159706 (622853), страница 3
Текст из файла (страница 3)
самореалізація суб'єкта в історичному процесі.
Отже, сенс історії не є чимось абстрактним, що існує поза людиною й задається їй зовнішніми обставинами. Цей сенс з можливості перетворюється у дійсність через самоідентифікацію, через вибір спорідненої сфери життєдіяльності, через розвиток сутнісних сил макро- і мікроіндивідів, сукупність яких утворює всесвітньо - історичне буття.
Держава і право - дуже складні явища. Відсутність документальних свідчень про процес їхнього становища й особливості людського розуму, який не в силах, як правило, поліпшити момент якісного переходу з одного стану в інший, породили велику кількість теорій, які пояснюють причини виникнення держави і права.
У глибоку давнину виникла теологічна теорія, прихильники якої стверджували, що держава і право - результат божественної волі. Твердження святого апостола Павла: "Немає влади не від Бога" було охоче взято на озброєння правителями, які потребували ідеологічного обґрунтування своєї влади.
Концепція божественного походження держави і права найбільш яскраво виражена у працях знаменитого католицького богослова Фоми Аквінського. Він стверджував, що всі закони, порядок панування і підпорядкованості встановлені Богом (про це є пряма вказівка в Біблії). У наш час тези Фоми Аквінського взяті на озброєння католицькою церквою, але в цілому в європейських та американських державах теологічна концепція не має авторитету. Інша ситуація у країнах ісламу, де священна книга - Коран - досі розглядається як основоположне джерело права і державної влади.
Патріархальна теорія вбачає причину виникнення держави у розростанні сім'ї. Основи цієї теорії закладені китайським філософом Конфуцієм і давньогрецьким філософом Арістотелем. Так, Конфуцій ототожнював владу батька у сім'ї і владу правителя держави, вимагаючи, щоб правитель ставився до своїх підданих із батьківською турботою, а піддані платили йому шанобливістю й любов'ю. За Арістотелем, держава виростає із сільської общини, основу якої складає сім'я.
Найбільш чіткий виклад даної теорії міститься у творі англійського філософа Роберта Фільмера "Патріархія, або Природна влада королів". Фільмер, являючись прихильником абсолютної монархії, намагався довести, що Адам, отримавши від Бога владу над людьми, передав її своєму старшому сину, а той - своїм нащадкам - королям. Влада короля аналогічна владі батька у сім'ї і тому не підлягає критиці і тим більше поваленню.
На світанку нового часу широко поширилась природно-правова теорія. Гуго Гроцій і Бенедикт Сігіноза (Голландія), Томас Роббс і Джон Локк (Англія), Жан Жак Руссо (Франція) вважали, що, крім права, встановленого державою, існують одвічні, розумні правила поведінки, які випливають із самої природи людини. Ці правила вони й називали природнім правом. Природне право визначає фундаментальні умови існування людської особистості: право на життя, волю, безпеку, опір насильству. Усі державні закони повинні відповідати природному праву.
Якщо право, з точки зору прихильників природно-правової теорії, існувало завжди, то держава-продукт реального, а частіш за все - негласного (мовчазного - за висловом Вольтера) суспільного договору. На користь держави люди відмовились від частини природних прав з тим, щоб держава їх захищала. Згодом держава стала розглядатись правителями як своя власність, і значення договору було втрачене. Порушення правителем природних прав підданих є підставою для його повалення. Природно-правова теорія з успіхом використовувалась у боротьбі проти застарілих феодальних порядків. У наш час вона втратила своє значення, але деякі положення природно-правової теорії актуальні й сьогодні. Так, якщо розглядати державу як результат договору, то особа й держава виявляються рівними партнерами. Даний підхід цілком відповідає сучасному уявленню про правову державу.
Досить поширеною є теорія насильства. її основоположники - Шан Ян (Китай), Людвіг Гумилович (Австрія), Євгеній Дюринг і Карл Каутський (Німеччина). Походження держави і права дана теорія пов'язує із зовнішнім або внутрішнім (або тим і тим) насильством. Зовнішнє насильство - завоювання одного народу іншим, внутрішнє - економічне насильство одного стану суспільства над іншим.
У теорії насильства є деяке раціональне зерно. Так, зовнішнє насильство відіграло неабияку роль в утворенні ряду держав, серед яких - варварські королівства часів раннього середньовіччя, Київська Русь, Золота Орда, Велике Литовське князівство та інші.
Органічна теорія, основоположником якої був англійський соціолог і філософ Герберт Спенсер, розглядає державу як результат еволюції природи. Являючись частиною природи, людина вела боротьбу за виживання. Способом виживання і пристосування до навколишньої природи стало об'єднання людей у єдиний організм - державу. Наче живий організм, держава розвивається, спеціалізуються її органи, вона старіє і вмирає. Уряд відіграє у державі ту ж роль, що і мозок у людини, землеробство і ремесло являють собою систему органів годування, транспорт і зв'язок - розподільну систему держави.
Сучасна юриспруденція досі використовує окремі елементи концепції Спенсера. Зокрема, держава вважається як система взаємопов'язаних спеціалізованих органів. У ХГХ столітті зусиллями Карла Маркса і Фрідріха Енгельса була створена класова (економічна) теорія походження держави і права. З їхньої точки зору, держава і право виникли одночасно в силу появи приватної власності та розколу суспільства на класи. Держава і право стали інструментами захисту інтересів економічно панівних класів. У майбутньому, із встановленням диктатури пролетаріату і знищенням приватної власності, потреба у державі і праві відпаде. У комуністичному суспільстві громадяни взаємодіятимуть на основі самоврядування, а нормативним регулятором їхньої поведінки буде мораль.
Класова теорія має певні достоїнства, зокрема, вона привертає увагу до найважливішого чинника виникнення держави і права - рівня розвитку економіки.
Психологічна теорія, яку запропонував польський юрист Лев Петражицький, пояснює виникнення права властивостями людської психіки, поділом людей на керівників та виконавців, які мають схильність підкорятися силі вольових; звідси, держава - це взаємовигідне співробітництво обох груп, об'єднання потреб і можливостей цих груп. Право, з його точки зору, виникло з емоцій і переживань людини, її уявлень про належну й неналежну поведінку. Виникнення держави пов'язане з потребою людини жити в колективі, психологічною залежністю більшості людей від думки й авторитету лідера. Держава визначається як спосіб керівництва суспільством видатних особистостей.
Сутність держави - це внутрішнє значення її діяльності, те, що визначає її зміст, призначення і функціонування. Таким головним у державі є влада. Питання про сутність держави - це питання про те, кому належить державна влада, хто її здійснює і в чиїх інтересах. Науці про державу і право відома велика кількість теорій про приналежність державної влади певній групі суспільства.
Теорія еліт передбачає, що державна влада повинна належати певному колу осіб, еліті, яка і повинна керувати іншими "нетямущими" масами.
Технократична теорія передбачає, що процес керування дуже складний і доступний лише професіоналам-управлінцям, менеджерам, які і повинні керувати масами.
Ці дві теорії мають відверто антидемократичний характер.
Демократична доктрина - першоджерелом і носієм влади є лише народ.
Марксистська теорія - влада належить панівному класу, який здійснює її у своїх інтересах. Із цієї теорії випливає класова сутність держави! і це правильно, оскільки класова сутність - основний початок будь-якої держави. Вона домінує і в недемократичних державах, бо панівний клас діє і в інтересах пригнічених, оскільки прагне зберегти стабільність і порядок у державі.
Загальносоціальний зміст діяльності держави полягає у захисті інтересів усього суспільства, забезпеченні громадського порядку і т.д. Загальносоціальна роль держави також є рисою, яка виражає її сутність; ця риса нерозривно пов'язана з класовою і утворює, таким чином, другий бік її єдиної сутності.
Класовий зміст полягає в захисті інтересів економічно панівного класу.
Будь-яка держава не тільки є знаряддям придушення, механізмом панування якогось класу або соціальної групи, але й представляє все суспільство, є засобом його об'єднання, способом його інтеграції.
Значення загальносоціальної сторони державної діяльності зростало по мірі руху суспільства від рабоволодіння до феодалізму, від феодалізму до капіталізму.
Особливо велику роль вона відіграє у сучасному західному суспільстві. Високі податки на прибуток підприємців, державне регулювання умов праці, широкий розвиток різних соціальних програм і т. ін. спричинили до того, що у значній мірі пом'якшуються соціальні суперечки, знижується необхідність у заходах придушення класових противників, яких, звичайно, стає менше, підвищується політична стабільність суспільства.
Таким чином, одночасно із збільшенням соціальної складової державної діяльності знижується частка її класового змісту.
Тоталітарний режим - крайня форма антидемократичного режиму. Він характеризується:
цілковитим пануванням держави над особою та суспільством;
одержавленням усіх легальних громадських організацій;
фактичною ліквідацією формально проголошених конституційних прав і свобод;
всепроникаючим контролем над діяльністю громадян і громадських організацій;
політичною цензурою;
відсутністю гласності;
войовничою тоталітарною нетерпимістю до всіх, хто мислить інакше, ніж диктує правляча партія та її ідеологія;
репресіями відносно опозиції та інакомислячих;
мілітаризацією громадського життя;
прагненням до зовнішньої експансії.
Авторитаризм - різновид антидемократичного політичного режиму. Основні риси:
1) уся повнота влади зосереджена в руках однієї людини або групи осіб (авторитарний центр), які, виступаючи від імені держави та суспільства, представляють лише особисті інтереси, а також інтереси тих сил або певних ідеологічних установ, що їх підтримують, не враховуючи, навіть формально, волю широких верств населення;
2) у діяльності державних органів домінують командно-директивні методи, методи прямого диктату;
3) обсяг особистих, громадянських, політичних прав і свобод, які має населення, залежить від волі авторитарного центру і може бути змінений у який завгодно момент;
4) діє принцип пріоритету держави над особою;
5) фактично немає чіткого розмежування повноважень між органами державної влади, а також законодавчих, розпорядчо-виконавчих і судових функцій; один і той самий орган може, наприклад, видавати, виконувати закони і здійснювати контроль за їх дотриманням.
Авторитарний режим не такий різкий у крайніх, реакційних проявах, як тоталітарний режим. Він поєднує у собі риси тоталітарного і демократичного режимів. Відповідно до демократичного режиму він зберігає автономію особи й суспільства у сферах, які не мають відношення до політики; не намагається радикально перебудувати суспільство на ідеологічній основі; допускає економічний, соціальний, культурний, а частково й ідеологічний плюралізм; не прагне запровадити планове управління економікою і встановити загальний контроль над населенням, обмежується жорстким політичним контролем; може базуватися на праві, моральних засадах.
Авторитарний режим може бути двох видів:
революційний - спрямований на змінення типу суспільно-політичного розвитку;
стабілізаційний - орієнтований на збереження існуючого суспільно-політичного ладу.
Авторитарний стабілізаційний режим може мати на меті проведення мобілізаційних заходів на подолання труднощів, які виникли внаслідок надзвичайних обставин, а також у зв'язку з революційними рухами (прогресивними, консервативними, реакційними) або рухами, що прагнуть встановити колишні, застарілі порядки, або пов'язані із загально-соціальною кримінальною злочинністю або із закордонним втручанням.
Авторитарний режим встановлюється у державах, які:
заперечують демократичні принципи організації і здійснення державної влади;
намагаються створити передумови для демократизації суспільства, але не встигли відпрацювати механізм демократичної влади;
є демократичними, однак змушені, враховуючи обставини, запроваджувати модель надзвичайного функціонування державної влади.
Влада при авторитарному режимі займається, в першу чергу, питаннями забезпечення власної безпеки, громадського порядку, оборони та зовнішньої політики, хоча вона може впливати і на стратегію економічного розвитку, здійснювати структурні перетворення, не руйнуючи при цьому механізм ринкового саморегулювання, проводити досить активну соціальну політику. Авторитарні режими мають, як правило, консервативний характер.
4. Свобода в сучасному світі
Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому.
На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувались ще в Конституції Пилипа Орлика 1710 р. Там зазначалося: "Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв шукати життя кращого, спокійного і легшого".
Остаточне становлення прав людини і громадянина як абсолютної соціальної цінності пов'язане з поваленням феодалізму й проголошенням за часів буржуазних революцій свободи людини. У Декларації незалежності США 1776 p. підкреслено: "Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують". У Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789 p., проголошувалося: "1. Люди народжуються і зостаються вільними та рівними в правах.2. Мету кожного державного союзу становить забезпечення природних і невідчужених прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір пригнобленню".
Свобода людини - вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов'язані із самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, установлених її правовим статусом.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
