114799 (617317), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Передбачаються зміни і в структурі системи освіти. А саме; створення оптимальної мережі закладів освіти; наближення підготовки фахівців до освітніх запитів регіонів; орієнтацію освітніх установ на запити, потреби й інтереси особистості та різних професійних груп населення; подолання одноманітності та уніфікації в системі навчально-виховних закладів; розвиток нових типів освітніх закладів, заснованих на різних формах власності; докорінне реформування існуючих закладів освіти.
Цілий розділ програми присвячено дошкільному вихованню. А ми детальніше спинимося на розділі: «Загальна середня освіта».
Головна мета загальноосвітніх навчальних закладів,— йдеться тут,— розвиток і формування соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості громадянина України, здатного до свідомого суспільного вибору та збагачення на цій основі інтелектуального, культурного і економічного потенціалу народу.
Основні стратегічні завдання розвитку загальної середньої освіти:
національне відродження загальноосвітньої школи з урахуванням регіональних особливостей;
поєднання участі дитини в навчально-виховному процесі як суб'єкта і об'єкта діяльності, забезпечення її розумового, морального, трудового та фізичного виховання, зміцнення здоров'я, здобуття бажаного рівня освіти — не нижче державного стандарту;
створення організаційно-педагогічних, науково-методичних, матеріально-технічних умов функціонування загальноосвітніх закладів на рівні передових країн світу;
удосконалення та розвиток мережі загальноосвітніх закладів різних спрямувань, типів, форм
власності,
Пріоритетні напрями розвитку і реформування місту освіти, раціональний; розподіл навчальною навантаження між її та природничо-математичними складовими, відповідне науково-педагогічне га навчальна» інформаційне
інтеграція загальної середньої освіти і науки, широке впроваджений нових технологій навчання;
запровадження системи варіантного навчання відповідно до потреб і здібностей учнів;
створений служби соціального га психологічного забезпечення навчально-виховного процесу та соціальної реабілітації;
розбудова сільської школи як одної о з основних джерел національного і духовного відродження та збереження культурно-історичних традицій українського народу;
підвищення професіоналізм) педагогічних кадрів, вивільнення педагогів віл виконання невластивих їм обов'язків;
перехід на нові організаційні принципи шкільного будівництва (розукрупнення, створення здорових і безпечних умов навчання й виховання, можливість виділення як самостійних закладів початкової, основної та старшої шкіл) з урахуванням регіональних умов:
удосконалення механізм) управління середньою освітою на всіх рівнях.
Початкова школа (І ступінь), дотримуючись пріоритетності виховних завдань, продовжує дошкільний розвиток дитини через взаємозв'язок навчальної й позанавчальної діяльності, широке використання гри для цілеспрямованого розвитку сенсорних умінь, вправності й координованості рухів, гостроти зору, уяви, саморегуляції поведінки і загальномовленнєвого розвитку. На цьому етапі навчання необхідно враховувати не тільки стартові, а й потенційні можливості першокласники відповідно їхніх природних нахилів та здібностей, що забезпечить функціонування початкової школи різної тривалості (Л—5 років навчання), з урахуванням особливостей регіонів мовного спілкування.
Серед загальноосвітніх закладів належне місце мають посісти школи нового типу: гімназії, ліцеї, спеціальні заклади для обдарованих дітей, навчально-виховні комплекси, недільні, приватні школи тощо. Вони мають органічно доповнювати загальноосвітні школи. Провідним напрямом у діяльності різних типів загальноосвітніх закладів мають стати пошук, навчання і виховання обдарованої особистості, здатної самостійно ліній і приймати рішення у динамічних, нестандартних ситуаціях.
Принципово нових підходів потребує становлення і розвиток загальноосвітніх закладів, в яких навчаються діти національних меншин України. їх мережа має відповідати національному складу населення регіонів і забезпечувати можливість навчання рідною мовою.
Особливе місце в гуманітарній підготовці мають посісти іноземні мови; програмою передбачається можливість оволодіння двома-трьома іноземними мовами.
Широке вивчення народознавства, яке в поєднанні з краєзнавчою роботою має дати глибокі й системні знання з етнічної історії України та етногенезу українців, сформувати уявлення про особливості традиційної культури українського народу та національних меншин, характер сучасних етнічних процесів в Україні і світі, а також ознайомити підростаюче покоління з надбаннями і цінностями культури народу України та підвести до розуміння місця національної культури у глобальному контексті.
Естетичне виховання спрямовується на розвиток естетичного досвіду особистості, який включає оволодіння певними цінностями й знаннями в галузях мистецтв. Формування естетичних цінностей у загальноосвітніх закладах здійснюється як під час вивчення окремих предметів (музика, образотворче мистецтво), інтегрованих курсів, так і в процесі позаурочної роботи.
Зміст природничо-математичної підготовки має формуватися з урахуванням класичних основ відповідних дисциплін, тенденцій розвитку науки, економіки, сучасного розуміння закономірностей і будови світу.
Трудова підготовка здійснюється насамперед через трудове навчання і креслення протягом усього періоду навчання в усіх типах загальноосвітніх навчальних закладів і за бажанням учнів може завершуватися професійним навчанням.
Пріоритетного значення в трудовому навчанні набуває використання досвіду народної педагогіки, залучення школярів до вивчення народних художніх промислів.
У змісті природничо-математичної підготовки необхідно посилити значущість її гуманістичного аспекту.
Принципово важливу роль в оновленні змісту освіти має відіграти орієнтація на інтегровані курси на основі пошуку нових підходів до структурування знань.
Наука, як відомо,— органічна частина освіти. Отже, програмою передбачається створити реальні умови для найефективнішого використання наукового потенціалу освітньої галузі. Наукова діяльність має проводитися в усіх вузах.
Все це потребує докорінної зміни системи організації, фінансування, управління та стимулювання наукової діяльності тощо.
Побудова нової системи управління має грунтуватися на наукових розробках. Зокрема, передбачається створення в Академії педагогічних наук України структурного підрозділу з проблем управління і перспектив розвитку освітніх систем з метою вироблення прогнозу та стратегії реформування освіти в Україні, визначення функцій органів управління, про що і йдеться у розділі «Управління освітою».
І завершує Програму розділ «Фінансове та матеріально-технічне забезпечення освіти».
Воно має грунтуватися на пріоритетності витрат на розвиток освіти з державного, регіонального та місцевого бюджетів, використанні коштів державних, приватних підприємств, окремих громадян, громадських організацій та батьків, міжнародних освітянських фондів, програм і благодійних організацій, коштів, одержаних за надання додаткових освітніх послуг, виконання науково-дослідних робіт, доходів від комерційної діяльності, різних видів дотацій, кредитів і банківських позичок тощо.
Підручник присвячений найскладнішому в новітній історії України періоду, який позначився і на сучасних процесах буття нашої держави. Виклад подій починається з героїчної доби Української революції, яка розгорнулася після розпаду під час Першої світової війни двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Революція поклала початок Українській і Західноукраїнській народним республікам, які висловили намір возз'єднатися в єдину соборну демократичну Україну. Тоді здавалося, що мрії та сподівання кількох поколінь борців за волю і незалежність українського народу можуть здійснитися. Народ, саме існування якого заперечувалося, а мова переслідувалася, дістав шанс здобути національну державність і жити власним життям на своїй батьківщині.
Однак історія розпорядилася по-іншому. Україна підпала під владу тоталітарного режиму, який утвердився в Центральній Росії і почав відновлювати імперію, що розпалася. Більшовики, проте, залишили за народами національних окраїн певні державні права, щоб запобігти безпосередній конфронтації з визвольним рухом.
У складі Радянського Союзу Україна здійснила широку модернізацію промисловості, домоглася істотних успіхів у розвитку науки і культури, возз'єднала у своїх кордонах основну частину етнічних або колонізованих українцями в минулих століттях земель.
Проте компартійно-радянська олігархія з великою підозрою ставилася до найбільшої в СРСР національної республіки. Надаючи перевагу репресивним, а в роки сталінщини — терористичним методам управління, вона особливо активно застосовувала їх саме в Україні, у результаті чого загинули мільйони українських громадян, було істотно підірвано інтелектуальний потенціал нації.
Підручник завершується темою про участь України у Другій світовій війні. її вогненний смерч охопив територію Західної України з перших же днів. Здавалося, що у вересні 1939 р. Червона армія оборонила ці землі від жахів нав'язаної Гітлером війни. Проте Сталін розпочав радянізацію приєднаних західноукраїнських земель з репресій щодо населення за соціальною та національною ознаками.
Незабаром весь український народ став жертвою нападу на СРСР нацистської Німеччини та її союзників. До мільйонів тих, хто загинув у міжвоєнний період від голоду і репресій, додалися нові мільйони загиблих у вирі війни. Українці разом з іншими народами Радянського Союзу зробили вирішальний внесок у розгром ворога і відстояли майбутнє європейської цивілізації.
Матеріал підручника відповідає програмі з вітчизняної історії, рекомендованій Міністерством освіти України. Його доцільно використовувати в комплекті з «Хрестоматією з історії України» (Київ, «Освіта», 1998р.; упорядники С. Кульчицький, О. Ганжа).
Українські педагоги про національне виховання. Здійснення виховання підростаючих поколінь у кожного народу завжди відбувається принаймні на двох взаємозалежних основах. З одного боку, це генетично й історично зумовлено психічним, психофізіологічним та культурологічним складом характеру, темпераменту, волі й практичної діяльності людей як представників конкретного народу. Це виражається „в певній типології менталітету, в здатності народу дотримуватись своїх звичаїв, традицій, обрядів, тобто всього того, що зветься національною культурою”. З іншого боку, це соціально-педагогічні умови, за яких відбувається розвиток народу.
Безнаціонального виховання не існує. Кожна нація має своє виховання, підпорядковане властивому їй світовідчуванню. Критерієм оцінки якості національної системи виховання виступає його здатність забезпечувати духовну єдність, наступність і спадкоємність поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Духовний зв’язок поколінь дає дітям відчуття впевненості, охорони, безпеки, життєвого оптимізму. Завдяки йому батьки відчувають віру в світлу долю своїх дітей, отримують гарантію, що їхня справа переходить у надійні руки, що іхні нащадки втілять у життя іхні надії та мрії.
Кожен народ, нація, держава мають свої власні, створені ними національні системи виховання. Бездумне перенесення систем виховання, які функціонують в інших зарубіжних країнах, недопустиме, оскільки вони адаптовані саме до психології, національного характеру, менталітету конкретної нації і грунтуються на її культурно-історичних, духовних досягненнях. Історія педагогіки неодноразово переконливо доводила, що системи виховання, взяті „напрокат” в іншу „етнічно-соціальну” (С.Русова, Г.Ващенко та ін.) сферу, вже з самого початку приречені на невдачу. Однак всі позитивні елементи, винаходи інших народів мають бути творчо використані в національній системі виховання. Але провідною лінією у вітчизняній педагогіці повинні стати наші власні винаходи, здобутки і відкриття.
Українське національне виховання з давніх давен живе і розвивається в народній педагогіці. Важливість і необхідність українського національного виховання підтримували й обстоювали видатні державні діячі (М.Грушевський, І.Огієнко), відомі педагоги (К. Ушинськии, С. Русова та ін.). У своїх поглядах на національну природу виховання К. Ушинськии дійшов висновку: „Не зважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів, у кожного з них своя особлива система виховання, своя особлива мета і свої особливі засоби досягнення цієї мети”.
На думку педагога, кожен народ повинен мати власну національну школу і спиратися на національну систему виховання, під якою розуміється сукупність ідей, поглядів, переконань, традицій, звичаїв і обрядів, які забезпечують духовне самовідтворення і самозбереження народу. Така система втілюється в філософії освіти, етнопедагогіці, соціальних стосунках тощо.
Саме на засадах української національної педагогіки будував свою концепцію виховання Григорій Григорович Ващенко (23.04.1878-2.05.1967рр.), видатний український педагог, доцент Українського Полтавського університету, згодом професор педагогіки Українського Вільного Університету, ректор Богословської Академії, духовний батько Спілки Української Молоді.
Сьогодні відродження національного виховання вимагає оновлення педагогічного мислення, повернення до втрачених джерел, до спадщини українських педагогів XX століття, які відстоювали педагогічні засади наших предків. „Національне виховання — пише доктор педагогічних наук М.М. Фіцула, — це виховання дітей на культурно-історичному досвіді свого народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності. Воно є конкретно історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання. Таке виховання забезпечує етнізацію дітей як необхідний і невід’ємний складник їх соціалізації. Національне виховання духовно відтворює в дітях народ, увінчує в підростаючих поколіннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй”.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
