116081 (617758), страница 2
Текст из файла (страница 2)
У багатьох роботах [11, 3, 7, 10, 22, 23] підкреслюється, що оцінка знань що вчаться вчителем сприяє їх просуванню, має повчальний, виховуючий характер. Проте існує проблема у дослідних педагогів, уміло що користуються пятибалльной оцінною системою, оцінка якості виконуваних що вчаться учбових робіт. Спеціально проведені спостереження показують, що серед багатьох причин прикрого «топтання на місці» чималу роль грає невідома вчителеві оцінна діяльність самих учнів.
Результати цих спостережень показують, що школярі ведуть оцінку своїх знань паралельно, але не погоджено з вчителем.
Оцінні бали, які виставляє вчитель, повинні безумовно відповідати дійсним знанням дітей. Проте педагогічний досвід показує, що в оцінці знань що вчаться потрібний великий такт. Поважно не лише, яку оцінку поставив вчитель учневі, але і те, що він при цьому сказав. Дитина повинна знати, чого чекає від нього вчитель наступного разу. Не слід захвалювати хороших учнів, особливо тих дітей, які досягають високих результатів, але без особливих зусиль. Зате потрібно заохочувати в тій або іншій формі щонайменше просування в ученні хоча і слабкого, але працелюбного, старанного учня.
Отже, можна зазначити, – головне, що повинне визначати відношення кожного вчителя до кожного учня (незалежно від рівня його знань і індивідуальних психологічних особливостей), – це глибока віра в зростаючу людину, в його можливості.
1.3 Вплив соціальних факторів на самооцінку учнів
Дошкільник стає школярем, змінюється його внутрішня позиція, самосприйняття, режим, устрій життя, погляди, цінності, мотиви. Це знаходить своє відображення в Я – концепції дитини. Поряд з цим на формування самооцінки школяра мають вплив такі фактори: позиція батьків, вчителів, однокласників, друзів, соціального оточення.
З самого народження, навіть до того, людина стає об’єктом ставлення до себе інших людей, перш за все батьків. Ставлення до дитини навколишніх передує її самовідношенню, усвідомлення її іншими людьми – її самоусвідомленню.
В процесі життя і взаємодії з оточуючими дитина засвоює значущі для неї точки зору інших дюдей і, присвоюючи їх, формує самосвідомість.
Велику роль у формуванні самооцінки дитини відіграє стиль сімейного виховання, сімейні цінності. Діти з завищеною самооцінкою виховуються за принципом кумира сім’ї, в обстановці некритичності і досить рано усвідомлюють свою виключність. В сім’ях, де ростуть діти з високою, але не завищеною самооцінкою, увага до особистості дитини (інтереси, смаки, друзі) поєднується з достатньою вимогливістю. Тут не практикують принизливі покарання і охоче хвалять, коли дитина цього заслуговує. Діти з заниженою (не обов’язково дуже низькою) самооцінкою користуються вдома великою свободою. Але ця свобода, по суті, – безконтрольність, наслідок байдужості батьків до дітей і один до одного. Батьки таких дітей включаються в їх життя тоді, коли виникають навчальні проблеми: мало цікавляться їх захопленнями, друзями, переживаннями.
В сім’ї дитина вперше засвоює поняття цінності. У дітей найбільший інтерес до тих якостей, якими цікавляться батьки. Наприклад:
– підтримання престижу (- А хто ще в класі одержав п’ятірку?);
– слухняність (– Ти сьогодні був чемний?) тощо.
В самосвідомості молодшого школяра зміщуються акценти, коли батьків хвилюють не навчальні, а побутові моменти його шкільного життя (- В класі з вікон не дує?; – Що вам давали на сніданок?). Неприпустимим є байдужість до шкільного життя дитини, коли шкільне життя або не обговорюється, або обговорюється формально. Досить байдуже запитання – «Що сьогодні було в школі?» – рано чи пізно приведе до відповідної відповіді: «Нічого особливого».
Цінності дітей і їх батьків співпадають, коли дитина приходить до школи, але до четвертого класу вони розходяться. Крім впливу батьків, приєднується вплив учителя, однокласників, друзів.
Залежність від поглядів батьків чітко проявляється і у рівні домагань та очікувань. При оптимальних відносинах у сім’ї і рівень очікувань щодо дитини високий, а рівень домагань – помірний; гіперопіка веде до пониження рівня очікувань, – гіперконтроль і недостатнє сприйняття ведуть до підвищення обох рівнів, фрустрація потреб дитини формує низький рівень очікувань і високий рівень домагань.
Діти чітко усвідомлюють батьківські впливи і гостро реагують на суперечності між явним вербальним впливом і опосередкованим. Батько може твердити, що він любить дитину, цінує її, а своєю поведінкою демонструвати протилежне. Тут може виникнути подвійний зв’язок, який спричинює виникнення психічних порушень, аж до шизофренічних розладів.
Велику роль у формуванні самооцінки молодшого школяра відіграє установка вчителя. Американський психолог Розенталь і Якобсон провели такий експеримент: на початку навчального року переконали вчителів у тому, що від окремих учнів слід чекати великих успіхів лише наприкінці навчального року. Насправді ж учні вибиралися випадково. Перевірка, проведена після експерименту, виявила, що вказані учні дійсно покращили свої успіхи в навчанні в більшій мірі, ніж інші діти.
Ці покращення пояснюються очікуваннями вчителів, які, самі цього не підозрюючи, реалізували щодо вказаних учнів певні установки, які проявлялися в спілкуванні, в особливому виразі обличчя, манерах, у всьому тому, що могло передати їх позитивні очікування учням.
Отже, якщо у вчителя сформована установка на низькі результати навчання, то мимоволі реалізуючи й та поєднуючи з нетерплячістю у спілкуванні з учнем, учитель сприяє пониженню самооцінки і реальному погіршенню успішності учня. Великий вплив на формування самооцінки має оцінна діяльність вчителя: оцінка в журналі і вербальна оцінка. Самооцінка шкорляра в основному орієнтована на оцінки, що виставляються в журнал. Однак і вербальна оцінка може відігравати домінуючу роль у формуванні самооцінки. Це пов’язано з лабільністю, емоційною забарвленістю, дохідливістю мови вчителя.
Вчителі, що відрізняються високою професійною майстерністю, прагнуть не лише змістовно оцінювати учнів (не просто поставити оцінку, важливо дати відповідні пояснення), не тільки навчити їх єдиним вимогам оцінки, але й донести свої позитивні очікування до кожного учня, створити позитивний емоційний фон при будь-якій, навіть низькій, оцінці [4, с. 221]. Вони оцінюють лише конкретну роботу дитини, а не її особистість. Не порівнюють дітей між собою, не закликають всіх брати приклад з відмінників, орієнтують учнів на індивідуальні досягнення – щоб завтрашня робота була краща від вчорашньої. Вони не захвалюють хороших учнів, особливо тих, які досягають високих результатів без особливих труднощів, без докладання вольових зусиль. І, навпаки, заохочують найменші позитивні зрушення у навчанні слабенької, але старанної дитини.
Від оцінки вчителя значною мірою залежить самопочуття школяра в класі. В учня з поганою успішністю можуть різко погіршитися стосунки з класом, при чому спостерігатиметься деформація поведінки. Деякі з слабовстигаючих учнів всіма силами тягнуться за іншими дітьми, будь-якою ціною намагаються привернути увагу, але більша частина невстигаючих займає пасивну позицію, відчуваючи самотність. Такі діти стають замкнутими, конфліктними, шукають спілкування поза школою.
Від оцінки вчителя залежить і ставлення товаришів. Однокласники ставляться до учня як до відмінника чи до двійочника. І це не дивно, адже для молодшого школяра навчальна праця – основний вид діяльності, результати якого не є байдужими для учня. Тому, якщо молодший школяр, який погано вчиться в школі і є постійним предметом зауваження вчителя, а вдома постійно вислуховує нарікання і скарги батьків, не реалізує себе в спілкуванні з ровесниками, однокласниками, він виходить за межі школи. Шукає поза школою, у дворі, на вулиці, таку групу людей, в якій навчальна успішність є другорядною.
Таким чином, аналіз психолого-педагогічних досліджень, які присвячені психологічним проблемам успішності навчання, доводять, що тривала неуспішність формує у школяра моральну й психологічну травму, породжує невпевненість у власних силах.
2. Роль самооцінки в розвитку дитини
2.1 Позитивна самооцінка – основа життєвого успіху дитини
У сім'ях, в яких позитивно оцінюють особистість дитини, виявляють віру в її можливості, звертають увагу на досягнення, не перебільшуючи їх при цьому, поважають її думку, надають підтримку, у неї формується висока самооцінка. Рівень домагань такої дитини, те, на що вона претендує в житті, те, чого прагне досягнути, відповідає її можливостям. У майбутньому вона зможе ставити перед собою конкретні завдання і виконувати їх.
Вплив батьків на становлення особистості дитини відбувається не тільки прямим, а й опосередкованим способом. Багато хто з психологів вважає що особистість формується шляхом навчання та ідентифікації (оточення) зі значущшими людьми. У нормі дівчатка ідентифікують себе з мамою, а хлопчики – з татом. Наслідком ідентифікації є інтроекція, тобто «вбирання» в себе цінностей, установок, рис характеру когось із батьків дитина засвоює його способи поведінки, тобто починає поводитися подібним чином. Спостерігаючи за поведінкою близьких дорослих, дитина вчиться бути чуйною, альтруїстичною, чи, навпаки – агресивною, злою. Ставлення батьків до сусідів, друзів, до роботи, грошей фіксується в сфері психіки дитини, чого вона не усвідомлює, але поступово це стає її ставленням. Система цінностей і норм поведінки формується через спостереження й моделювання поведінки батьків. Однак не треба вважати, що дитина – це «чиста дошка», на якій під впливом соціуму «пишуться» характеристики особистості [9, с. 27].
Дитина народжується з генетично заданими властивостями, що складають основу її індивідуальності. Базові властивості особистості, які називають темпераментом, обумовлюють індивідуальний спосіб реагування (поведінки) дитини, особливості її емоційної сфери.
З першого погляду багатьом людям начебто властива позитивна самооцінка. Але це не завжди так. Одна з трагедій нашого часу полягає в тому, що багато лідерів, вчителі, винахідники, художники – люди, що внесли величезний вклад до розвитку людства, – страждають від низької самооцінки. Деякі з найбільш шанованих історичних осіб ставали наркоманами, алкоголіками або навіть здійснювали самогубство лише для того, щоб позбавитися від свого «я», з яким вони не погоджувалися і яке частенько ненавиділи.
Найбільш згубним у взаємозалежності є те, що наша низька самооцінка переходить від одного покоління до іншого. Дослідження показали, що трагічна схильність до самогубств успадковується. Неважко зрозуміти, що якщо низька самооцінка передається від батьків до дитяти, то в деяких випадках її прояви можуть доходити до крайнощів.
Заражаючи дітей своїм відчуттям неповноцінності, ми прагнемо заразити і всіх інших, з ким входимо в контакт. Якщо наше положення дозволяє нам впливати на інших (візьмемо, наприклад, вчителя або проповідника), ми поширюємо хворобу на тих, хто дивиться на нас як на лідерів або як на джерело натхнення. Люди інтуїтивно відчувають недолік відчуття власної гідності і неминуче починають переймати частину тих якостей, які вони з нами пов'язують. Я давав поради сотням людей, що страждали відсутністю упевненості в собі і, як наслідок, нездібним успішно орієнтуватися в життєвих ситуаціях. Кожен з них був результатом наявності низької самооцінки, що розвинулася удома, в школі і під впливом негативного релігійного виховання.
Низька самооцінка має багато форм і проявів. Вони можуть бути описані як засоби і звички, які ми виробляємо для того, щоб вислизнути від вимог повсякденного життя. Це алібі, що дозволяє нам тимчасово уникнути зустрічі з реальністю. Згубна сила наших пристрастей прямо пов'язана з відчуттям неповноцінності і страхом перед самим собою. Ми прикриваємося своїм алібі, маскуючи низьку самооцінку, яку не хочемо показувати таким, що оточує.
Основні схильності людини, що володіє низькою самооцінкою.
Скарги і звинувачення. Ми звинувачуємо інших і скаржимося на них, оскільки відмовляємося прийняти той факт, що ми самі відповідальні за все, що з нами відбувається. Набагато легко перекласти провину на когось іншого, чим сказати «це моя проблема» або «це я повинен змінитися». Людина, в якої увійшло до звички скаржитися і винити інших в своїх невдачах, відчуває себе неповноцінним і намагається укріпити своє положення, принижуючи інших.
Пошуки винного. Ми вважаємо інших людей винними в тому, що вони не приймають нашу систему цінностей або не погоджуються з нею. Ми компенсуємо своє відчуття неповноцінності, намагаючись представити себе правими, а їх – неправими. Відмітьте, як часто ми звинувачуємо людей за те, що нам не подобається в нас самих. Засуджуючи їх вчинки, ми, по суті, говоримо: «Я не подобаюся собі, коли таке роблю, тому не можу допустити, аби подібна поведінка зійшла з рук тобі». Ми прагнемо засуджувати в тих, що оточують саме ті слабкості і помилки, в яких найбільш повинні самі, – це психологічна істина [6, с. 422].
Потреба в увазі і схваленні. Багато людей випробовують пристрасну потребу в увазі і схваленні. Вони не здатні зрозуміти і оцінити себе як гідних і повноцінних індивідуумів. Це наводить до постійної необхідності чути, що з ними «все гаразд» і що їх цінують і розуміють.
Відсутність близьких друзів. У людей з низькою самооцінкою, як правило, немає близьких друзів. Пита неприязнь до себе, вони стають або «одинаками», що живуть окремо від останніх, або дотримуються протилежної схеми поведінки та стають агресивними і напористими, критичними і вимогливими. Ні та, ні інша риса не сприяє дружнім взаєминам.
Агресивна потреба перемагати. Якщо ми одержимі бажанням завжди перемагати або бути правими, то зазвичай страждаємо від відчайдушної потреби доводити це таким, що всім оточує. Ми намагаємося виставити на перший план свої досягнення. Спонука, рушійна нами, – отримати визнання і схвалення інших людей. Мета, таким чином, полягає в тому, аби «бути краще» сусіда.
Надмірне потурання собі. Люди, що випробовують неприязнь до себе, не можуть жити в світі з собою і зазвичай намагаються задовольнити свої потреби, підміняючи орієнтири. Відчуваючи себе обділеними і ображеними, вони прагнуть до духовного і фізичного «опіуму», що притуплює біль. Вони переїдають, вживають наркотики, п'ють або надмірно багато палять, отримуючи тимчасове фізичне задоволення, що притуплює їх емоційні муки і відчайдушну потребу в самоодобренні. Надмірне потурання собі компенсує відчуття самовідречення. Таке самовідречення тимчасово зволікає зустріч з реальністю і зростаючою потребою в змінах.
Депресія. Ми впадаємо в депресію, коли повністю розчаровуємося в собі і в своїй здатності досягти того, чого хочемо від життя. Ми відчуваємо себе неповноцінними і негідними, не зробивши справ, які повинні були зробити, на власну думку або на думку інших людей. Крах життєвих планів і постійне занепокоєння за виправдання своїх чекань і чекань що оточують наводять нас до украй низького рівня самооцінки.
Розлучення. Багато розлучень є безпосереднім результатом низької самооцінки одного або обох партнерів. Найчастіше розпадаються ті зв'язки, де один партнер випробовує постійну потребу контролювати іншого, домінувати над ним або неподільно їм володіти. Постійні пошуки провини наводять до гіркоти і обурення, що зазвичай накладається на глибокі відчуття неповноцінності, незахищеності і відчайдушну потребу любити і бути коханим.
Саме тому, рівень позитивної оцінки запрограмований батьками змалку в дитини становить роль самооцінки майбутнього, який у подальшому, дорослому житті формує тверду особистість в буденності та складності існування.
2.2 Невдачі у навчанні як головна перешкода успішності у дорослому віці
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
