114799 (617317), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Одним з найголовніших завдань школи, на думку дослідників, було і залишається формування „національної свідомості, шо означає ясне і свідоме почування тісної приналежності людини до маси свого народа, тісного звязку потреб людини з вимогами загальнонародними, любов до своєї землі, мови і культури (без ненависти до чужих), взагалі дбалість про поступ цілої нації, підмога для неї й оборона”.
Дослідники підкреслювали, що національне виховання є спільною справою сім’ї і школи, „а їхня співпраця, взаємодопомога і підтримка, побудована на наукових засадах, має стати гарантом успіху виховної роботи”.
Будучи національною, школа передусім має здійснювати національне виховання, мета якого зумовлена проблемами та особливостями етнічної приналежності. За своєю суттю національне виховання — творення і безупинне вдосконалення нації, тобто виховання для потреб нації. „Водночас, — пише автор статті „Про мету національного виховання в Україні” Б.М. Ступарик, — навчально-виховний процес зорієнтований на потреби держави і має на меті виховання гідних громадян, високоосвічених патріотів, які люблять Україну, примножують її духовні і матеріальні багатства, готові до ії захисту і самопожертви для її блага”. [З, 90] Одним з „найважливіших завдань” називав Григорій Вашенко виховання у молоді любові до України.
Глибоке релігійне світосприймання тісно поєднане у творах Григорія Вашенка з метою формування у підростаючого покоління національної самосвідомості, яка повинна включати виховання любові до рідної землі, свого народу, освоєння молоддю національних цінностей (мови, території, культури, традицій), формування в учнів почуття гідності й гордості за свою Батьківщину, вірності Україні як невід’ємної ознаки національно-свідомого громадянина. „Перша абсолютна вартість для молоді є Бог, друга — Батьківщина”, — наголошує педагог.
У своїй статті „Виховання любові до Батьківщини” він поділяє любов до Батьківщини на любов стихійну і свідому. „Стихійний патріотизм — ие неусвідомлена любов до рідної природи, своїх земляків, рідних звичаїв, традицій, рідної мови. Людина, живучи довго серед певного оточення, так зживається з ним, що воно стає ніби частиною ії” [5,12].
Ще більший вплив на людину, на думку: Г.Ващенка. має суспільство. Людина засвоює від суспільного оточення свої релігійні ПОГЛЯДИ, розуміння природи, знання технічні, знання про минуле і т. ін. Те ж саме треба сказати про побут людини, звичаї, різні форми практичної діяльності. Культура і цивілізація — це продукти діяльності численних поколінь нації, що через традицію передаються від поколінь старших до молодших.
Стихійна любов до рідного краю стає грунтом свідомої любові: „Свідомий патріот більш-менш чітко уявляє собі властивості свого народу, знає рідну природу, історію і т. ін. Справжній патріот активно працює для свого народу, прагне піднести його культуру й добробут, переборювати його негативні риси й вдосконалювати риси позитивні. Для патріота дорога честь своєї Батьківщини, і він захищає її і словом, і ділом” [5,69].
Спираючись на твори Г.Ващенка, сучасний український педагог О.Вишневський у своїй монографії „Українське національне виховання” [6, 98-102] виділяє щонайменше три етапи в розвитку національної свідомості людини.
Першим етапом є етап етнічного самоусвідомлення, як першооснови, коріння патріотизму. Єтнізація дитини починається з раннього періоду життя в сім’ї, коли формується культ рідного дому, сім’ї, предків, рідного села, міста. Фундаментальне значення в процесі етнізації має рідна мова, якій до певного часу ие повинні заважати інші мови.
Другий етап - етап національно-політичного усвідомлення - передбачає усвідомлення себе як частини нації і припадає переважно на підлітковий вік. Особливо важливим на цьому етапі вважається формування почуття національної гідності.
Третім етапом розвитку національної свідомості особистості О. Вишневський вважає етап громадсько-державного самоусвідомлення. На цьому етапі формується правильне розуміння понять патріотизму і націоналізму, виховується турботливе ставлення до національно-культурних цінностей інших народів, прищеплюється почуття національної, расової, конфесійної толерантності.
Таким чином, слово „українець”, як і слово ”француз”, „росіянин”, може виражати щонайменше три поняття: „а) людину, причетну до свого етносу; б) людину, яка усвідомлює себе часткою нації та поділяє з нею її долю; в) громадянина своєї держави, уданому випадку України” [6, 100].
„Патріотизм є могутньою віковою цінністю, яка в усі часи для всіх народів мала і має конкретно-історичний національний зміст, характер і шляхи та форми реалізації”, визначається в Концепції формування світогляду громадянина України [9].
Виховання патріотизму має розпочатись з перших років життя дитини. І найпершим педагогом для дитини, вважає Г.Ващенко, є її мати: „Любов до матері є початком усякої любові, і в тому числі любові до Батьківщини. Тому поведінка матері, ставлення її до малої дитини, має велике значення у вихованні патріотизму. Навіть в ранньому дитинстві дитина ще не розуміє слів матері, але вона відчуває настрій її. Потужним джерелом приємних переживань малої дитини с колискова пісня матері. Змісту її теж не розуміє дитина, але настрій її, а особливо милий голос матері, можна сказати, на ціле життя залишається в душі дитини як джерело найшляхетніших переживань її.” [5, 18].
Могутню роль у вихованні взагалі й у вихованні любові до Батьківщини відіграє рідна мова. Рідною мовою дитина мислить, прилучається до духовності свого народу, завдяки їй стає людиною. Рідна мова єднає дитину з батьками, народом.
Рідна мова має могутній дар животворчого і невичерпного джерела, з якого дитина черпає уявлення про навколишній світ, про свою родину і про весь свій край. До скарбниці рідного слова привносить одне покоління за одним плоди глибоких сердечних порухів, історичних подій, вірування та погляди. „Слово відносять до засобів вираження пошани, підтримки, надання людині доброго імені, застереження. Вважається, що словом можна проклясти, а прокляття — це один з найбільших гріхів людини” [8, 127].
Завжди вважалося, що немає нічого святішого, як навчити дитину змалечку пестити слово, щоб воно в лиху годину виступало для неї символом допомоги та віри, а в добрі часи символом щастя. Маленькі діти з особливою охотою і навіть з захопленням слухають казки. Підростаючи, вони також з охотою слухають оповідання з історії, життя тварин тощо.
Рідні казки вводять дитину в коло духовного життя нації, а історичні оповідання знайомлять її з минулим свого народу. Вплив слова на душу дитини посилюється тоді, коли сполучається з музикою, себто має форму пісні. „Українська пісня, — пише Г.Ващенко, — змістом, багатством, глибиною і різноманітністю переживань, відбитих у ній, красою й мелодійністю посідає одно з перших місць серед пісень народів світу. Саме вона підтримує свідомість національної єдності українського народу, любов до Батьківщини й пошану до себе” [9, 120].
Поряд з казкою, оповіданням і піснею як чинниками виховання дитини стоїть гра: „Вірний добір ігор може бути використаний з метою виховання свідомого патріотизму. Дуже підходять для цього гри, що пов’язані з нашими старовинними обрядами. Пояснюючи їх дітям у простій, зрозумілій і разом з тим цікавій формі, можна зацікавити дітей нашим минулим і прищепити їм любов до нього” [5,21].
Таким чином, казка, пісня, гра — три компоненти, за допомогою яких відбуваєтся процес виховання дітей молодшого віку. Але всі вони мають свій певний сенс і могутній вплив на психіку переважно тоді, коли дитина живе не ізольовано, а в товаристві інших дітей: „Товариство — є само по собі дуже важливим чинником у вихованні в дітей любові до Батьківщини. Товариші — це свої, близькі люди. Любов до них, як і до рідної природи, спочатку має стихійний, неусвідомлений характер. Але поступово на грунті її розвивається любов свідома, що поширюється потім і на цілу націю” [5,21].
Вже в дитячому садку утворюється широке товариство, яке в такій формі здебільшого неможливе в родинних умовах життя людини. Крім того, діти тут перебувають під доглядом виховательки, яка присвятила себе справі виховання дітей.
Незважаючи не те, що шкільний період значно відрізняється від періоду дошкільного (якщо для дошкільного віку найхарактернішим є гра, то у шкільному на перше місце виступає навчання). Приходячи до школи, дитина попадає в новий світ, сповнений нових правил, які іноді їй незрозумілі. Дуже важливо в цей період життя дитини відкинути все те, що може викликати у неї відразу до школи і педагогів — „формалізм, бездушність, шаблон, ігнорування психічних властивостей дітей різного віку, а також індивідуальних властивостей та інтересів окремих учнів. Шкільний, як і дошкільний період життя дитини, мусить бути наповнений бадьорими, світлими переживаннями, щоб людина потім у зрілому віці могла з великою приємністю згадувати їх. Лише пои цій умові дасть великі позитивні наслідки виховання свідомого патріотизму в нашій молоді” [4, 25].
Основним завданням школи має стати виховання, а всі навчальні предмети повинні служити цій меті. Перш за все історія України: „Вона знайомить молодь з минулим нашої Батьківщини, з великими діячами її, що самі були зразками відданості своєму народові. Історія дає молодій людині розуміння себе як члена великого народу, з яким вона органічно пов’язана і для якого вона повинна працювати, не жаліючи для неї навіть свого життя, як не жаліли його наші предки, як Святослав Завойовник, Володимир Мономах, Хмельницький, Богун та багато інших” [4, 25].
Якщо історія України знайомить молодь з минулим, то географія знайомить її переважно з сучасним нашої Батьківщини: з її просторами, природними багатствами, промисловістю та ін. Саме цей предмет має допомогти українській молоді чітко усвідомити ті конкретні завдання щодо розбудови і відбудови нашої Батьківщини, що стоять перед нею.
Ще одним дуже важливим чинником виховання любові до Батьківщини Григорій Ващенко вважає історію української літератури і народної творчості. „Кожній освіченій людині відомо, — пише педагог у своїй роботі „Виховання любові до Батьківщини”, — який могутній вплив має красне письменство на світогляд і формування психіки народів. Під впливом літератури часто утворювались і утворюються цілі течії в культурному, громадському, а іноді навіть і в політичному житті народів” [4, 27].
„Скарбом нашого народу”, „віковічними устоями нації” називають традиції, звичаї та обряди. Вони об’єднують минуле і майбутнє народу, старші й молодші покоління, інтегрують людей у високорозвинену сучасну націю. На думку Григорія Ващенка, це своєрідна пам’ять нації, що втілює у собі найкращі досягнення в моральному, трудовому й естетичному житті.
Прилучаючись до народних традицій, пізнаючи народні звичаї і обряди, вивчаючи рідну мову та історію минулого рідного краю, молоде покоління вбирає в себе філософський, психологічний, ідейно-моральний і естетичний досвід минулих поколінь, у нього формуються національна свідомість, любов до Батьківщини. Виховані в такий спосіб юнаки і дівчата мають повернути народ до власних витоків становлення патріотизму, започаткувати і розвивати нові традиції та звичаї у конкретно-історичних обставинах суверенної України.
Формування національної свідомості учнів у процесі вивчення доби національно-визвольних змагань 1917-1921 років
Серед факторів, що найбільше впливають на формування національної свідомості учнів, важливе місце посідають гуманітарні предмети і насамперед історія України. У ході її вивчення формується історична свідомість людини, що є чи не найвизначальнішою складовою національної свідомості.
Курс історії України покликаний донести до свідомості учнів розуміння того, що український народ сформувався історично, має свою самобутню культуру, свою державність, пройшов складний трагічний і героїчний шлях боротьби за рідну землю. У процесі отримання знань про свою Батьківщину, її минуле, про визначних людей, народні традиції та ідеали формуються історична пам’ять, патріотизм і громадянська позиція підростаючого покоління..
Славну і героїчну сторінку історії України становить національно-визвольна боротьба українського народу 1917—1921 рр., яка є найвизначнішим етапом у тривалих змаганнях за утвердження української державності.
Надзвичайна важливість цього періоду пояснюється тим, що між 1917—1921 рр. і сучасністю можна віднайти чимало аналогій. У процесі складних проблем державотворення нині доводиться вирішувати завдання, багато в чому подібні до тих, що мали місце в 1917—1921 рр. Уже неповний перелік їх, а саме: створення національної за формою і полі-етнічної за складом армії, налагодження взаємовигідних відносин з іншими державами, становлення демократичного суспільства з багатопартійною системою і встановлення законності – підштовхує до аналітичних роздумів прямих аналогій між тією і нашою добою
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
