176301 (626915), страница 2
Текст из файла (страница 2)
У вересні 1960 р. в Іраку було створено Організацію країн-експортерів нафти з метою координування нафтової політики виробників нафти. Країнами-засновниками ОПЕК стали Ірак, Іран, Кувейт, Саудівська Аравія та Венесуела. Згодом до них приєдналися Катар, Індонезія, Лівія, Арабські Емірати, Алжир і Нігерія. На ОПЕК припадає до 77 % світових розвіданих запасів нафти й майже 40 % її світового видобутку.
Після створення ОПЕК і до 1973 р. ціна нафти коливалася навколо 10 дол. за барель (у цінах 2001 p., або близько 3 дол. у цінах 1973 p.), що в принципі покривало витрати, забезпечувало достатній рівень прибутків і влаштовувало споживачів. У міру нарощування потужності й упевненості ОПЕК почала активно регулювати світовий ринок нафти.
Найтяжчу нафтову кризу (і нафтове ембарго) в 1973 р. викликало зменшення видобутку нафти на 685 тис. т на добу арабськими країна-ми-членами ОПЕК. Збільшення видобутку країнами-нечленами ОПЕК на 137 тис. т нафти не врятувало світову економіку від підвищення нафтових цін на 400 % протягом 6 місяців, хоча сумарні втрати становили тільки 7 % світового нафтовидобутку (або близько 550 тис. т на добу).
З 1 січня 1987 р. ОПЕК офіційно запровадила поняття "кошик ОПЕК", яке є середнім арифметичним показником сталих цін для шести сортів нафти картелю й одного - Мексики. В умовах 1999 р. з метою ефективного контролю над світовими нафтовими цінами ОПЕК визначила ціновий коридор для свого "кошика" - 22-28 дол. за барель [9].
Керівництво західних країн, і передусім США, не задовольняє цінова політика ОПЕК на нафтовому ринку, яка часто різко негативно впливає на стан світової економіки. Значущість нафтового чинника для світової економіки можна оцінити на таких прикладах: збільшення середньорічної ціни 1 бар. нафти на 10 дол. призводить до зниження ВВП США на 0,5 % або до підвищення ВВП Росії на 10 %.
Найбільш виразною ознакою майбутньої епохи є стрімке наростання процесів світової глобалізації. Глобалізація - це якісно нове явище на нинішньому етапі розвитку людства. Воно пов'язане, з одного боку, з колосальним накопиченням капіталу окремими компаніями та країнами, яке супроводжується переростанням цього капіталу в транснаціональний і його домінуванням над економіками багатьох країн та їх політичними можливостями. З іншого боку, створення світовою матеріальною культурою деяких нових технологій, продуктів споживання та послуг стає глобально викликаним. До них можна віднести інтернет-технології та послуги, космічні технології, мобільний зв'язок тощо.
Глобалізація - об'єктивне явище, незалежне від волі окремої людини. Процеси глобалізації наростають і розповсюджуються все з більшою швидкістю. В світовому масштабі глобалізація означає більше, ніж потоки грошей, технологій, товарів та послуг. Це - зростаюча взаємозалежність населення Землі, це процес, який об'єднує не тільки економіку, але й культуру, інформаційну сферу, технології та управління. В такому розумінні глобалізація призводить до нового цікавого явища, яке можна визначити як віртуальне звуження світової цивілізації. Тобто люди, які знаходяться в різних кутках планети, за рахунок комп'ютерних сіток, способів зв'язку, швидкісного транспорту не відчувають територіального розмежування, а споживаючи одні й ті ж продукти і товари, користуючись одними й тими ж технологіями та послугами, набувають схожі звички і елементи культури.
Розрізняють інтернаціоналізацію і глобалізацію. Інтернаціоналізація - розширення контактів між країнами. В діловій сфері - потоки товарів і капіталу із однієї країни в іншу. Глобалізація передбачає такий погляд на світ, немовби він взагалі без країн і кордонів. Товари, капітал і люди повинні вільно рухатися. Для сучасних компаній кордони між країнами не мають колишнього значення, а людей все менше і менше хвилює їх громадянство. Глобалізація як тенденція виникла із сучасних потреб світу. Інтернаціоналізація переважала над глобалізацією до 1980-х років.
Глобалізацію визначають, як взаємозалежність транспортування, збуту, комунікацій та економічних мереж різних країн. Дійсно, глобальні ринки передбачають корпорації нового типу. Деякі спеціалісти вважають, що глобальна компанія замінила багатонаціональну як найбільш ефективний конкурент в міжнародному масштабі. Багатонаціональна компанія веде справи в різних країнах, пристосовуючи продукти і методи до місцевих умов з урахуванням специфіки ринків.
На відміну від неї глобальна компанія уникає відносно високих витрат багатонаціональної компанії, пропонуючи єдині стандартизовані товари для однорідного світового ринку. Еволюція бізнесу від переважної орієнтації на вітчизняний ринок до глобально орієнтованої діяльності потребує нового мислення та управлінських навичок.
В науці та освіті відбувається глобалізація дослідної та навчальної діяльності за рахунок формування нових дослідних сіток та систем дистанційного навчання, що діють у світі незалежно від географічних або політичних кордонів. Країна або регіон, які "поглинаються" глобалізацією, повинні мати відповідні структуру і сучасні методи комунікації. Користувачі сітки повинні мати відповідну освіту.
В умовах розгортання інформаційної революції, поглиблення інтернаціоналізації процес всепланетарного співробітництва в економіці значно прискорився. Нині світове господарство перетворилося на надто складний вразливий організм, у якому дуже важко підтримувати баланс сил та інтересів.
Глобалізація набуває різного значення залежно від того, чи йдеться про окрему компанію, галузь, країну, чи світове виробництво в цілому, а саме:
- для окремої компанії глобалізація визначається тим, наскільки компанія розширила географію надходження доходів, розподілила активи в різних країнах і наскільки вона залучена до експорту капіталу;
- для галузі головним показником є співвідношення обсягів зустрічної торгівлі з обсягами світового виробництва;
- для країни - ступенем взаємозв'язку її економіки зі світовою економікою в цілому (співвідношення зовнішньоторгового обороту і ВВП, прямих іноземних інвестицій в країну і з країни);
- глобалізація на світовому рівні - економічним взаємозв'язком між країнами, який зростає і відбивається на зустрічних потоках товарів, послуг, капіталу, ноу-хау.
Геоекономічна влада диктує світові свої правила, вона підпорядкувала собі геополітику і геостратегію. В рамках постіндустріалізму сформувалася технологічна, торгова і фінансова єдність світу.
Через регіоналізацію в глобалізацію втягуються поступово всі національні економіки.
2. Україна та Росія
Російська владна провідна частина населення мріє про відродження "єдиної Великої Росії" і розглядає Україну як її невід'ємну інтегральну складову. Впливова російська політична еліта і пересічні росіяни у своїй переважній більшості свято переконані у такому [10]:
- Україна винна у розвалі СРСР і нинішніх негараздах Росії;
- незалежна Україна є геополітичною аномалією і загрозою Росії;
- Росія без України є геополітично незавершеною і не може відродитися як велика держава; російський і український народи - це єдине ціле з однією вірою, однією мовою і їх возз'єднання є лише питанням часу;
- мета возз'єднання росіян і українців - створення єдиного над-народу, з яким рахуватимуться і перед яким тремтітимуть Європа і світ.
Президент Росії Володимир Путін вважає, що вступ України до Шенгенської зони буде ударом по росіянах. Про це він сказав в інтерв'ю редакторам німецьких і російських ЗМІ в Ганновері, про що повідомляє газета "Коммерсант". "Там, в Україні, живе, наскільки мені відомо, не менше 17 % російського населення", - сказав він. "Це ж поділ народу! Це нагадує поділ Німеччини на Східну і Західну!", - додав Путін [11].
"The Washington Post" впевнена, що, піднявши ціни на газ для України в чотири рази в січні 2006 p., Путін "знову перегнув палку". "Ще в 2004 р., в ході неприхованої спроби посадити промосковську маріонетку в крісло президента України, пан Путін пообіцяв в майбутньому поставляти "газ цій країні за пільговими цінами", - пише видання [12].
Процитуємо з цього приводу першого заступника щотижневика І "Дзеркало тижня" Юлію Мостову [13]: "Ви ніколи не замислювалися, чому Росія на шкоду собі протягом усіх цих років продавала Україні газ за заниженими цінами? Під час бесід із експертами вдалося визначити три причини. По-перше, забезпечуючи Україну дешевим газом, Росія утримувала ринок і, заколисуючи Київ створенням досить сприятливих обставин, вдало відволікала його від думки про участь у створенні альтернативних газопроводів... Підвищення ціни газу до 100 і більше доларів за 1000 кубічних метрів означає, що, наприклад, металургійна промисловість, яка становить основу експортного потенціалу України, зазнає надзвичайно сильного удару. І це відбудеться з огляду на те, що вже сьогодні в цьому секторі економіки спостерігається серйозна криза. Адже кон'юнктура на світовому ринку змінилася у гірший для нас бік, а крім того, на ринок вийшов Китай зі своїми новозбдованими потужностями, покривши тим самим майже весь азіатський і південно-східний ринок. Вже сьогодні у вітчизняних металургійних гігантів не законтрактована друга половина року. І якщо нині продукція багатьох наших заводів усе ще якось може конкурувати, то в разі підвищення цін на газ вона цього робити, за винятком окремих видів продукції, просто не зможе. Схожа ситуація у хімічній промисловості - ще одному флагмані українського експорту, де від 50 до 70 відсотків собівартості продукції - ціна газу.
Насправді Україна, при усвідомленому й системному підході до вирішення питання, здатна зберегти й навіть зміцнити свою конкурентоспроможність у разі цінового газового стресу. Відомо, що ціни на газ в Україні вищі, ніж у Росії, але така різниця певною мірою загартувала нашу промисловість, про що свідчать квоти, якими Російська держава намагається захистити свого товаровиробника на російському ринку від українських товарів. Вражають і цифри загального споживання газу в Україні. Аналогічні виробництва в Західній Європі використовують енергії в 3-5 разів менше, ніж наші підприємства. До дешевого газу звикли всі: ним обігрівають асфальт, квартири й підприємства, і громадян.
Підвищення цін змусить ощадливіше витрачати блакитне паливо. Свій внесок у справу економії можуть зробити не тільки підприємства, яким доведеться запроваджувати сучасніші енергозберігаючі технології, а й ті, хто засклить вікна в помешканнях або поставить регулятори на батареї. Це дасть змогу, з одного боку, не помирати від спеки в опалювальний квітневий сезон, а з іншого - заощадити сім'ї і країні".
Автор публікації [14] вважає, що метою Росії є не гроші за газ, не економічний тиск, не підтримка української опозиції на виборах. Її мета - повернути Україну в сферу свого впливу, навіть якщо б довелося повернути тільки дві частини - Східну та Крим. Операційні цілі - перехопити зовнішнє управління Україною, яке останнім часом перейшло переважно до США; економічною нестабільністю в Україні та демонстрацією її залежності від Росії продемонструвати США та Європі, що Україна не може самостійно, принаймні раніше за Росію, ввійти в СОТ, ЄС, НАТО.
Відступ Росії з Європи після успіху перемоги у Другій світовій війні триває вже 50 років - це й відступ з окупованої Австрії, і фіаско з Югославією, і відступ з країн Центральної Європи (НДР, Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Болгарії, Румунії) під кінець 1980-х років, це й втрата країн Балтії, України, Білорусі, Молдови та Кавказу після розпаду СРСР на початку 1990-х.
Епоха президента Єльцина у свідомості більшості росіян зафіксувалася як епоха смути. Травмована свідомість росіян неминуче мала покликати "на трон" Росії реваншиста - людину, яка компенсує "приниження", яке вони терплять, як вони гадають, останніми десятиліттями. І така людина з'явилася. Поява такого "рятівника Росії" або "собирателя земель русских" щасливо збіглася з надзвичайно корисним для неї зростанням цін на енергоносії.
Путін побачив у енергетичній політиці останній шанс Росії знову стати реальною світовою силою. Тим більше, що переважна частина російського експорту - це, власне, енергоносії, вони і є головним бюджетоутворюючим ресурсом для Росії. Тому країна не тільки мобілізувала весь свій енергетичний бізнес і перетворила його в інструмент державної політики, але виявляє спроби так чи інакше опанувати й енергоресурси своїх колишніх колоній - Казахстану, Узбекистану, Туркменістану, Азербайджану. Маючи монополію на транспортування їх енергоресурсів до ЄС та європейських країн колишнього СРСР (в тому числі й України), Росія має змогу ефективно на них впливати. Що успішно й робить.
Не менш активно Росія намагається завадити переорієнтації руху енергоносіїв в обхід своєї території. Побудова транспортного коридору Баку-Супса стала важким ударом по російському монополізму в цій сфері. Тому вона всіма силами буде намагатися заблокувати ще більш амбітний план транспортування енергоресурсів із Середньої Азії до свого геополітичного супротивника - Китаю. "Енергозалежна" (не в сенсі споживання, а у сенсі експорту) структура російської економіки формує й "енергозалежну" російську внутрішню та зовнішню політику.
Значне підвищення ціни на газ в січні може вплинути на результати українських виборів у березні 2006 р. Зупинка енергоємних виробництв на сході країни може ще більше мобілізувати й так доволі мобілізований електорат опонентів В. Ющенка. І разом із реформою влади й вибором нового прем'єр-міністра та голови Верховної Ради з набагато більшими повноваженнями практично здійснити реванш після Помаранчевої революції. Однак головною політичною метою режиму Путіна є блокування вступу України до НАТО та гальмування інтеграції України в ЄС [15].
Голова енергетичної компанії "ЄЕС Росії" Анатолій Чубайс вважає, що стратегія "Ліберальної імперії" щодо України повинна проявлятися в поширенні російського бізнесу на територію Криму. Про це він заявив на чат-конференції на сайті Газета.Ру, повідомила газета "День". На питання, чи можна повернути Крим Росії шляхом тиску на Україну, наприклад, "перекриваючи газ", Чубайс відповів, що перекривати його не потрібно. "А навіщо перекривати? Можливо, потрібно діяти навпаки, не "перекривати", а "давати"? Наприклад: давати інвестиції, підтягати російський бізнес у той самий Крим. І тоді на класичне запитання: "Чи буде Крим нашим?" - з'явиться виразна технологічна відповідь: "Так", - сказав Чубайс. "Тільки не через те, що ми його захопимо або збудуємо косу на острів Тузла, подолавши опір українських прикордонників. Важко вигадати щось більш тупе і менш ефективне. А, напевно, просто тому, що туди прийде російський бізнес, який вже приходить у Крим, який має для цього всі передумови - не тільки фінансові, враховуючи наші традиційні зв'язки з Кримом. Це, власне, й означатиме те, що Крим стане набагато більш російським, ніж він колись був. У моєму розумінні це і є стратегія Росії, яку я називав страшним словосполученням "Ліберальна імперія", - вважає Чубайс [17]. Тут уже не порушується питання кордонів. Тут ідеться про інше - про права людини, економічний прагматизм і співробітництво у військовій сфері.
Отже, певні можливості трансферу кризових факторів, про які йшла мова вище, має і Росія, яка намагається використовувати ресурси СНД для подолання структурної кризи. Арсенал механізмів тут такий: дискримінація у взаємній торгівлі; скуповування власності і монополізація певних галузей країни-реципієнта; поглинання незахищених інтелектуальних продуктів; зменшення закупівель високотехнологічних товарів і послуг у країн СНД. Дискримінація у взаємній торгівлі полягає у витісненні з ринків Росії товарів, що виробляються в країнах СНД, через тарифне і нетарифне регулювання, розрив кооперативних зв'язків щодо поставок комплектуючих з посиланням на перехід до європейських стандартів.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
