176444 (627016), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Перевага серед інструментів державного регулювання мір, спрямованих на обмеження імпорту, привело до того, що в кінцевому рахунку постраждали саме українські споживачі медикаментів. Це обумовлено рядом причин, серед яких можна виділити наступні: змушене збільшення витрат населення на придбання медикаментів. У результаті введення тарифних і нетарифних обмежень витрати, що згодом закладаються в ціну лікарських препаратів закордонного виробництва, значно зростають. У той же час досить часто виникають ситуації, коли вітчизняний виробник нового лікарського засобу може лише частково задовольнити загальну потребу ринку в ньому, - а держава вже "поспішає" захистити український завод новим підвищенням митних тарифів. Такі протекціоністські міри сприяють тому, що високоякісні імпортні препарати середньої цінової групи переходять у категорію більш дорогих. Як наслідок, знижується економічна доступність лікарських препаратів для населення. А з урахуванням невисокого рівня доходів більшості жителів України це приводить до скорочення споживання лік.
Ситуація ускладнюється і внаслідок недостатнього фінансування витрат на придбання лік для населення з засобів бюджетів усіх рівнів. Так, за даними досліджень, проведених у рамках програми TACІS, у 2002 р. з державного бюджету на закупку медикаментів було виділено 0,40 долара США в розрахунку на одного жителя України. Відповідно всю іншу частину вартості (річний рівень витрат на душу населення в 2002 році склав за різними оцінками 6-8 доларів США) споживач повинний оплачувати самостійно [1].
Крім того, надмірний захист вітчизняного виробника може негативно позначитися на якості українських лікарських препаратів. Тверда конкуренція на фармацевтичному ринку є безсумнівним благом для споживача, оскільки в кінцевому рахунку сприяє підвищенню якості препаратів і зниженню цін на них. В умовах штучного обмеження державою конкуренції ці процеси на українських підприємствах можуть сповільнитися.
І це далеко не повний перелік негативних наслідків, до яких може привести протекціоністська політика, основний вектор якої спрямований убік захисту інтересів виробника, а не споживача.
Заходи для захисту вітчизняного ринку лікарських засобів Україні безумовно необхідні. Однак для того, щоб ці міри в підсумку виявилися вигідні саме покупцю, необхідно змістити акценти вітчизняного протекціонізму у фарміндустрії від твердого обмеження конкуренції в інтересах національної фармацевтичної промисловості до стимулювання виробництва недискримінаційним шляхом.
Насамперед, державі необхідний діючий аналітичний механізм оцінки реального ринкового потенціалу національних фармацевтичних виробників. Якщо кілька українських заводів здатні спільними зусиллями задовольнити 80-90% потреби ринку у визначеному препараті, то має сенс уводити розумні тарифні обмеження, у противному випадку подібні міри принесуть більше шкоди, чим користі, всім учасникам ринку, крім самого виробника .
Крім того, недискримінаційний протекціонізм припускає введення пільг у сфері оподатковування, експортних гарантій, зовнішньоекономічних валютно-фінансових операцій, інвестицій і т.д. Зокрема, у Росії фармацевтичні підприємства одержують пільги по податку на прибуток при виробництві життєво важливих лікарських засобів. Мова може йти також про звільнення від оподаткування прибутку, що реінвестується у виробництво, про дозвіл увозити без обкладання ПДВ устаткування, матеріалів які використовуються для впровадження інноваційних технологій і розвитку виробництва, пільговому оподаткуванні прибутку від експорту фармацевтичної продукції і т.д. Усі ці міри не нові, світова практика підтвердила їхню ефективність і вигоду як для виробника, так і для споживача [1].
3. Політика по захисту вітчизняного товаровиробника: сучасний та шляхи оптимізації
3.1 Загальна характеристика вітчизняної політики по захисту товаровиробника
Першочерговим завданням і обов'язком держави є захист вітчизняного виробника у пріоритетних, в першу чергу експортоспроможних галузях економіки України. Зовнішньоекономічна політика держави має бути інструментом такого захисту. Вже зараз Україна належить до числа країн, надзвичайно залежних від зовнішнього ринку. Так, у 2002 році 40 % українського ВВП було реалізовано за кордоном. В Японії ця цифра становить 10 %, Польщі - 19 %, Франції - 20 %. Тобто, вже сьогодні Україна без формального членства в ГАТТ/СОТ набагато інтенсивніше бере участь у міжнародній торгівлі, ніж її торгові партнери [5].
Аналіз ситуації, яка складається в результаті інтеграції України у світову економічну систему, свідчить про домінування на внутрішньому ринку готової імпортної продукції при збереженні сировинного характеру українського експорту.
В Україні не існує політичного консенсусу з боку органів влади щодо питань зовнішньоекономічної політики. Досвід останніх років чітко показав, що торгові партнери України не поспішають відкривати свої ринки для українських товарів у відповідь на створення сприятливих умов для імпорту товарів з боку України. В умовах жорстокої конкуренції на світових ринках вони проводять цілеспрямовану політику, виходячи виключно з власних національних інтересів. Ця політика спрямована на розширення ринків збуту своєї продукції, вирішення питань національної безпеки цих держав.
Для подальшої лібералізації доступу на український ринок торгові партнери спираються на своїх представників в Україні і кола, які з ними тісно пов'язані, зокрема, комерційними інтересами. Зростання імпорту дозволяє отримувати значні кошти, які можуть спрямовуватися на формування відповідної ідеології так званого "вільного, цивілізованого" ринку через засоби масової інформації, а також прийняття органами влади відповідних рішень.
Розширення обсягів імпорту ініціює також і "тінізацію" економіки. Про це свідчать факти контрабандного ввезення імпортної продукції, заниження митної вартості товарів, несплати податків. Виробництво імпортної продукції по суті дотується з українського бюджету, коли продукція спільних підприємств звільняється від сплати податків, акцизів, не проходить сертифікацію. Тобто, створюються сприятливі умови для витіснення з власного ринку українського виробника за рахунок недобросовісної конкуренції [6].
Як наслідок, відбувається деіндустріалізація держави через поглиблення кризи високотехнологічних і переробних галузей, перетворення України на постачальника дешевої сировини. При цьому формується і відповідна структура товарообміну, в якій, наприклад, експортна продукція вітчизняного машинобудування складає менше 10 % і її доля постійно зменшується. І ця тенденція посилюється. Сьогодні існує реальна загроза повної деградації вітчизняного виробничого та інтелектуального потенціалу, ліквідація цілих галузей виробництва наукоємної та високотехнологічної продукції. А це, в свою чергу, призводить до ускладнення соціальної напруги у суспільстві через зростання безробіття, зниження рівня науки, освіти, кваліфікації, криміналізацію суспільства.
Вихід із кризи можливий за рахунок виваженої податкової політики, кредитної політики, субсидування пріоритетних галузей економіки, реструктуризації заборгованості, яка зараз не дає можливості розгорнути виробництво і збільшити його. Але ми хотіли би зупинитися детальніше на забезпеченні добросовісної конкуренції. Для розгляду цього питання, звичайно, потрібна політична воля і консолідація всіх верств населення в Україні, які дозволять розглянути всі можливості, які надають угоди Уругвайського раунду ГАТТ/СОТ для України. Це тим більш важливо, що зараз стоїть питання вступу України у Світову організацію торгівлі, і від того, якими будуть умови вступу, як при цьому почуватиметься вітчизняний виробник, залежить дуже багато для майбутнього України [8].
Хочемо наголосити, що зараз не існує жодного уряду в світі, який би не регулював свій внутрішній ринок засобами тарифного і нетарифного регулювання. Коли Україна вступила до переговорного процесу приєднання до ГАТТ/СОТ, вона взяла на себе зобов'язання не збільшувати тарифи. Тоді треба розривати цей мандат і знову починати новий раунд переговорів з новим мандатом? Тоді можна збільшити тариф, наприклад, до 70 %, а потім його знизити до 10 %. Проте, коли ми вже взяли в середньому 10 %, то вирішувати питання тарифними засобами дуже важко. У зв'язку з тим, що нетарифне регулювання в світі зараз набирає особливих переваг, важко засобами угод Уругвайського раунду протистояти нетарифному регулюванню з боку промислово розвинених держав, а саме індустріальні держави використовують дуже широко нетарифне регулювання.
Зовнішньоекономічна діяльність держави повинна бути спрямована на стимулювання експорту своєї продукції, а не на сприяння імпорту готової продукції, як це, на жаль, певною мірою відбувається сьогодні в Україні. Стимулювати експорт мають в першу чергу податкова і кредитна політика держави через відповідне субсидування експорту, реструктуризацію заборгованості, а також створення умов для добросовісної конкуренції. Натомість, в Україні податкова і кредитна політика фактично створюють перешкоди для експорту. Держава надає гарантії для товарних кредитів, стимулюючи імпорт і збільшуючи державний борг на 2,3 млрд доларів.
За перше півріччя 2004 року основу українського експорту складали чорні метали та продукція з них - 39,61 %. Це три чверті продукції української металургії. Впродовж останніх років розпочато ряд антидемпінгових розслідувань проти українських виробників металопрокату в США, ЄС, Індонезії, тощо. Водночас, в Україні відсутні закони, що захищають виробника від іноземного демпінгу. Відсутні також механізми захисту від субсидованих поставок. Наприклад, причиною успішного проникнення сільськогосподарської продукції з ЄС на ринок України є дотації Євросоюзу. Угоди ГАТТ/СОТ дають можливість захисту від демпінгу і субсидованих поставок. Проте, ці можливості в Україні не використовуються [12].
В межах ГАТТ/СОТ існують можливості кількісних обмежень імпорту. Проте, Указ Президента України "Про порядок застосування обмежень імпорту товару відповідно до норм і принципів системи ГАТТ/СОТ" від 27.07.96 № 478 жодного разу міністерствами і відомствами України реалізований не був. Цим указом передбачалося використання квот по експорту та імпорту залежно від потреб українського виробництва.
Квоти існують майже в усіх країнах світу, і квоти використовують і Сполучені Штати Америки, і Європейський Союз - всім відомі їхні квоти по сільськогосподарській продукції, по сталі, по текстилю тощо. Росія показала нам досвід дипломатичної роботи з приводу квот, коли встановила квоти для товарів Європейського Союзу по килимах на 200 млн екю, і Європейський Союз змушений був відмінити свої квоти по текстилю і трикотажу для російських виробників. Таким чином, Україна залишилася в дуже цікавій ситуації, тому що квоти колишнього Радянського Союзу по текстилю були поділені по всіх країнах, і Україна одержала деякі квоти по продукції, яку вона не виробляє. Плани щодо обміну ними з Росією закінчилися нічим, тому що вже мінятися нема чим - Росія не має квот по відношенню до Європи [12].
Прикладом занепаду цілої галузі внаслідок відсутності належного державного регулювання є переробка насіння соняшників і виробництво олії. Необмеження кількісних квот вивозу сировини, стратегічно важливої для переробних підприємств України, призвело до того, що вивозячи соняшник, допускаючи ерозію ґрунтів тощо, ми ввозимо готову олію, і не самого кращого гатунку. Змінити ситуацію ми не можемо, тому що в угоді з МВФ ми взяли на себе добровільні зобов'язання не вводити квоти на експорт.
Від 1-го січня 1999 року ми беремо на себе добровільне зобов'язання не вводити квоти на імпорт відповідно до угоди про партнерство і співробітництво з ЄС.
Забезпечити економічну безпеку держави, реальну підтримку вітчизняного виробника можна лише через проведення єдиної державної політики, спрямованої на вихід з кризи, стабілізацію економічної ситуації. Це може бути національна стратегія економічної безпеки, яка матиме короткострокові, середньострокові і довгострокові цілі і конкретні механізми їхнього досягнення. Крім того, необхідно забезпечити постійний моніторинг з боку відповідних державних структур за реалізацією цієї стратегії. Розвитком стратегії має стати створення відповідної нормативно-правової бази, яка встановлюватиме основні критерії економічної безпеки і регулюватиме діяльність суб'єктів економічної безпеки [16].
3.2 Аналіз підходів до проблеми захисту вітчизняного товаровиробника
В цьому параграфі наведено думки з приводу вітчизняної політики щодо захисту виробника які були висловлені рядом українських практиків і науковців на „круглому столі” що було проведено Українським незалежним центром політичних досліджень у жовтні 2003 року у м. Києві [11]. Тут наведено найбільш цікаві на нашу думку фрагменти доповідей, які ілюструють загальний настрій конференції. Висловлювання наведено у відповідності до оригіналу щоб не порушувати цілісності матеріалу.
Тринєєв Геннадій Олексійович, заступник начальника відділу економіки міжгалузевих зв'язків Міністерства економіки України:
„Питання захисту вітчизняного виробника дуже болюче і комплексне. І вирішити ми його сьогодні ґрунтовно не можемо. Так, дійсно, йдеться про захист товаровиробника від кого? Термін такий з'явився в 1995 році і він має право на життя. Якщо тут розібратися, то кожна країна у світі захищає свого товаровиробника тим чи іншим чином. Тут мається на увазі і тарифне регулювання, і тому подібне. Чому це робиться?
Я переглянув список запрошених на цей "круглий стіл" - він дуже солідний, але тут немає промисловців, тих самих виробників... З чого почалася лібералізація, яка пройшла з 1991 року? З відкритих кордонів та з лібералізації цін. До чого це призвело? До відкритості, ми стали такими відкритими, що вивозь з нас і завозь до нас будь-що, кордони стали практично вільними. І що ж трапилося? Через просту товарну інтервенцію або завезення демпінгового товару не зовсім високої якості ми втратили свій внутрішній ринок.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
