113529 (616854), страница 3
Текст из файла (страница 3)
На думку зарубіжних дослідників, він є творцем повного курсу української національної педагогіки, яка відповідає духові рідного народу. її основні елементи — ідеалістичне світосприйняття, християнська мораль, організація педагогічних досліджень та розбудова педагогічних станцій і лабораторій, видання педагогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку на найвищому мистецькому і технічному рівнях.
Г.Г. Ващенко до системи національного виховання вводив родинне виховання як органічну її підсистему.
Структура системи освіти у вільній Україні, за Ващенком, така:
1) переддошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до 3 років), дитячий садок (від 3 до 6 років);
2) початкова школа (від 6 до 14 років);
3) середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14 до 18 років);
4) висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтв, консерваторія, військова академія (від 18 до 23 років);
5) позашкільна освіта;
6) науково-дослідні установи: академія наук, академія педагогічних наук.
Григорій Ващенко багато уваги приділяв проблемі виховного ідеалу як мети виховання.
В підручнику «Виховний ідеал» Г.Г. Ващенко аналізує різноманітні виховні ідеали, зокрема більшовицький і націонал-соціалістичний, і протиставляє їм український. Виховний ідеал українця у нього ґрунтується на двох принципах: виховання людини на засадах християнської моралі та на здобутках духовності. Підручник він завершує такими словами: «Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротись за них.... Віримо, що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра».
В підручнику для педагогів «Загальні методи навчання» Він проаналізував філософсько-психологічні основи навчально-пізнавальної діяльності, шляхи її активізації, дидактичні принципи, методи навчання та їх класифікацію.
На думку А. Погрібного, головна заслуга Г. Ващенка полягає «...у створенні національної педагогіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу».
У кінці XIX — на початку XX століття дослідження педагогічних проблем розпочинаються в США, куди поступово переміщується центр педагогічної думки. Американські дослідники педагогічних процесів сучасності швидко отримали вагомі результати: сформували закономірності людською виховання, розробили і впровадили ефективні технології освіти, які дають змогу кожній людині успішно досягти поставленої мети. Найвидатніші представники американської педагогіки — Джон Дьюї (1859—1952) і Едвард Торндайк (1874-1949).
У Радянському Союзі педагогіка пішла шляхом розробки ідей виховання людини нового суспільства. З цих позицій педагогічну теорію розробляли Надія Крупська (1869— 1939), Павло Блонський (1884—1941), Станіслав Шацький (1878-1934), Антон Макаренко (1888-1939), Василь Сухомлинський (1918—1970). Першими авторами навчальних посібників з педагогіки були Павло Блонський і Альберт Пінкевич (1883-1939).
Славу радянській педагогіці принесли праці А. С. Макаренка і В. О. Сухомлинського. Антон Макаренко створив наукову методику виховної роботи з дитячим колективом, поєднання навчання з продуктивною працею, запропонував методику трудового виховання дітей у сім'ї, самовиховання і самоосвіти, вдосконалення професійної майстерності вчителя, здійснення загального навчання та керівництва школою. Багато його порад, влучні спостереження актуальні й на сьогодні. Свої педагогічні думки він виклав у творах «Марш 30-го року» (1932), «Педагогічна поема» (1932— 1935), «Книга для батьків» (1937), «Прапори на баштах» (1938).
Василь Сухомлинський — директор Павлиської середньої школи Кіровоградської області у 1947—1970 роках — досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й родині, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності. Практично втілював у шкільну практику гуманістичні ідеї навчання й виховання. Він є автором близько 40 публіцистичних книг та 300 статей, які й нині не втратили своє значення (наприклад: «Сто порад учителю», «Як виховати справжню людину», «Народження громадянина», «Серце віддаю дітям», «Батьківська педагогіка»). Більшість його робіт присвячені ідеї гуманізму, людяності та доброчинності. Виховання гуманізму, на його думку, здійснюється через творення людям добра.
Найсуттєвішим, найглибшим і найміцнішим наріжним каменем педагогічної системи Сухомлинського є виховання поваги до самого себе. Він вважав, що доки є самоповага, існує й школа.
У 50—70-х роках XX століття в Україні видано фундаментальні підручники, навчальні посібники та наукові праці. Це — «Педагогіка» С.Ф. Збандуто, «Хрестоматія вітчизняної педагогіки» за редакцією С.А. Литвинова, «Курс методики викладання української літератури» та «Українська література в середній школі» Т.Ф. Бугайко і Ф.Ф. Бугайка, «Основи теорії літератури» П. К. Волинського тощо.
В розвиток вітчизняної педагогічної науки значний внесок зробили праці педагогів, психологів і методистів Л. Алексюка, А. Бондаря, Г. Костюка, І. Єременка, С. Гончаренка, І. Зязюна, О. Савченко, В. Онищука, О. Мазурке-пича, В. Мадзігона, В. Смаля, М. Ярмаченка та інших.
Історичний шлях становлення педагогіки як науки свідчить, що її виникнення і розвиток визначалися об'єктивними соціально-економічними потребами суспільства в підготовці підростаючих поколінь до життя.
Нині в незалежній Україні створені позитивні передумови для всебічного розвитку педагогічної теорії та практики, основні напрями якого визначені Законом України «Про освіту», Державною національною програмою «Освіта» (Україна XXI століття»), Національною доктриною розвитку освіти України в XXI столітті.
Отже, вітчизняна педагогіка пройшла такі стадії розвитку:
народна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду народу, що проявляється в домінуючих поглядах на мету, завдання, засоби, методи і результати виховання й навчання. Вперше цей термін ввів О.В. Духнович. Нещодавно в педагогічній науці з'явився термін «етнопедагогіка», автор якою Г. Н. Волков. Якщо поняття «народна педагогіка» включає в себе емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільноти, то поняття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій;
козацька педагогіка — частина народної педагогіки — теорія і практика виховання й навчання підростаючого покоління в Запорізькій Січі, спрямована на формування синівської вірності рідній землі, незалежній Україні;
духовна педагогіка — це галузь педагогічних знань і досвіду виховання й навчання особистості засобами релігії;
світська педагогіка — це:
1) наука, яка має свої закономірності;
2) практика, яка вказує застосування теоретичних положень;
3) мистецтво, яке вимагає творчого натхнення вчителя.
Відповідно, основними джерелами педагогіки є:
- педагогічна спадщина минулого;
- передовий педагогічний досвід;
- народна педагогіка;
- педагогічні дослідження.
Педагогічна спадщина минулого представлена працями педагогів-класиків, монографіями та статтями видатних учених, педагогів-новаторів. Наприклад, безцінними для педагогічної теорії та практики, формування національної системи освіти та виховання є праці Я.А. Коменського, К.Д. Ушинського, А.С. Макаренка, В.О. Сухомлинського та інших. Серед джерел педагогічної теорії слід виокремити роботи видатних учених 50—70-х років XX століття А.М. Арсеньєва, М.І. Болдирєва, В.Ю. Гмурмана, Л. І. Но-викової, Л.В. Занкова, Ф.Ф. Корольова та багатьох інших.
Джерелами практичної педагогіки за певних умов можуть бути художні твори про дитинство, школу, вчителів, що належать класикам літератури.
У 80-х роках XX століття в Радянському Союзі широко відомими стали книжки педагогів-новаторів В.Ф. Шаталова, М.П. Щетиніпа, С.М. Лисенкової, Є.В. Ілліна та інших. В них викладено передовий педагогічний досвід. Є три види узагальнення і поширення досвіду кращих педагогів: педагогічна інформація, педагогічне вибіркове та масове поширення досвіду.
1.2 Предмет педагогіки
Для визначення поняття «педагогіка» необхідно насамперед розмежувати поняття «об'єкт» і «предмет». Об'єкт науки — це те, що існує як реальність поза самим вивченням. Кожен об'єкт може вивчатися різними науками. Так, людина вивчається психологією, соціологією, антропологією, медициною, фізіологією та іншими науками. Водночас кожна наука в цьому об'єкті має власний предмет. Предмет науки — це те, що кожна наука вивчає в об'єкті. Якщо, наприклад, предметом психології є внутрішній психічний світ людини та його загальні закономірності виникнення, розвитку й функціонування, предметом педагогічної психології — механізми та закономірності засвоєння людиною соціокультурного досвіду, то предметом педагогіки є процес спрямованого розвитку і формування особистості в умовах її виховання, навчання, самовдосконалення.
Є низка підходів до визначення поняття «педагогіка», наприклад: М. М. Фіцули — «Педагогіка — це сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості людини»; С. У. Гончаренка — «Педагогіка —...наука про навчання і виховання підростаючих поколінь»; І.П. Підласого — Найкоротше, загальне і разом з тим відносно точне визначеним сучасної педагогіки — це наука про виховання людини Поняття «виховання» тут використовується у найширшому смислі, включаючи освіту, навчання, розвиток».
Отже, закономірності виховання зумовлені закономірностями розвитку і формування людини як соціальної істоти; законами її діяльності (принципами і правилами виховної діяльності); специфічними законами процесу виховання, що криються в його структурі, співвідношенні компонентів, зовнішніх і внутрішніх факторів.
Педагогіка як наука містить базові наукові знання про закони й закономірності виховання, що відображають об'єктивні та суттєві його основи. Ці знання мають загальний характер для всіх країн і народів. Наприклад, закономірні зв'язки педагогічного процесу із суспільними вимогами й умовами; зв'язки між вихованням і розвитком особистості; взаємозв'язок між цілями, засобами, умовами і результатами педагогічного процесу тощо. В цьому розумінні педагогіка є наукою загальнолюдською. Проте виховання здійснюється в конкретній країні відповідно до мети, завдань і методів виховання, які віддзеркалюють її історичні, етнічні та регіональні особливості. В такому разі воно набуває національного характеру й отримує назву «національне виховання».
Терміном «педагогіка» позначають дві сфери людської діяльності, спрямовані на виховання людини — педагогічну науку і педагогічну практику. Об'єктом педагогічної практики є реальна взаємодія учасників педагогічного процесу, а предметом — закономірності, прийоми, способи, методи та засоби цієї взаємодії, зумовлені його цілями, завданнями та змістом.
Закономірності педагогічної науки і практики теж взаємозв'язані, взаємозумовлені, але водночас принципово різні: перші стосуються вивчення педагогічних процесів, другі — їх технології. Всі вони дійсно слугують удосконаленню свого предмета тільки тоді, коли взаємодоповнюються, тобто поєднують ідею та її реалізацію. Педагогічна теорія пізнає закони та закономірності виховання, обґрунтовує його теоретико-методологічні основи, озброює педагогів професійними знаннями про цілі, завдання, зміст, технологію, особливості виховання, навчання, розвитку людей різних вікових груп, уміння прогнозувати, проектувати і здійснювати педагогічний процес.
Педагогічна практика, спираючись на педагогічну теорію, наповнює її конкретним змістом. З цієї точки зору практичну виховну діяльність розглядають як мистецтво.
На необхідність співвідношення теоретичних знань і педагогічного мистецтва у вихованні вказував ще П.П. Блонський. Він зазначав, що для практичної виховної діяльності однаково потрібні вміння, талант і теоретичні знання. Вміння виробляються особистим досвідом, талант удосконалюється в процесі виховної практики, теоретичні знання формуються в результаті глибокого осягнення суті розвитку та виховання людини і передаються у вигляді ідей. Лише ідею, а не техніку і талант, може повідомляти одна особа іншій, і тому лише у вигляді теоретичної науки може існувати педагогіка, — підкреслював він.
1.3 Категорії педагогіки
Основу педагогічної теорії становлять базові категорії — найширші, провідні поняття педагогіки. Такими категоріями у педагогіці є виховання, навчання, освіта, педагогічний процес. Педагогіка також широко оперує загальнонауковими поняттями «розвиток» і «формування».
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
