113582 (616876), страница 5

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 5)

Розкриття змісту поняття здійснюється через визначення поняття. Визначення — це результат або логічна дія, у процесі якої розкривається зміст даного поняття. Типові приклади допомагають виділити істотні риси об'єктів, абстрагуватися від неістотних ознак і зробити потрібні узагальнення, виражені в слові.

Важливим чинником успішного засвоєння понять учнями є струк­турна, системна організація навчального матеріалу, оптимальне співвід­ношення в ній фактів і узагальнень, зрозуміла логіка розгортання змісту.

Кожна система понять, що підлягає засвоєнню, пов'язана з сис­темою відповідних операцій. Учні повинні бути підготовлені для її зас­воєння, у них мають бути сформовані певні уміння.

Показником успішного засвоєння понять є їх застосування в по­дальшій пізнавальній і практичній діяльності, яке вимагає включення їх у нові системи зв'язків.

У пізнанні світу визначальна роль належить активності суб'єкта. Навіть готові знання, здобуті іншими людьми, суб'єкт не може просто взяти. Він повинен активно ними оволодівати. Розуміння нового, не­відомого здійснюється за допомогою старого, відомого. Співвідношення аналізу і синтезу на різних етапах процесу розуміння буває різним. Аналіз підготовлює, а синтез завершує процес розуміння. Результат цього про­цесу складається у формі судження або низки суджень.

Судження — це думка, характерною рисою якої є те, що в ній ми завжди стверджуємо або заперечуємо наявність певних властивостей, відношень. У судженні виявляється рух мислення від часткового до за­гального, від частини до цілого, і зворотний, від явища до його причи­ни тощо. Судження претендує на істинність, тобто відповідність його змісту об'єктивній дійсності. Судження бувають і помилковими, тобто такими, що неправильно відображають об'єктивні властивості й відно­шення.

Із суджень складається поняття. Поняття — це синтез суджень про об'єкт. Судження існують й виявляються в реченні. Вони виникають як відповідь на певне запитання, як результат розв'язання будь-якої пізнавальної, інколи навіть невеличкої задачки. Це особлива форма аналітико-синтетичної діяльності нашого мозку. Стверджуючи на­явність одних відносин у пізнаних нами об'єктах, ми тим самим запе­речуємо наявність інших. Заперечуючи одні, ми водночас визнаємо існування інших.

Судження є асоціацію асоціацій. У ньому виявляється рух нашого мислення, а саме, ототожнення й диференціація його об'єктів, пере­ходів від часткового до загального, від конкретного до абстрактного і навпаки, від причини до наслідку, від частини до цілого. Формою існу­вання судження є речення.

Судження не тільки виявляється, а й формується в реченні. Суджен­ня є акт мислення, що відображає зв'язки, відношення речей, а речен­ня їх фіксує і відображає. Відповідність суджень об'єктивній дійсності перевіряють практикою або зіставленням їх з іншими судженнями, правдивість яких уже доведено досвідом, перевірено практикою.

6.5. Умовиводи.

Міркування є низкою пов'язаних між собою суджень, спрямованих на з'ясування істинності якої-небудь думки, доведення або заперечення, відстоювання її в суперечці з іншими людьми. Типо­вим його проявом є доведення будь-якої думки. Це складна розумова дія, у процесі якої встановлюється відповідність дійсності певної дум­ки, обґрунтованої за допомогою інших думок, істинність яких доведе­но практикою.

Умовиводом називають розумову дію або форму мислення, в якій з одного або кількох, певним способом пов'язаних суджень, що відо­бражають зв'язки й відносини предметів чи явищ об'єктивної дійсності, виводиться нове судження, яке дає нам нове знання про ці предмети або явища.

Індуктивний умовивід відображає рух думки від фактів до уза­гальнень, від менш загальних до більш загальних суджень. В інших ви­падках ми йдемо протилежним шляхом, від уже встановлених загальних суджень до суджень про певні групи або поодинокі об'єкти. Такий умо­вивід, в якому ми йдемо від загальних суджень до суджень часткових і поодиноких, називають дедуктивним. Крім індукції і дедукції, ми ко­ристуємося ще такою формою умовиводу, як аналогія.

Аналогія — це умовивід, що ґрунтується на подібності деяких ознак тих чи інших об'єктів.

6.6. Теорія.

У науковому пізнанні виділяють два рівні — емпіричний і теоретичний.

Емпіричний рівень знань — відображення об'єкта пізнання на ос­нові безпосереднього практичного досвіду діяльності з ним. Цей рівень існує у формі звичайного знання, заснованого на життєвому досвіді, та у формі описової науки.

Через стадію описового знання проходять усі галузі знань, більше того — кожне часткове дослідження, і в будь-якій науці.

Формами емпіричного знання є наукові факти, класифікаційні схе­ми, емпіричні закони, а методами є спостереження, опис, вимірюван­ня, узагальнення, класифікація та ін.

Унаслідок встановлення взаємозв'язку між різноманітними об'єк­тами й явищами, які належать до певної галузі знань, у результаті серйозної розумової роботи виникають наукові теорії, теоретичні знан­ня як продукт людської діяльності. Теоретичні знання є вищою фор­мою наукового знання, які від емпіричних відрізняються своєю струк­турою і змістом. Вони виконують пояснювально-прогностичні, а го­ловне, конструктивні функції, які власне і визначають можливість про­ектування перетворювальної діяльності і перетворення науки на без­посередню продуктивну силу.

Логічним апаратом теоретичного знання, а отже, і наукової теорії, є поняття, яке відображає суть об'єкта.

Оскільки теоретичні знання принципово відрізняються від емпі­ричних як за змістом, так і за формою, то вони не можуть бути отри­мані шляхом додавання чи віднімання емпіричних фактів. В емпірич­ному описі явища чи об'єктів просто відсутні ті компоненти, які ха­рактеризують сутність об'єкта.

Сказане не слід розуміти так, що теоретичне знання може бути от­римане поза зв'язком із фактами, обминаючи стадії емпіричного рівня. Теоретичні знання володіють таким специфічним змістом, який не зво­диться до опису фактів, хоч його отримання опирається на знання й аналіз фактів та контролюється зіставленням із фактами.

Формою теоретичних знань є наукова теорія, яка може бути пред­ставлена як логічна система, в основі якої лежить невелика кількість вихідних принципів. За допомогою законів і правил логіки з вихідних принципів можуть бути виведені закономірності явищ і процесів, які належать до галузі застосування теорії. Тим самим забезпечується та здійснюється уніфікація і систематизація знань. Така уніфікація знань можлива лише через пізнання сутності об'єктів, виявлення загальної закономірності, необхідного зв'язку і відносин. Вихідні положення, принципи обґрунтовуються деякою сукупністю дослідних, експери­ментальних фактів.

Отже, до структури наукової теорії належать: вихідні положення, принципи теорії; дослідні факти, які є експериментальним обґрунту­ванням теорій; понятійний апарат теорії; факти, явища, процеси, які пояснює теорія; явища, властивості, факти, процеси, які передбачає теорія.

Наукова теорія описує, пояснює, передбачає явища, об'єкти, процеси. Теорії відводиться функція розкриття сутності явища, об'єкта, сутності внутрішніх зв'язків, встановлення та пояснення законів і закономірностей. Закон таким чином є органічною части­ною теорії.

Характерною рисою науки є те, що її розвиток відбувається не шля­хом простого накопичення фактів, а у формі боротьби ідей, система­тичної появи нових уявлень і руйнування старих. Нові ідеї, увійшовши в науку, залишають старим ідеям скромніше місце, ніж те, на яке вони раніше претендували.

Є дві причини труднощів у виникненні наукової теорії. Перша по­в'язана з розвитком самої теорії. Суть її в тому, що застосування теорії до певного кола явищ призводить до явно абсурдного результату. Роз­ширення кола явищ, до яких застосовується дана теорія, не є не­скінченним.

Друга полягає в тому, що внаслідок проведення експериментів, дослідів одержується непередбачений результат, робляться відкриття, які не вкладаються в рамки існуючих моделей і теорій. Звичайно, нау­ка завдячує своїм прогресом випадковим відкриттям. Однак розвиток науки носить закономірний характер, і навіть випадкові відкриття бу­вають підготовлені попередньою роботою багатьох учених.

Виникає проблема пояснення одержаного результату. Вона може бути вирішена внаслідок розвитку існуючої теорії або шляхом створен­ня нової теорії, нової системи. Стара теорія виявляється справедливою лише в окремому випадку, причому нова теорія визначає межі її засто­сування.

Саму теорію оцінюють на основі того, наскільки вона відповідає досліду, задовольняє практичні вимоги. У цьому й полягає зміст обо­в'язкової умови відповідності теорії об'єктивній дійсності.

Очевидно, проблема формування в учнів поняття наукової теорії передбачає розкриття сутності всіх її структурних елементів з одного боку, а з іншого — встановлення між ними зв'язків, субординації.

7. Уміння і навички як категорії вираження цілей навчання

7.1. Уміння.

Знання самі по собі, без умінь їх застосовування мали б невелику цінність. Уміння надають знанням особливої ваги і значу­щості. Уміння — це знання в дії.

Відомо, що в кожному продукті людської діяльності втілені ті умін­ня, використання яких у свій час привело до появи цього продукту. Знання — продукт людської діяльності, отже, в них втілена діяльність із добування і застосування цих знань. Це і є основою для виділення умінь, формування яких є обов'язковим у навчальному процесі. Обо­в'язковим тому, що наступне покоління засвоює досвід старшого в справі добування знань і, не пройшовши логічного шляху появи цих знань, школярі не могли б знати, звідки вони взялися.

Серед умінь є такі, які, виходячи з попередніх міркувань, орієнту­ють лише на відтворення певного способу дії, алгоритму дії та його при­кладання. І якби не було їх, навряд чи можна було б розвивати ці спо­соби дій, переводити діяльність учня на якісно вищий рівень. Людство у своєму розвитку зупинилося б і почало деградувати.

Для формування різноманітних умінь, одержання нових знань і їх застосування школярі мають бути залучені до діяльності з порівняння, розпізнавання, розрізнення, виявлення різниці і подібності, кла­сифікації, аналізу, синтезу, узагальнення, абстрагування, категоризації об'єктів, протиставлення, створення, проектування, запам'ятовуван­ня, перенесення, уяви, відтворення, прикладання, обстеження, орієн­тування, виявлення відмінності і подібності, побудови здогадок, впізна­вання, реконструкції і перетворення, відтворення в пам'яті, перегру­пування, відновлення, розчленування, об'єднання, виділення, відне­сення невідомого до відомого та ін.

Уміння — це заснована на знаннях готовність людини виконувати ту або іншу діяльність. Уміння неможливі без знань і формуються лише на їхній основі.

Залежно від проф­ілю навчальних предметів цю групу складають граматичні, математичні, фізичні, хімічні, географічні та інші вміння. Наприклад, уміння роз­бирати речення за частинами мови, застосовувати формулу квадрата суми двох чисел і квадрата різниці двох чисел для раціоналізації усних числових обчислень, вимірювати швидкість руху за допомогою спідо­метра тощо.

Група умінь самоосвіти має низку особливостей. Одна з них — мак­симальна самостійність дії за відсутності яскраво вираженого зовні­шнього керівництва. Приклади умінь цієї групи: уміння визначити, сформулювати мету самоосвіти на певний час, планувати роботу на перспективу, систематизувати матеріал з теми, обробляти вивчений матеріал.

Уміння контролю та самоконтролю виражають ступінь само­стійності дій, забарвлених різними мотиваційними установками. При­клади таких умінь і навичок: уміння підсумовувати зроблене за певний проміжок часу, уміння критично оцінювати методи роботи і визнача­ти зміни в характері подальшої роботи.

Досвід творчої діяльності має такі риси: самостійний перенос знань, умінь у нову ситуацію, бачення нової проблеми в знайомій ситуації, самостійне комбінування відомих способів діяльності, альтернативне мислення, тобто бачення можливих рішень даної проблеми.

Норми ставлення до світу виявляються в оцінно-емоційному став­ленні до нього, до діяльності, в істинності одержаних знань.

7.2. Навички.

Поряд з уміннями вони є однією з форм вираження дос­віду здійснення людської діяльності.

Якби людина не володіла навичками, їй кожен раз, за необхідності виконувати одну й ту саму роботу, довелося б витрачати багато зусиль і часу, щоб цю роботу виконати.

Якщо вміння — це готовність до свідомих і точних дій, то навички —це автоматизована ланка цієї діяльності. Отже, навички — це автома­тизовані вміння. Вони здійснюються без участі свідомості, але під її контролем. Наприклад, коли ми пишемо літеру "а", ми не замислює­мося над тим, як її написати. Однак коли виникає потреба написати її якимось іншим шрифтом або просто красиво написати, ми починаємо думати, як це зробити.

Навички, так само як і вміння, є практичні й інтелектуальні. Вив­чення кожного навчального предмета передбачає вироблення в учнів практичних навичок, специфічних для цих предметів. Наприклад, на­вичка користуватися мікроскопом під час вивчення біологічних мікро­об'єктів виробляється при вивченні біології, навичка користуватися вимірювальними фізичними приладами виробляється при вивченні фізики у школі, навички користуватися такими робочими інстру­ментами, як молоток, зубило, рубанок — при вивченні технічної праці.

До інтелектуальних навичок належать навички порівняння, скла­дання плану прочитаного, застосування правила розмірностей при роз­в'язуванні фізичних задач тощо.

Навички писати, рахувати, читати — це загальнокультурні навич­ки, якими повинна володіти кожна людина.

7.2.1. Формування навичок.

Характеристики

Список файлов курсовой работы