113582 (616876), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

У психологічній структурі діяльності виявлено взаємозв'язок таких її компонентів: мета діяльності (передбачення її майбутнього резуль­тату), мотив (те, заради чого людина прагне до даної мети), предмет діяльності(об'єкт, шляхом перетворення якого досягається мета), спо­соби і засоби досягнення мети (дії й операції, уміння і навички).

Процес навчання — цілісний, єдиний процес. У центрі цього ціло­го стоїть особистість учня, його активна, пізнавальна діяльність, що організовується і спрямовується діяльністю учителя. У ході навчання в учнів відбувається перебудова раніше сформованого досвіду, розвиток його пізнавальних сил, формування і розвиток особистості в цілому, забезпечується єдність освіти, виховання і розвитку.

К.Ушинський звертав увагу на те, що співвідношення праці вчителя та праці учнів у схоластичній школі було таким, що школа по­клала всю працю учіння на плечі дітей, даючи в руки учителя тільки палицю для того, щоб підганяти лінивих. Для школи, яка прийшла на зміну схоластичній, це співвідношення було прямо протилежним, нова школа, за словами К.Ушинського, поклала весь труд на учителя, зму­шуючи його розвивати дітей так, щоб для них цей розвиток не створю­вав ніяких зусиль. Учні просто "ковтали" "розжований" матеріал. К.Ушинський вису­нув таку вимогу до організації процесу навчання: потрібно, щоб діти, за можливості, працювали самостійно, а вчитель керував самостійною працею і давав для неї матеріал. Таким чином, учитель повинен висту­пати у ролі організатора діяльності учнів. Такий підхід актуальний саме нині.

Навчання є визначальним чинником розвитку, воно випереджає і веде за собою розвиток.

Розвитком ідей Л.Виготського є концепція О.Леонтьєва. За нею, для того, щоб оволодіти знаннями і вміннями, необхідно здійснити діяльність, адекватну тій, яка втілена в цих знаннях і вміннях як про­дуктах соціальної людської діяльності. Такою діяльністю є перш за все практична діяльність з об'єктами дійсності, знання про які відображені в поняттях і засвоюються в учінні.

Будь-яка діяльність, на думку О.Леонтьєва, включає об'єкт впли­ву, акти його перетворення, продукт, умови і засоби перетворення, а також психічне відображення всіх цих компонентів, що виконує роль управління і контролю за здійсненням актів перетворення.

Як бачимо, знання в цій концепції розглядаються як утворення, похідні від дій і їх засвоєння. Таким чином, на перше місце у процесі засвоєння знань ставиться аналіз засвоєння дій, тобто дія є предметом

засвоєння.

Іншими словами, маємо дві діяльності, кожна з них має свої харак­теристики: предмет, продукт, операції тощо. Для цих видів діяльності вони не збігаються. Крім того, діяльність людини — процес дворівне­вий, який включає перетворення об'єкта (це один рівень) і структурне утворення, до якого належать такі компоненти: предмет перетворен­ня, продукт, засоби, процес перетворення, а також відображення і знан­ня про всі перелічені компоненти дії. У засвоєнні знань головна роль належить засвоєнню понять.

Згідно з поглядами самого О. Леонтьєва, для засвоєння поняття необхідна наявність як об'єкта, так і спілкування, а найголовніше — діяльність учня з об'єктом, яка направляється об'єктом та спілкуван­ням.

Вихідною формою діяльності, в рамках якої відбувається засвоєн­ня, є зовнішня практична діяльність з об'єктами, або їх знаковими за­мінниками, а завершальною формою діяльності у процесі засвоєння є внутрішня, розумова діяльність, структура якої збігається зі структу­рою зовнішньої діяльності. З цієї діяльності і сформувалася у резуль­таті процесу засвоєння внутрішня діяльність. Унаслідок засвоєння знань і вмінь стає внутрішнім досвідом учня, а весь процес трактується як інтеріоризація, як перехід від зовнішнього досвіду до внутрішнього. Розглядаючи учіння як діяльність, необхідно мати на увазі наступне: в учінні відбуваються два процеси: перший — власне учіння, як діяльність і виконання дії, що засвоюється в учінні; другий — процес перетворен­ня досвіду суб'єкта учіння. Виконання дії, що засвоюється в учінні, пов'язане з перетворенням деякого об'єкта певної конкретної предмет­ної галузі дійсності, а процес засвоєння даної дії полягає у перетворенні суб'єкта учіння, як такого, який цією дією не володів у суб'єкта, який нею володіє.

Іншими словами, є дві діяльності, кожна з них має свої характе­ристики: предмет, продукт, операції тощо. Для цих видів діяльності вони не співпадають. Крім того, діяльність людини — процес дворів­невий, який включає перетворення об'єкта (це один рівень) і управл­іння перетворенням об'єкта на основі психічного відображення об'­єкта, продукту, засобів в акті перетворення(це другий рівень). Як стверджують дослідники, необхідним компонентом кожної діяльності є відображення предмета, продукту, засобів, актів перетворення пред­мета на продукт (виконавчі дії), їх складу, послідовності, що висту­пає у вигляді програми дій. Проте такий порядок засвоєння поняття може бути порушений тоді, коли наявний досвід учня дає змогу поча­ти формування поняття в плані мови. Отже, за даною концепцією учіння для засвоєння поняття учень повинен здійснити сприймання об'єкта, деякі дії з ним, певну діяльність щодо виявлення властивос­тей об'єкта, пояснення, передбачення, прогнозування нового знан­ня і перевірку його.

4. Підтримання і розвиток пізнавального інтересу до навчання.

Інтерес до навчання може бути пов'язаний з майбутньою про­фесією, з тим видом діяльності, до якої в учня є нахили, задатки і здібності, з осмисленням значущості знань, з бажанням знайти само­стійну відповідь на поставлене запитання, самостійно вирішити про­блему. Підтримання і розвиток інтересу до навчання — необхідна умова високої ефективності навчання.

Вимоги середовища до зв'язку "вчитель — дидактична система" зво­дяться до такого: учитель розробляє і реалізовує тільки таку дидактич­ну систему, яка найвищою мірою відповідає можливостям, задаткам і здібностям учня, тобто його природі, розвиває і виховує. Тому цей принцип можна було би назвати принципом розвивального і виховаль­ного навчання. Він, як бачимо, ставить певні вимоги не до одного якого-небудь компонента навчальної системи, а до функціонування всієї системи навчання, тобто до усіх компонентів навчальної системи та до зв'язків між цими компонентами. Однак закономірності розвитку і виховання на основі здійснення конкретного навчального процесу до­сить добре вивчені, тому цей принцип (а, точніше, два принципи) на­бувають статусу законів навчання: закон єдності навчання і розвитку та закон єдності навчання і виховання.

Емерджентною (системною) властивістю системи взаємодії "сере­довище - навчальна система" є така навчальна система, яка побудова­на на засадах гармонійності дій учителя й учня в інтересах максималь­но можливого ступеня досягнення цілей навчання. Вимоги середови­ща до такої взаємодії передбачають активність обох суб'єктів взаємодії на основі конкретної дидактичної системи. Цей принцип варто було б назвати принципом активності та поєднання освіти і самоосвіти учня, роз­витку й саморозвитку, виховання і самовиховання. Це фактично два різні принципи. Стосовно принципу активності, то варто зазначити, що закономірності реалізації активного начала у навчанні науці добре відомі, тому можна стверджувати про закон активності у навчанні.

Зважаючи на те, що вимоги щодо норм діяльності в процесі навчан­ня в деяких принципах повторюються, виділимо, узагальнимо і впо­рядкуємо їх у певну систему, яка виглядатиме так:

• принцип врахування індивідуальних особливостей учнів, їхніх вікових відмінностей та закономірностей розвитку;

• принцип цілеспрямованості й цілісності навчання;

• принципи науковості;

• принцип зв'язку навчання з життям;

• принцип доступності;

• принцип системності;

• принцип оптимізації;

• принцип формування в учнів пізнавального інтересу;

• принцип контролю і корекції знань учнів;

• принцип систематичності і послідовності;

• принцип поєднання освіти і самоосвіти, розвитку і саморозвит­ку, виховання і самовиховання.

Ці принципи складають систему принципів навчання, адже всі вони описують цілісне, системне педагогічне явище, яким є процес навчан­ня. Компонентами цієї системи є перелічені вище принципи.

У кожній системі, є два і більше системотвірних чинників: зовнішній та внутрішній. Як видно з побудови даної системи зовнішнім системотвірним чинником є принцип природовідповідності у навчанні (суспільство, природа, людина задають саме таку вимогу до навчання), внутрішнім — ідея доповненості. Намагання вчителя мати якомога мен­шу кількість різних вимог, правил, які потрібно врахувати, щоб побу­дувати цілісний навчальний процес на науковій, об'єктивній основі приводить до необхідності врахувати ідею доповненості: один прин­цип так доповнює всі інші, щоб усі вони разом повно окреслили той простір, в якому цілеспрямовано й ефективно функціонуватиме сис­тема навчання.

Щодо структури цієї системи, то вона, як видно, виглядає так: ба­зовим і таким, який є своєрідним джерелом для всіх останніх принципів і має пояснювальну силу, є принцип природовідповідності, його уточ­нюють принципи науковості, доступності і системності, а розширю­ють усі інші

5. Принцип зв'язку теорії з практикою.

Цей принцип, як і всі інші ди­дактичні принципи, визначає цілу низку вимог до змісту, методів, за­собів, організаційних форм навчання і до самого процесу навчання. Розкриємо їхню суть.

Метою пізнання світу є перетворення його відповідно до потреб людини. Це положення є одним з основних у виборі змісту навчан­ня та виборі методів і форм навчання. При вивченні різних пред­метів учителі мають можливість показати, як народжувалися і роз­вивалися науки в силу практичних потреб людини. Розвиток про­дуктивних сил безумовно був і є рушієм наукового прогресу. У свою чергу, нові наукові теорії допомагали і допомагають удосконалюва­ти виробництво, розвивати техніку, технологію, в цілому економіку виробництва.

Водночас, при вивченні низки предметів є можливість показати і такий стан розвитку науки, коли теоретична думка розвивається само­стійно, значно випереджаючи практику. Це особливо стосується фізи­ки, математики, хімії.

В організації навчальної діяльності в одних випадках практика ви­ступає як відправний момент. Цьому сприяє робота в лабораторіях, майстернях, у кабінетах. А в інших — формування в учнів умінь засто­совувати знання на практиці, у виробництві, побуті, розкриття перед учнями тих науково-технічних і виробничих проблем, які є актуальни­ми на найближчі 10—20 років для нашого суспільства та всієї світової громадськості, і можливих шляхів їх вирішення є одним із напрямів забезпечення єдності науки і виробництва. Істинно наукові знання — це такі знання, які допомагають людині успішно взаємодіяти з приро­дою, оволодівати її багатствами, перетворювати її в інтересах людини, вдосконалювати техніку, піднімати культурний, економічний та соц­іальний рівень життя людей.

Одним із шляхів поєднання теорії і практики є політехнічне навчан­ня. Воно передбачає забезпечення учнів знаннями основ сучасного виробництва, основних напрямів науково-технічного прогресу, формування в них умінь застосовувати знання законів науки для вирішен­ня практично важливих завдань, сприяє розвитку конструкторських і винахідницьких здібностей, готує учнів до обрання технічних професій. Таким чином, дія принципу зв'язку теорії з життям і практикою ство­рює умови для отримання істинно наукових знань.

5.1. Принципи єдності навчання, виховання і розвитку.

Принцип єдності навчання і самонавчання, виховання і самовихо­вання, розвитку і саморозвитку охоплює такі вимоги:

1. Ніякої роботи ніколи не виконувати за учня, якщо він може ви­конати її сам. Ця вимога дуже часто порушується, оскільки вчителеві завжди легше самому щось зробити, довести, обґрунтувати, пояснити, ніж організувати до роботи учнів.

2. Учитель повинен оволодіти умінням планувати та організовува­ти самостійну роботу учнів. Зберігаючи логічно-змістовий зв'язок, він повинен чітко виділити, що саме має бути винесене на самостійну роботу( на уроці чи вдома).

3. Учитель повинен вчити учнів продуктивній праці, тобто само­стійно визначати цілі діяльності, розробляти способи діяльності, ре­алізовувати ці способи практично, оцінювати ступінь досягнення цілей, вносити корекційні дії, спрямовані на повне досягнення цих цілей.

4. Учитель повинен дуже вимогливо ставитися до визначення об­сягу домашніх завдань. Дуже часто можна побачити, що вчитель, вва­жаючи, що його предмет є найголовнішим, і, отже, йому з боку учнів має бути приділено найбільшу увагу, тому, задає такий обсяг домашніх завдань, що навіть добре підготовлений учень не спроможний їх вико­нати, а в учнів слабших при знайомстві з таким домашнім завданням просто опускаються руки.

5. Учитель повинен стимулювати пробудження в учнів особистого інтересу до самоаналізу та самопізнання. Ще Г. Сковорода закликав: "Слухай себе", "Пізнай себе", "Поглянь у самого себе". Весь хід на­вчально-виховного процесу повинен підпорядковуватися ідеї само­вдосконалення і самореалізації особистості кожного учня.

6. Знання — як категорія вираження цілей навчання.

Характеристики

Список файлов курсовой работы