь своєю працею в створенні благ і нової вартості. Різниця лише в тім, що одні беруть участь сьогоднішньою живою працею, а інші минулим, втіленим у матеріальних елементах виробництва. Це їх накопичена упредметнена праця. Він може бути результатом трудових зусиль цілого ряду поколінь. Всяке економічне благо є в кінцевому рахунку продукт праці всього суспільства. І ефект його зусиль приймає форму доходів (прибутку) на всіх рівнях господарської діяльності.
2. Внутрішньогалузева конкуренція і утворення середньої норми прибутку. Середній прибуток та ціна виробництва.
Підприємницький інтерес до виробництва тієї чи іншої продукції прямо пропорційний величині одержуваної норми прибутку. Англійський публіцист XІ в. Т. Дж. Даннінг привів на цей рахунок наступні спостереження: "Капітал боїться відсутності прибутку чи занадто маленького прибутку, як природа боїться порожнечі. Але раз є в наявності достатній прибуток, капітал стає сміливим. Забезпечте 10 відсотків, і капітал згодний на всяке застосування, при 20 відсотках він стає оживленим, при 50 відсотках позитивно готовий зламати собі голову, при 100 відсотках він зневажає всі людські закони...". Збільшення авансованого капіталу виявляється, коли виготовлені у виробництві товари продані на ринку й отриманий доход.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
