176249 (626889), страница 4
Текст из файла (страница 4)
В Україні процес скорочення персоналу на підприємствах вкрай ускладнений. По-перше, підприємство зобов’язано виплатити вивільненому працівнику вихідну допомогу у розмірі від 1 до 3 його місячних зарплат. По-друге, узгодити із профспілками можливість вивільнення працівників та одержати відповідний дозвіл. По-третє, повідомити усі зацікавлені сторони – ДСЗ, працівників, профспілки не пізніше як за два місяці про плановане вивільнення. І нарешті, підприємства мають значні труднощі при вивільнені категорій працівників, які потребують додаткового соціального захисту (жінок, інвалідів, молоді). Це надмірне регулювання ринку праці негативно впливає на ступінь реструктуризації виробництва, що, в свою чергу негативно позначається на розвитку усієї економіки.
З іншого боку, як було зазначено вище, попри невисокий розмір допомоги по безробіттю, вона видається протягом довгого періоду часу та досить широкому колу осіб. Тому можна стверджувати, що два, згадані вище блоки в Україні не збалансовані, при цьому акцентується увага на необхідності забезпечення соціального захисту громадян, а не ефективності економіки.
Прямо протилежним шляхом пішла Данія. Відповідно до реформи 1969 р. система надає відносно “щедру” допомогу по безробіттю (як за розміром так і за тривалістю), але запроваджує низькі стандарти захисту зайнятості. В результаті, оскільки звільнення працівників було практично безкоштовне для роботодавців, а самі звільнені не заперечували проти недовгого перебування в статусі безробітних, то короткострокове безробіття було дуже зручним механізмом пристосування виробництва до вимог ринку. На жаль високий розмір допомоги по безробіттю не сприяє активному пошуку нової роботи, що вело до збільшення довгострокового безробіття. Як наслідок, безробіття у Данії є досить високим по західноєвропейським міркам.
Таким чином, в Україні повинна бути приділена значна увага питанню збалансування згаданих двох блоків.
Розділ 3. Напрямки вдосконалення державного регулювання зайнятості
3.1 Напрями розвитку державної політики зайнятості за видами економічної діяльності
У статті 43 Конституції України закріплено право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадян права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадяни мають право на працевлаштування і вибір місця роботи шляхом звернення до підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства, а також до іншого роботодавця.
Стратегією економічного і соціального розвитку України на 2004—2015 pp. «Шляхом європейської інтеграції», що підготовлена відповідно до розпоряджень Президента України №372/2001-рп від 21.12.2001 р. та №385/2002-рп від 8.11.2002 р. такими базовими інституціями, як Національний інститут стратегічних досліджень, Інститут економічного прогнозування НАН України та Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, визначаються такі цілі та механізми реалізації політики зайнятості.
На етапі економічного зростання набуває особливої значущості здійснення регулюючих заходів, спрямованих на ліквідацію прихованого безробіття, проведення політики забезпечення повної продуктивної зайнятості. Зусилля органів державної влади і, насамперед Уряду, мають концентруватися на запровадженні дієвих стимулів створення нових робочих місць, забезпеченні гарантій зайнятості у процесі приватизації та реструктуризації підприємств, на підтримці підприємництва і самозайнятості населення, розширенні практики громадських робіт, підвищенні гнучкості ринку прані.
У сфері продуктивної зайнятості завдання полягає у прискоренні адаптації населення до ринкових вимог із врахуванням європейських та євразійських інтеграційних процесів розвитку інфраструктури ринку праці, підготовки кадрів. На перший план висуваються завдання удосконалення структури зайнятості та оптимізації структури робочих місць, удосконалення цільових програм з точки зору їх впливу на умови зайнятості у галузях і регіонах.
Мета державної політики щодо неформального сектору та натурального господарства полягає у поступовому переведенні зайнятого там населення до більш високого рівня організації шляхом сприяння повній, продуктивній, вільно обраній зайнятості й покращання соціального захисту вразливих верств населення.
Мікробізнес є дуже нестійким та уразливим видом підприємництва, тому потребує додаткових заходів сприяння на місцевому рівні.
З метою заохочення легалізації підприємницької діяльності для підприємців, які реєструються, слід передбачити:
• організацію короткострокових безкоштовних курсів, семінарів з правових основ підприємництва, бухгалтерського та податкового обліку;
• забезпечення консультаційного, інформаційно-рекламного обслуговування новостворених підприємницьких структур, зокрема включення до місцевих рекламно-інформаційних довідників безкоштовних юридичних консультацій, інформації про державні та громадські установи, які працюють з підприємцями;
• сприяння об'єднанню підприємців у громадські організації, спілки для захисту своїх інтересів.
Особливої уваги потребує вирішення проблем зайнятості сільського населення. Державна політика зайнятості в сільській місцевості передбачає такі основні напрями:
• стимулювання розвитку фермерських господарств та інших підприємств, які займатимуться сільським господарством на професійній основі та з використанням сучасних індустріальних технологій;
• диверсифікація зайнятості сільського населення, розвиток переробної промисловості та інших галузей агропромислового комплексу, соціальної сфери;
• законодавче врегулювання статусу і діяльності особистих селянських господарств, в основу визначення яких має закладатися не лише розмір, а й переважний напрям використання землі; права членів домогосподарств на державний соціальний захист і допомогу, у т. ч. допомогу по безробіттю, мають визначатися з урахуванням демографічного складу сім'ї (чисельність працездатних осіб, дітей, людей похилого віку) та об'єктивних можливостей здачі земельної ділянки в оренду (наявність підприємств, готових взяти землю в оренду, розмір орендної плати).
Пріоритетами державної політики зайнятості на період до 2009 року є сприяння: зайнятості населення шляхом збереження ефективних та створення нових робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності; самостійній зайнятості населення, розвитку підприємництва; підготовці робочої сили, професійний склад і кваліфікаційний рівень якої відповідає потребам економіки та ринку праці; підвищенню якості робочої сили, розвитку системи професійного навчання кадрів протягом періоду трудової діяльності з урахуванням потреб ринку праці; посиленню мотивації до легальної продуктивної зайнятості; зайнятості громадян, що потребують соціального захисту і не спроможні на рівних умовах конкурувати на ринку праці; професійній підготовці та зайнятості осіб з обмеженими фізичними і розумовими можливостями; поверненню зареєстрованих безробітних до продуктивної зайнятості; детінізації відносин у сфері зайнятості населення; легалізації зовнішньої трудової міграції громадян України та посиленню їх соціального захисту.
Загальні напрямки діяльності ДСЗ можна таким чином розподілити за напрямками економічної діяльності.
Так як у промисловості більшість – великі підприємства державної та колективної власності – тут будуть актуальними професійна підготовка, підвищення кваліфікації та перекваліфікація, як відповідь на введення нових технологій та оновлення техніки.
Що ж стосується сільського господарства, мисливства, лісового господарства, рибальства та рибництва. тут досить значний обсяг неформальної зайнятості. Тому зайнятим у цій галузі будуть на часі допомога у створенні власного бізнесу, і не лише грошова а й консультації та поширення інформації.
Такі види економічної діяльності як торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку; діяльність готелів та ресторанів активно розвиваються і потребують кваліфікованого персоналу, отже тут теж будуть актуальними навчання та підвищення кваліфікації.
Для тих же видів економічної діяльності які згортають свою діяльність або активно реформуються буде актуальною підтримка звільнених. надання їм допомоги по безробіттю.
3.2 Перспективи розвитку активної політики зайнятості
Головна роль в управлінні трудовими ресурсами належить Державній службі зайнятості, яка займається не тільки пошуком робочих місць і працевлаштуванням, але й регулює процеси зайнятості населення по території, веде профорієнтаційну роботу, підготовку та перепідготовку кадрів, виплачує допомогу в період тимчасової незайнятості. Служба зайнятості таким чином бере на себе турботу від імені держави щодо пошуку робочих місць, надає безкоштовні послуги з питань професійної орієнтації і підготовки тимчасово вивільнених людей до нової роботи.
Обласні (районні) ланки системи управління трудовими ресурсами в першу чергу вирішують завдання забезпечення надійного функціонування районних і міських систем міжрайонного обліку і регулювання зайнятості населення, а також перерозподілу робочої сили з метою забезпечення підприємств необхідними постійними або тимчасовими кадрами, підвищення ефективності їх використання. На вказаному рівні передбачається вирішення таких завдань: прогнозування демографічного розвитку населення і формування трудових ресурсів, потреб у них галузей народного господарства областей, районів і міст; розробка та реалізація заходів, спрямованих на ефективне використання трудового потенціалу території, досягнення збалансованості трудових ресурсів і робочих місць; розвиток системи працевлаштування, профорієнтації і перенавчання працівників, що звільняються; координація управління трудовими ресурсами і демографічним розвитком; створення автоматизованих інформаційних банків незайнятого населення, вільних і створюваних робочих місць.
Важливого значення в удосконаленні організації праці, в підвищенні її продуктивності набувають галузеві центри і відповідні відділи на підприємствах.
Не тільки пасивні, але і активні заходи політики зайнятості часто критикуються за відсутність ефективності. Існує кілька теоретичних аргументів щодо причин неефективності цих заходів. По-перше, якщо в країні використовуються різні заходи сприяння зайнятості, працівники менше хвилюються про можливість бути звільненими та незайнятими протягом деякого часу. Це може призвести до більш агресивних переговорів про рівень зарплати працівників (можливо, поки що не в нашій країні) і фактично може збільшити безробіття. По-друге, багато з тих осіб, які охоплені певним заходом, могли б знайти постійну роботу й без участі у цьому заході (ефект суспільних втрат). По-третє, той, хто був працевлаштований після участі в активному заході, може замістити іншого безробітного, якого б найняли, якби перший не пройшов перенавчання, не взяв участь у громадській роботі чи ін. (ефект заміщення). При цьому загальна кількість працевлаштованих безробітних не змінюється. По-четверте, припускаючи обмежений попит на працю, збільшення робочих місць на одній фірмі в результаті активного заходу може бути за рахунок робочих місць на інших фірмах (ефект витіснення). По-п’яте, кошти, витрачені на активні заходи могли б бути спрямовані на створення робочих місць (ефект фіскального заміщення). Наприклад, кошти, не сплачені підприємцем у фонд зайнятості, могли б бути спрямовані ним на оплату праці додаткового співробітника. І нарешті, як вже зазначалося вище, участь в деяких заходах (наприклад, в громадських роботах) може “заплямувати” безробітних перед роботодавцями, призводячи іноді до зниження ймовірності працевлаштування учасників порівняно з тими, які не були охоплені цими заходами.
Державна політика у сфері формування професійно-освітнього потенціалу населення спрямовується на створення сприятливих правових, економічних, соціальних та організаційних засад для отримання молоддю професійних знань відповідно до потреб і можливостей особистості у здобутті освіти та ситуації на ринку праці і сприяння професійному розвиткові зайнятого населення.
Державною політикою у сфері формування професійно-освітнього потенціалу населення на період до 2009 року є:
1) переорієнтація ринку освітніх послуг на потреби роботодавців, зокрема: обґрунтування державного замовлення на підготовку кадрів, запровадження системи тендерів на його розміщення; надання державної підтримки у підготовці спеціалістів за професіями, щодо яких утворився дефіцит на ринку праці; надання кредитів для здобуття вищої та професійно-технічної освіти із застосуванням механізму їх здешевлення; удосконалення порядку ліцензування освітніх послуг з метою оперативного реагування навчальних закладів і підприємств на потреби ринку праці; розроблення і впровадження ефективного механізму взаємодії навчальних закладів та роботодавців;
2) підвищення якості робочої сили, зокрема: здійснення неперервного навчання працівників протягом періоду трудової діяльності; здійснення державних інвестицій у розвиток освіти та підготовку кадрів різного освітньо-кваліфікаційного рівня; здійснення професійного навчання працівників, зайнятих у галузях економіки, відповідно до потреб виробництва за рахунок коштів роботодавців; здійснення професійного навчання зареєстрованих безробітних з метою забезпечення подальшої їх зайнятості; сприяння самоосвіті і професійному навчанню осіб за власні кошти для забезпечення розвитку особистості та просування по роботі (службі); запровадження незалежної кваліфікаційної атестації;
3) інтеграція професійної освіти в європейський простір, зокрема: реалізація в Україні положень Болонської декларації; перегляд переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах; розроблення переліку кваліфікацій за відповідним освітньо-кваліфікаційним рівнем; удосконалення державних стандартів освіти; оптимізація мережі вищих навчальних закладів та системи їх підпорядкування; удосконалення Класифікатора професій ДК 003:2005, кваліфікаційних характеристик професій працівників.
3.3 Перспективи розвитку пасивної політики зайнятості
Обов'язковою умовою реалізації завдань державної політики зайнятості є забезпечення взаємозв'язку політики зайнятості та державної економічної політики, поліпшення взаємодії сторін соціального діалогу та посилення відповідальності органів виконавчої влади за проведення державної політики зайнятості.
Відповідно до законів України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” та “Про зайнятість населення” фінансування заходів сприяння зайнятості та соціального захисту незайнятого населення в Україні з 2001 р. здійснюється в основному за рахунок коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, який є правонаступником Державного фонду зайнятості. Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття є цільовим централізованим страховим фондом та, на відміну від свого попередника, не є складовою частиною Державного бюджету України. Основними джерелами формування коштів фонду є страхові внески роботодавців та працівників (1.5% та 0.5% від фонду заробітної платні відповідно), а також асигнування державного бюджету, суми фінансових санкцій та адміністративних штрафів, інші надходження відповідно до законодавства України.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
