130281 (619011), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

В результаті така фрагментарність породжує ситуації, коли психолог, по-перше, старається виправдати для себе свій професійний примітивізм ( який виражається у свідомій втечі від більш складних професійних проблем і формуванням фрагментарної людини, але не цілісної особистості) і, по-друге, послідовно перетворює себе у фрагментарну особистість. Важливою рисою такої фрагментарної особистості проявляється в тому, що у ній немає головної ідеї (сенсу, цінності) свого життя і навіть не старається знайти її для себе - їй і так «добре». Коли у людини немає такої провідної цінності, її легко можна «купити з потрухами» - частинами.

При цьому людина легко виправдовує таку свою «продажність» тим, що хоча в чомусь її «купили», але в іншому вона залишилася «хорошою». Таким чином, фрагментарність особистості не дозволяє людині повною мірою реалізувати найголовніше - утвердити своє достоїнство, адже саме почуття власного достоїнства виділяється часто в Якості провідної , сенсоутворюючої життєвої цінності і розглядається як «первинне благо» (див. Роуз, 1995. – С.349-393). Інтуїтивно відчуваючи, що в чомусь найважливішому доводиться іти на компроміс, психолог, опираючись на свою «освіту» і безумовна інтелектуальні здібності, старається виправдати себе (і, звичайно ж, виправдовує - він же такий «розумний» і «освічений»!!!). Але це породжує найстрашнішу деструкцію - деструкцію витонченого самообману.

Звичайно, закликаючи до цілісності особистості, не мається на увазі такий собі «моноліт». У своєму розвитку особистість психолога також долає «кризи» і проходить різноманітні стадії, від стану внутрішнього протиріччя (як основи кризи) до стану, коли протиріччя знімаються і утворюється відчуття певної цілісності. Психолог - також жива людина, і він також в постійному внутрішньому русі і в суперечливому розвитку. Відчуття цілісності утворюється на основі виділення (чи творчого пошуку) якогось внутрішнього «стержня», який і може стати сенсоутворюючою основою для утвердження саме свого достоїнства, саме своєї неповторності, а в результаті і утвердження свого права «реально бути в цьому світі», а не просто бути чиєюсь «тінню», чиєюсь «копією» чи «подобою».

Головна небезпека формування професійних деструкцій в тому, що розвиваються вони достатньо повільно, а, отже, і непомітно. Це не тільки ускладнює їх своєчасне розуміння і прийняття певних контр засобів, але і створює ситуацію, коли психолог, знову ж «поступово», починає звикати до цих негативних тенденцій в розвитку і деструкції стає невід’ємною частиною його особистості.

Імовірно, найважливішою умовою профілактики професійних деструкцій в роботі психолога могло б стати розвиток уявлень про свої професійні і життєві перспективи. Коли у людини (і у психолога в тому числі) є оптимістична значна (не дріб’язкова) життєва ціль (мрія), то багато проблем відходить наче на другий план. Розглядаючи умови подолання негативних наслідків стресів (точніше, дистресів), Селье дає просту і зрозумілу рекомендацію: «Прагни до найвищої із доступних тобі цілей. І не вступай у боротьбу через дрібниці» (Селье). При цьому видатний фізіолог говорить про нерозривний зв’язок стресу і роботи, коли, з одного боку, «головне джерело дистресу - у невдоволеності життям, у неповазі до своїх професійних занять», а з іншого боку, саме стрес і творча напруга в праці дають «аромат і смак життя». Він цілком серйозно закликає боротися з одноманітністю у своїй професії, адже «недостатнє трудове навантаження загрожує стати надто небезпечним».

Професія психолог надає особистості прекрасні можливості і для творчого напруження, і для вирішення дійсно значимих особистісних і суспільних проблем, і для повноцінного саморозвитку і самореалізації психолога. Проблема лише в тому, щоб побачити ці можливості і використати їх, не доводячи ідею творчого напруження в праці («мук творчості») до абсурду і печального посміховиська.

1.2.3 Психологи як потенційна жертва синдрому емоційного вигорання

Професійна лікувальна діяльність має ряд особливостей, суттєве місце серед яких займає висока частота міжособистісних контактів при спілкуванні з хворими та їх родичами, що висуває високі вимоги до комунікативної компетентності лікаря. До цього також варто віднести психологічні труднощі «приймаючого», «безумовного» спілкування. Однак в будь-якому випадку залишається відкритим питання: чи є емоціогенні форми професійної дезадаптації характерною ознакою певних професій чи проявом професійної непридатності.

Синдром емоційного вигорання описується як специфічний вид професійної деформації людей, які працюють в тісному контакті з пацієнтами при наданні професійної допомоги. Коли працівник «вигорає» з будь-якої причини, він стає неефективним у своїх цілях і діях. Вигорання - це такий стан емоційного і фізичного виснаження, коли людина не може повноцінно функціонувати. Це один з найпоширеніших наслідків роботи в якості психотерапевта. Люди не в стані діяти адекватно, якщо вони ніколи не виходять за межі своєї професійної ролі.

Автори вказують, що симптоми вигорання проявляються у професіоналів, які працюють в системі «людина - людина», тобто у тих, хто за обов’язком змушений весь свій робочий день спілкуватися з людьми. Схильність до вигорання спостерігається у представників певних професій, які мають владу, що важко контролюється і важко обмежується.

1.2.4 Проблеми самодопомоги в діяльності практикуючих психологів

Оскільки сама психологія являється одною із сфер професійної діяльності, то виникає природне питання: хто ж буде самим психологам допомагати оптимізувати свою працю? Простіше за все було б сказати, що цим повинна займатися методологія психології, оскільки суттю методології і виступає рефлексія (осмислення власної діяльності). Слід зауважити, Що в кожній науці (і в кожній сфері виробництва) є своя «конкретно-наукова» методологія, але все-таки психологи працюють в найрізноманітніших сферах і приносять певну користь, тобто без психологів методологи все-таки не можуть обійтись. Окрім чисто методологічних проблем є ще проблеми, пов’язані з організацією праці, з медико-гігієнічними аспектами трудової діяльності психологів, на кінець, проблеми розвитку і саморозвитку психологів і своїй «нелегкій» праці.

Але, як відомо, простіше надавати допомогу іншим спеціалістам і надто важко допомагати самому собі (чи таким же спеціалістам, як ти сам). Справа в тому, що і психологічна допомога (і інші види допомоги людям, напр., медична та ін.) передбачає певну віру в психолога, в його «чудодійні» методи, тобто передбачають «некомпетентного» і навіть «наївного» клієнта, здатного повірити в «психологічний міф», адже якщо б клієнт сам розбирався в психології (або в медицині), то він сам міг би і розібратися зі своїми психологічними проблемами.

Але і у самих психологів є свої психологічні проблеми, і тоді виникає ситуація «шевця без чобіт». А біда психологів в тому, що вони (як спеціалісти) вже не можуть бути «наївними» і «некомпетентними» клієнтами. Тому їм потрібна якась особлива допомога, яка відрізняється від допомоги звичайним людям. Можна виділити різні варіанти такої допомоги (допомоги «самому собі»):

1. Одним із найбільш поширених (реальних) варіантів являється взаємодопомога колег-психологів в неформальному спілкуванні: посидіти разом, пожалітися, допомогти у вирішенні певних питань, по-дружньому звернути увагу на помилки і недоліки своїх колег, а інколи просто морально підтримати…

2. Напівформальні варіанти допомоги, наприклад, на різноманітним виїзних конференціях і творчих семінарах. Часто головним сенсом таких форм роботи є не «обмін досвідом» і не прослуховування «докладів» своїх колег, а обмін досвідом накопичених проблемі способів їх вирішення, а також створення атмосфери «професійної єдності», «професійної спільності», яка тебе «розуміє» і при необхідності «підтримає». Організаторам і учасникам подібних конференцій слід постійно пам’ятати про це і всіляко сприяти досягненню і цих важливих цілей.

3. Створення реабілітаційних центрів для відновлення сил психологів і психотерапевтів (це поки що на рівні фантастики).

4. Грамотна організація праці психологів і психотерапевтів, яка не допускає їх надмірної перевтоми і, тим більше, нервових зривів в роботі (наприклад, у спілкуванні з невихованими відвідувачами, у «виясненні стосунків» з нетактовними адміністраторами та ін.). Хоча повною мірою виключити професійні конфлікти навряд чи вийде (психологічна практика – це нервова робота), але потрібно хоча б прагнути звести до розумного мінімуму нервові навантаження.

5. На кінець, формування у психолога навичок професійної саморегуляції, релаксації і т.п. На жаль, і в цьому питанні більше проблем, ніж вирішень.

Звідси загальна мораль: важливим елементом професійної культури психолога є формування у себе готовності самостійно вирішувати свої власні психологічні питання (поки що це реально не робиться при підготовці психологів у багатьох вузах). Одночасно дана невирішена проблема (з допомоги самим психологам) може стати предметом для творчого пошуку деяких сьогоднішніх студентів-психологів, які розуміють, наскільки це важливо для розвитку психологічної практики.

1.3 Профілактика синдрому емоційного вигорання

Профілактичні та лікувальні міри при СЕВ багато в чому схожі: те, що захищає від розвитку даного синдрому, може бути використано при його лікування.

Профілактичні, лікувальні та реабілітаційні методики і заходи повинні бути спрямовані на зняття дії стресора: зняття робочого напруження, підвищення професійної мотивації, вирівнювання балансу між затраченими зусиллями і результатом, який отримується. При появі і розвитку ознак емоційного вигорання у пацієнта необхідно звернути увагу на покращення умов його праці (організаційний рівень), характер взаємостосунків у колективі (міжособистісний характер), особистісні реакції і захворюваність (індивідуальний рівень).

Суттєва роль в боротьбі з синдромом емоційного вигорання відводиться перш за все самому пацієнту. Слідуючи наступним рекомендаціям , він не тільки зможе запобігти виникненню синдрому емоційного вигорання, але і суттєво знизити ступінь його вираження:

• визначення короткотермінових і довготривалих цілей (це не лише забезпечує зворотний зв’язок, який свідчить про те, що пацієнт знаходиться на правильному шляху, але і підвищує довготривалу мотивацію; досягнення короткотривалих цілей – успіх, який підвищує ступінь самовиховання);

• використання «тайм-аутів», що необхідно для забезпечення психічного і фізичного благополуччя (відпочинок від роботи);

• оволодіння вміннями і навичками саморегуляції (релаксація, ідеомоторні акти, визначення цілей і позитивна внутрішня мова сприяють зниженню рівня стресу, який призводить до вигорання);

• професійний розвиток і самовдосконалення (одним із способів запобігання синдрому емоційного вигорання є обмін професійною інформацією з представниками інших служб, що дає відчуття більш широкого світу, ніж той який існує всередині окремого колективу, для цього існують різні способи – курси підвищення кваліфікації, конференції та ін.);

• втеча від непотрібної конкуренції (бувають ситуації, коли її неможливо уникнути, але надмірне прагнення д виграшу породжує тривогу, робить людину агресивною, що сприяє виникненню синдрому емоційного вигорання);

• емоційне спілкування (коли людина аналізує свої почуття і ділиться ними з іншими, імовірність вигорання знано знижується або цей процес стає не настільки вираженим);

• підтримка хорошої фізичної форми (не варто забувати, що між станом тіла і станом душі існує тісний зв’язок: неправильне харчування, зловживання спиртними напоями, тютюном, зменшення ваги чи ожиріння збільшують прояви синдрому емоційного вигорання.

При послідовній профілактиці синдрому емоційного вигорання необхідно:

• старатися розраховувати і обдумано розподіляти навантаження;

• вчитися переключатися з одного виду діяльності на інший;

• простіше ставитися до конфліктів на роботі;

• не старатися бути кращим завжди і у всьому.

На думку Козиної, для психологів та психотерапевтів характерна наявність високого рівня емоційного напруження, але завдяки високій здатності до співпереживання, співчуття, а також використання різних способів опору, як методі психологічного захисту, їм вдається уникнути проявів емоційного виснаження.

В різних напрямах психотерапії для оптимізації процесу взаємостосунків психотерапевта і хворого в останні десятиріччя отримали поширення різні види тренінгових методів підготовки і вдосконалення психотерапевтів: інтерперсональний варіант тренінгу, терапевтичний тренінг, балінтовська група, котерапевтична і супервізорська моделі.

Тренінгові заняття сприяють виробленню необхідних для успішної роботи психотерапевтів особистісних якостей і запобігання професійної їх деформації, зокрема у вигляді синдрому емоційного вигорання.

Ряд дослідників пропонують інші способи, якими психологи можуть запобігти або позбутися від стану вигорання.

• підтримувати стосунки із розсудливими людьми;

• працювати спільно з відповідальними колегами і з організаціями, в яких розвинене почуття обов’язку;

• в розумних межах дотримуватися положень теорії психотерапії;

• застосовувати вправи, які зменшують стрес;

• впливати на фактори, які викликають стрес;

• вдосконалюватися в самоаналізі, а саме, ідентифікувати стресори і релаксери;

• періодично аналізувати і уточняти роля в процесі психотерапії, очікування і переконання (наприклад, працювати інтенсивніше, але не довше);

• користуватися особистісною терапією;

• залишати вільний і особистий час (дотримуватися збалансованого стилю життя);

• при роботі з пацієнтами дотримуватися позиції незалежної участі;

• зберігати надію.

Узагальнюючи попередні наукові пошуки в області особистісних особливостей та інтересів психотерапевтів, Гледінг виводить таку формулу: «Ефективні психотерапевти повинні бути емоційно загартованими, стійкими і об’єктивними. Вони повинні знати свої можливості і бути впевненими в собі, реалістично приймаючи свої сильні та слабкі сторони».

2. ДОСЛІДЖЕННЯ ВПЛИВУ ПРАКТИЧНОЇ ДІЯЛНОСТІ ПСИХОЛОГА НА РОЗВИТОК ЕМОЦІЙНОГО ВИГОРАННЯ

Характеристики

Список файлов курсовой работы