138624 (620210), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Ми бачимо, що аргументація наших опонентів базується не на аналізі біблійних текстів, а на доводах морального порядку. Ми розглянемо ці доводи нижче, а тепер хотілось би повернутись до тексту Біблії. Слово вживається в Новому Заповіті 28 раз. Зокрема, в Мат.6:1-5 ми зустрічаємо попередження для тих, хто молиться і дає милостиню напоказ. Ці люди отримують свою нагороду вже на землі, через славу, яку вони мають від людей, а на небі вони нагороди не отримують. За логікою архімандрита Сергія цей текст говорить, що кожен, хто вчинив в своєму житті акт лицемірства позбавляється… чого? Задоволення від морального добра? То для егоїста це невелика втрата. І який сенс обітницею нагороди у вічності заохочувати корисливість, яка є гріховна пристрасть? Адже, згідно православного вчення, земне життя якраз і призначене для того, щоб людина зцілялась від цих пристрастей і не несла їх в вічність. І, зрештою, навіщо виставляти Бога брехуном? Уявляєте ситуацію, коли "грубий умом" стане перед Богом і скаже: "Господи, я пішов за тобою, Ти пообіцяв мені нагороду, а тепер відмовляєшся від цього?". Найцікавіше, що в категорію "гріховних себелюбців" потрапляє і апостол Павло, котрий пише, що сподівається на нагороду від Господа (1Кор.9:17).
Слово використовується не лише в значенні нагороди, але і в значенні покарання (2 Пет.2:13). Будучи послідовними, наші опоненти відкидають також ідею Божого покарання: "Как врач не награждает тяжело больного, посылая его в санаторий, и не наказывает, выпрыгнувшего с третьего этажа, делая ему операцию, а поступает по любви к обоим, так и Господь не награждает за добродетели и не наказывает за грехи, но всех с равной любовью ставит в наилучшее, т.е. наиболее соответствующее свободного выбора Бога и достижения спасения7". Можна прийняти цю логіку стосовно людей, які знаходяться в церкві, спасенні (або спасаються, по православному вченню). Але Петро пише про лжевчителів та лжепророків… Для кого в такому разі призначене пекло?
Звісно, будь які терміни можна перетлумачити, заявивши про те, що нове значення слова – це і є його таємний, сокровенний зміст. Але, якщо відкинути повністю клінічні випадки, на кшталт пані Блаватської, то будь-який екзегет, що взяв на озброєння алегоричний метод тлумачення, все одно визнає, що між буквальним і алегоричним значенням тексту існує певний зв’язок. Має бути якась аналогія, паралель, інакше – повний суб’єктивізм в розумінні тексту. Але в даному випадку паралель годі провести, надто про різнопланові явища йде мова.
Ще один момент не може насторожити. Визнаючи наявність в Біблії слів, котрі написані для "грубих умом" і тих, кому дано зрозуміти вищі істини органічної теорії, критики юридизму фактично ділять християн на дві касти. Такого роду інтелектуальний расизм був властивий для містико-окультних навколохристиянських релігійних рухів (гностики, маніхеї тощо). У вченні Христа немає нічого прихованого, езотеричного. Це вчення – просте слово істини про звільнення від гріха і життя вічне.
3. Про аморальність юридичного підходу
3.1 Про спотворення морального образу Бога
Певно найбільш поширеним звинуваченням, яке закидають прихильникам юридичної теорії, є звинувачення в спотворенні морального образу Бога. Ось що пише професор Осіпов про правове розуміння жертви Христа: "Такое понимание, по существу, отвергает Откровение о Боге Любви и подменяет его дохристианским, рабско-наемническим учением о Боге Правды, Суда и Страха8". Всі тексти з Нового Заповіту і творів отців Церкви, де мова йде про Бога як про Суддю тлумачаться за вище вказаною схемою – як антропоморфізми для розумово і духовно відсталих. Чи дійсно це так? Чи дійсно ідея Бога Судді несумісна з ідеєю Бога любові?
В першу чергу варто визначити, що означає слово "суддя". Було б помилкою ототожнювати його зі словом "каратель". Суддя – це той, хто має владу вирішувати чиюсь долю. В даному випадку – долю людини у вічності. Він, будучи Творцем має законне право привести людину в небеса, або засудити до пекла. Думаю, ніхто з наших опонентів не буде сперечатись з тим, що Бог має таку силу і владу. Якби було не так, то не мали б ніякого сенсу молитви до Бога про прощення гріхів, сподівання на Його милість, бо милувати може лише той, хто має право карати. Не можна не погодитись з С. Худієвим: "отрицая, что Бог является Судией, мы также неизбежно отрицаем, что он является Спасителем9".
Крім того, треба уважніше на те, яку альтернативу пропонують наші опоненти ідеї Божого суду: "За дела человек получает воздаяние, но это воздаяние в самих же делах, в том отпечатке, какой они кладут на душу человека […] он и принужден будет обитать во тьме и мучиться, потому что все, в чем только человек полагал благо жизни, все это у него отнимется; а между тем человек по-прежнему этого жаждет и только в этом может найти пищу своей душе. Приготовивший же себя к духовной жизни и будет ей наслаждаться, и притом в той степени, как себя приговорил10". Отже, доля людини у вічності визначається не особистим рішенням Бога, але закономірними і необхідними наслідками вчинків цієї людини за життя. Цей безликий причинно-наслідковий зв’язок, що визначає посмертну долю людини, в індуїзмі та похідних від нього вченнях називається кармою. Не думаю, що пан митрополит хотіли урізноманітнити християнську теологію популярним східним вченням. Але така концепція нівелює ідею як Божої правди, так і милості. Це і є справжнє спотворення образу Божого.
3.2 Про розрив між Божою любов’ю та справедливістю
Наступне звинувачення противників юридизму випливає з попереднього. На їх думку, юридичний підхід породжує внутрішній конфлікт в особистості Бога. Ось що пише про це диякон А. Кураєв: "Бог здесь рисуется как шизофреник, в котором борются две страсти. С одной стороны — Он хочет простить и любить, с другой — Он жаждет наказать […] В Агаде противоположные стремления правды и милости хотя бы отделены от Бога и персонифицированы в ангелах. Но в протестантской схоластике они сражаются между собой в Отце11". Звинувачення більш ніж серйозне. В Богові не може бути суперечностей, Він цілісна особа, незмінна в своїх атрибутах. Отже, чи породжує юридичне розуміння жертви Христа розрив між Божими атрибутами?
Не заперечуючи значення любові як властивості божественної природи, ми не можемо не визнавати і її другу властивість – справедливість. Божа справедливість – фундаментальний принцип, на якому ґрунтується світобудова. Бог вимагає від людини бути справедливою, не спотворювати суду, не мати хибних ваг. Будучи цілісною Особою, Бог не може вимагати від творива дотримуватись принципів, котрі не відповідають Його природі. Навпаки, Його правдивість є еталоном для нашої, і ми не можемо досягти цього еталону: "…Бог правдивий, а кожна людина неправдива, як написано: Щоб був Ти виправданий у словах Своїх, і переміг, коли будеш судитися" (Рим.3:4). І Новий Заповіт так само вчить про праведність Божу, як і Старий. Можна сказати: Бог вимагає від людини прощати своїх винуватців, а, отже, так само може простити грішника, не вимагаючи якоїсь компенсації. Але, закликаючи Своїх дітей прощати гріхи, вчинені проти них особисто, Бог не вимагає від тих, хто має повноваження судді закривати очі на чиїсь злочини. Бог – не приватна особа. Ми вже довели, що Він – Суддя всесвіту. Його справедливість вимагає покарати гріх.
Божа справедливість не суперечить Його любові. Божа любов проявляється в тому, що Він дає людині шанс на звільнення від засудження. І Бог довів Свою любов до людини, віддавши в жертву Свого Сина: "Любов Божа до нас з'явилася тим, що Бог Сина Свого Однородженого послав у світ, щоб ми через Нього жили. Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас, і послав Свого Сина вблаганням за наші гріхи" (1Iван.4:9,10).
3.3 Про несправедливість жертви Христа
Визнання голгофської смерті Ісуса як жертви за гріхи людства теж викликає заперечення у наших опонентів. По-перше, це несправедливо: "Ведь ни один здравомыслящий человек... никогда не допустит, что будто ради справедливого прошения своего обидчика он сам должен перенести то наказание, какое по закону следовало бы перенести его обидчику, и что будто лишь после этого наказания он может с правдою и любовью простить своего обидчика12". По-друге, виникає закономірне питання: на якій підставі праведність Христа може бути зарахована грішним людям?
Справа в тому, що незаслужений характер жертви Христа в повній мірі відповідає незаслуженому характеру прощення гріхів людини. Це умова заступницької жертви: вона має бути непорочною. Але вона не може розглядатись як несправедлива, бо по-перше, Ісус цілком добровільно, без всякого примусу погодився принести Себе в жертву (Ів.16:13). По-друге, Отець не був просто Тим, Хто відсторонено спостерігає за жертвопринесенням. Принісши в жертву Свого улюбленого Сина, Отець розділив з Ним Його покарання.
Якщо говорити про зарахування праведності Христа, то це дійсно б виглядало нелогічним, якби ми були відчужені від Нього. Але через смерть Христа ми стали одним з Ним, що власне і символізує наше хрещення: "Чи ви не знаєте, що ми всі, хто хрестився у Христа Ісуса, у смерть Його хрестилися? Отож, ми поховані з Ним хрещенням у смерть, щоб, як воскрес Христос із мертвих славою Отця, так щоб і ми стали ходити в обновленні життя" (Рим.6:3,4).
3.4 Про корисливість прихильників юридичного підходу
Ще одне заперечення етичного характеру полягає в тому, що ідея нагороди, так само як і ідея покарання не сумісна з Божою любов’ю. Обіцяючи людині нагороду, Бог стимулює в ній найнижчі інстинкти. Людина наближається до Бога не через те, що вона пізнала Його любов, а через те, що прагне щось від Бога отримати.
Тут необхідно розмежувати поняття "нагорода" і "спасіння", бо наші противники часто змішують їх. Спасіння дається людині задарма, а не за будь-які заслуги. Саме отримавши прощення гріхів і життя вічне без будь-якої заслуги, людина усвідомлює Божу любов. Дія Духа Святого відкриває серце людини, і вона стає здатною любити Свого Господа.
Про нагороду ми вже згадували вище, зазначивши, що вона неодноразово була обіцяна в Новому Заповіті, її чекали праведники, пророки і апостоли. Вона пов’язана знову-таки з Божою справедливістю, тим, що жодна добра справа не залишиться без Божої нагороди (Мат.10:40-42). Зауважте, цей текст не стосується напряму Церкви або Ізраїлю, отже Бог нагороджує за добро не лише Його народ. Особливі нагороди призначені для тих, хто свідомо трудиться для Бога та Євангелії (1-е Петра 5:2-4, 1Кор.9:17). Позбавивши людину заслуженої нагороди, Бог, знову таки, пішов би проти власної природи.
Звісно, є загроза, що деякі люди невірно зрозуміють Божі обітниці (так, як це роблять наші опоненти). Зрештою, не всі, хто ходили за Христом, шукали вічного життя. Дехто хотів лише хліба і риби. Але Ісус не відмовився на цій підставі годувати людей.
4. Про абсурдність правових відносин в богослов’ї
Наступна група звинувачень, котрі нам висувають, стосується вже не етики, а правознавства. Зокрема, стверджується, що сама спроба виразити богословські ідеї в правових категоріях є абсурдною з кількох причин.
4.1 Про неможливість правових відносин між Богом і людиною
По-перше, нам кажуть, про які правові відносини між Богом і людиною може йти мова? Правові відносини можуть бути лише перед рівними в юридичному відношенні суб’єктами, які мають взаємні права і обов’язки врегульовані законодавством і (або) двосторонніми договорами. Ні про яку рівність людини і Бога мови йти не може, так само, як і про те, що Бог може бути зв’язаний якимось нормативно-правовим актом.
Насправді, рівність суб’єктів права перед законом ще не означає рівності їх в юридичному статусі та мірі владних повноважень. Порівнювати Бога з людиною в цьому відношенні некоректно, але так само некоректно порівнювати громадянина і державу, правові відносини між якими, проте, можливі. Інша річ, що громадянин набуває свої суб’єктивні права і обов’язки з волі законодавця. Тут ключ до вирішення поставленої проблеми. Правові відносини між Богом і людиною є можливими, якщо їх ініціатором і законодавцем виступає Бог.
Бог дійсно не може бути зв’язаним ніякими законами, бо Він повністю суверенний. Але Біблія говорить про те, що Бог добровільно накладає на Себе певні зобов’язання або обітниці, і, будучи вірним і праведним, обов’язково їх дотримує. Будь який завіт Бога з людиною полягає в тому, що Бог бере на себе певні зобов’язання. Іноді завіт передбачає певні зобов’язання з боку людини, іноді він є безумовним, як, наприклад, заповіт з Давидом (2 Сам.2:7). Ці заповіти мають всі формальні ознаки нормативно-правових актів, включають в себе права, обов’язки та відповідальність сторін. Можна заперечити, що відповідальність з боку Бога не передбачена. Але справа в тому, що Бог в принципі не може порушити Своїх зобов’язань. Це суперечить Його природі.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
