113529 (616854), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Другий — родинно-шкільне виховання. У козацьких школах найважливішими були родинні, духовні та материнські цінності, що переростали в загальнонаціональні та включали в себе релігійно-моральні цінності.
Третій — вища освіта. Молодь, яка прагнула знань, продовжувала навчання в колегіумах і академіях, європейських університетах.
Після закінчення вищих навчальних закладів юнаки одержували систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне, трудове загартування, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл у сотнях, полках, у Запорізькій Січі.
Січова школа діяла при церкві Святої Покрови на території Запорізької Січі. Вона складалася з двох відділів: в одному готували паламарів і дияконів, у цьому відділі було завжди ЗО учнів. У другому — молодиків — училися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти. Тут навчали грамоти, співу та військової справи. Кількість молодиків становила близько 50.
Доброю підмогою патріотичному вихованню молоді слугували українські народні думи й історичні пісні, козацькі літописи («Літопис Самовидця», літописи Г. Граб'янки і С. Величка, Густинський літопис), а також історичні праці («Синопсис»).
Суттєвий внесок у розвиток педагогіки та національної освіти в Україні зробили колегіуми. їх кількість і значення в XVII—XVIII століттях поступово зростала. Так, Чернігівський колегіум (заснований 1589 p.), фундатором якого став український письменник, педагог і церковний діяч Іоанн Максимович (1651 — 1715), зажив собі такої слави, що його називали «Українським Олімпом». Навчалися тут шість років, викладалися в основному загальноосвітні дисципліни. 1776 року його реорганізовано в духовну семінарію.
Ґрунтовну освіту давали у Харківському колегіумі (заснованому 1721 р. в Бєлгороді), який до утворення Харківського університету був центром освіти Слобожанщини. В колегіумі викладали граматику, піїтику, риторику, філософію, богослов'я, а в 1765 році відкрилися класи французької і німецької мов, математики, інженерної справи, артилерії, геодезії, вокалу та інструментальної музики.
В системі початкової освіти в Україні провідне місце посідали парафіяльні школи з учителями-дяками (школи діяли до першої половини XIX ст.). Існували вони переважно при церковних парафіях, які були під наглядом священика. Тут дітей навчали слов'янської азбуки, читання за Часословом, Псалтирем, Апостолом, письма, трохи арифметики. Парафіяльні школи відрізнялися від інших дешевизною навчання та близькістю до народу. Для утримання школи й учителя громада встановлювала податок, так звану роківщину, яку сплачували натурою, частково грішми. Працевлаштування вчителя відбувалося на конкурсній основі з укладанням між ним та громадою відповідної угоди.
Українське національне відродження й козацько-гетьманська держава стали поштовхом для розвитку педагогічної думки в XVI—XVIII століттях, представниками якої були такі видатні постаті, як Іван Вишенський, Іов Борецький, Єпіфаній Славинецький, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода та багато інших.)
З іменем Івана Вишенського (1556—1621) пов'язане входження полемічності в педагогічну науку та послання як нового виховного засобу. «Посланням до всіх взагалі в Лядській землі живущих» було продовжено і розвинено традицію заповітів і повчань в українській педагогіці. Також його ме-тодичні поради щодо читання, письма («Про те, як слід чикни це писання...»), самоосвіти («Тому, хто буде читати це писання наодинці...») позитивно вплинули на формування принципів української дидактики.
Єпіфаній Славинецький (?—1675) — український педагог, філолог, письменник і перекладач XVII століття, автор греко-слов'яно-латинського лексикону та посібника для вчителів і батьків «Громадянство звичаїв дитячих». Цей твір у 164 запитаннях-відповідях являє собою своєрідний моральний кодекс громадян України, побудований на принципах Народних чеснот, норм християнської моралі, європеїзації. У книзі акцентується увага на виховній ролі дитячих ігор та забав, на значенні фізичного виховання.
Славетний український педагог Феофан Прокопович (1681—1736) у своєму творі «Духовний регламент» обстоював необхідність виховувати високоосвічену, духовно багату молодь. Він розробив систему церковних шкіл, у яку включав архієрейські, семінаріуми, академію.
Характерною рисою української педагогіки цього часу є її розвиток на власній, національній основі з урахуванням кращих досягнень західної педагогічної думки.
Григорій Сковорода (1722—1794) — виразник ідей гуманізму і просвітництва, видатний діяч, який збагатив духовну культуру України, вітчизняну педагогіку і шкільництво. Він вважав освіту засобом моральної перебудови суспільства. Його ідеалом була «істинна», справжня людина, що знаходить своє покликання і щастя у «сродній» праці. Він перший проголосив ідею природного виховання. Ця ідея є наскрізною майже в усіх творах ученого — байках, притчах, філософських трактатах, афоризмах тощо.
Наріжним для вітчизняної педагогіки Г. С. Сковорода вважав принцип народності виховання, основою якого є служіння простому трудовому народові. «...Подвиг Г. С. Сковороди полягає у тому, що він пропустив через свій розум і серце, як через призму, величезні здобутки національної народно-педагогічної скарбниці, сприйняв, осмислив, оцінив і відобразив її у тому вигляді в своїх літературних і педагогічних творах, в якому її могли розуміти більшість висококультурних, малописемних і зовсім неосвічених верств тодішньої української нації». Його ідеї знайшли своє продовження у творах Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, К. Д. Ушинського, Б. Д. Грінченка, Л. М. Толстого, А. С. Макаренка, В. О. Сухомлинського та інших вила тих педагогів.
Українська педагогіка в XIX столітті розвивалася під певним впливом ідей російських мислителів та філософів В.Г. Бєлінського (1811 — 1848), О.І. Герцена (1812-1870), М.Г. Чернишевського (1828—1889), М.О. Добролюбова (1836—1861). Всім відомі прогресивні педагогічні ідеї Л. М. Толстого (1828—1910).
Світову славу мав видатний вітчизняний педагог Костянтин Ушинський (1824—1871), який зробив великий внесок у наукову педагогіку, є автором стрункої й оригінальної педагогічної системи, що охоплювала основні проблеми виховання і навчання. Провідною ідеєю цієї системи була народність, яку він розумів як своєрідність кожного народу, зумовлену його історичним розвитком, соціальними умовами, географічними особливостями. Найголовнішими рисами народності педагог вважав любов до Батьківщини, рідну мову, віру в могутні сили народу. Основна мета виховання — підготовка всебічно розвиненої людини, а наріжний камінь теорії виховання — вчення про трудове виховання, що стверджує: в трудовій діяльності розвивається і формується людина.
Провідна роль у вихованні належить педагогу — все базується на його особистості. Вчитель повинен любити свою професію, бути високоосвіченою людиною, володіти педагогічною майстерністю і педагогічним тактом.
К.Д. Ушинський створив цілісну дидактичну систему: навчання має здійснюватися з урахуванням вікових і психічних особливостей розвитку дитини, організовуватися на основі принципів посильності та послідовності, наступності й систематичності, наочності та емоційності; методи викладання мають сприяти розвитку й активізації пізнавальної діяльності учнів, їхнього мислення і мовлення. Визначив основні шляхи й засоби розвиткового навчання, був поборником класно-урочної системи навчання.
К.Д. Ушинський вимагав повної перебудови системи освіти на основі новітніх наукових досягнень. «Педагогічна практика без теорії — те саме, що і знахарство в медицині», — підкреслював він.
Ґрунтовні праці педагога «Педагогічна антропологія», «Про камеральну освіту», «Три елементи школи» та інші, а також навчальні книги для дітей початкових класів витримали багато перевидань.
Його соратники та учні, серед них Микола Корф (1834— 1883) — теоретик і практик початкової освіти, втілювали в життя багато ідей народної педагогіки.
У другій половині XIX — на початку XX століття в Україні на проблемах освіти й виховання зосереджували свою увагу майже всі діячі культури та мистецтва, літератури й науки. Тарас Шевченко (1814—1861) обстоював право на навчання дітей рідною мовою, підготував і видав «Букварь южнорусский» (1861). Сподівався, що народна школа сприятиме поліпшенню життя народу, його пробудженню. Школа, на думку поета, має бути доступною для всіх, задовольняти потреби свого народу і діяти на основі народності. Тут її і и повинні отримати міцні й глибокі знання, всебічно розвиватися. Народність поет розумів як засіб патріотичного виховання молоді, прищеплення їй святого почуття любові до рідного краю, до українського народу. Велику роль у народній школі він надає особистості вчителя — добрій, високоморальній людині, носієві духовності.
Боротьбу Т.Г. Шевченка за національну систему освіти і виховання в Україні підтримали видатні вітчизняні просвітники М. І. Костомаров, П. О. Куліш, М.П. Драгоманов, Б.Д. Грінченко та інші. їхня творчість є основою української педагогіки.
«Народна освіта — всьому голова, всьому основа». Ці слова найбільш повно характеризують Миколу Костомарова (1817—1885) — засновника Кирило-Мефодіївського товариства, вчителя, історика, літературознавця і перекладача. В «Книзі буття українського народу» він виклав свою освітню програму, де з метою піднесення культури українців на перший план ставиться справа народної освіти. Відстоював викладання рідною мовою, наполягав на вивченні її як навчального предмета, розширенні знань із природознавства, основ народного життя, ознайомленні зі становищем народу в державі та його юридичними правами. Учений боровся за самостійність української мови. Він детально аналізує її фонетичні й граматичні особливості, наголошуючи на її відмінностях від великоруської та польської.
Пантелеймон Куліш (1819—1897) — визнаний літератор і культурний діяч, поет, прозаїк, драматург, історик, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, учитель, педагог-методист, сіяч україністики — залишив значну освітньо-педагогічну спадщину. Досить згадати його українську «Граматку» (1857), в якій вперше спрощено правопис рідної мови і приведено до нормативного вигляду. «Граматка» мала широке визнання в народі й отримала назву «кулішівки». Вона була і букварем, і читанкою, і підручником з арифметики. Т.Г. Шевченко на друге видання «Граматки» 1861 року писав: «Це перший вільний промінь світла, який може проникнути в здавлену кріпацьку голову». П. Куліш також обстоював народну школу, в якій жили б кращі освітні традиції, а народну мову вважав безпосереднім виявом екзистенційної «глибини» людського єства, «голосом» серця.
Закарпатський педагог Олександр Духнович (1803—1865) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти: написав буквар, методичні книги для вчителів. Після закінчення Ужгородської гімназії та духовної семінарії працював домашнім учителем, викладачем гімназії, служив священиком — будив думки про необхідність поширення освіти як основи духовного життя. Він стверджував, що дитина стає особистістю, людиною тільки тоді, коли набуває освіту і виховання. Людина без виховання, на його думку, подібна до землі, на якій зростає бур'ян. О. В. Духнович стояв на позиціях традиційного українського просвітництва, вважаючи, що за рахунок поширення освіти можна значно вдосконалити суспільство. Вершина його педагогічної творчості — перший підручник з теорії та практики навчання й виховання молоді «Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских» (1857), який відіграв важливу роль у розвитку вітчизняної педагогіки та шкільної справи.
Павло Грабовський (1864—1902) присвятив ряд статей проблемам народної освіти. Леся Українка (1871—1913) обстоювала необхідність народної освіти, змальовувала жалюгідність сільських шкіл і вчителів.
Іван Франко (1856—1916) — велет українського педагогічного духу. В його спадщині понад сто наукових і публіцистичних праць, художніх творів, присвячених вихованню дітей і молоді. Він аналізує стан освіти на українських землях рубежу XIX—XX століть; проблеми національної освіти й виховання; відродження й розвитку української педагогічної культури; історію освіти, народної педагогіки; визначає мету, зміст і методи навчання й виховання. Світогляд і педагогічні погляди І. Франка формувалися під впливом мудрості народної педагогіки та європейської глибокодумності, вітчизняних світочів розуму К. Старовецького, Г. Сковороди, Т. Шевченка, П. Куліша, М. Драгоманова. Він цікавився роботами відомих українських педагогів, був також обізнаний із зарубіжною педагогічною літературою.
Повного розквіту рідного шкільництва, української педагогіки, освіти й науки, педагогічної й національної культури, на думку І. Франка, можна досягти тільки за умов самостійної Української держави. Він боровся за українську національну школу демократичного характеру й гуманістичного спрямування, обстоював необхідність створення підручників високого наукового рівня.
Мету виховання І. Франко вбачав у всебічній підготовці молодого покоління до здійснення найвищого ідеалу нації — осягнення власної державності, до активної творчої участі в розбудові рідної духовної й матеріальної культури, а через неї до участі у вселюдській культурі. Національне виховання, на його думку, це — творення і безупинне вдосконалення нації. Основними рисами українця мають бути: свідомий патріотизм, висока моральність, вихованість, господарність, освіченість, професіоналізм, фізична й естетична досконалість, витривалість, підприємливість, ініціативність тощо.
Зміст і методи навчання й виховання визначав як квінтесенцію роботи школи.
І. Франко зробив великий внесок у висвітлення української народної педагогіки, досягнень педагогічної культури Київської Русі, українського відродження XVI— XVII століть, історії вітчизняного шкільництва в Західній Україні рубежу XVIII—XIX століть тощо. Він також перший в історії української педагогіки порушив питання про лінгво-педагогічну суть і значення дитячої мови.
Знаний український педагог Христина Алчевська (1841 — 1920) досліджувала проблеми навчання дорослих. Широко відомі її посібники «Що читати народові?», «Книга для дорослих». Багато писав про тяжку дитячу долю Володимир Короленко (1853—1921), який створив «Лігу врятування дітей», був борцем за народні школи на Полтавщині.
Софія Русова (1856—1940) свою невтомну педагогічну, наукову та громадську діяльність спрямувала на розробку концепції національної освіти й виховання. Педагогічні погляди С.Ф. Русової викладено в її фундаментальних працях: «Дошкільне виховання», «Теорія і практика дошкільного виховання», «Дидактика», «Сучасні течії в новій педагогіці», «Роль жінки в дошкільному вихованні», «Моральні завдання сучасної школи», «Єдина діяльна (трудова) школа», «Нова школа» та інших. На жаль, низку педагогічних творів С.Ф. Русової ще не опубліковано, наприклад: «Соціальне виховання, його значення в громадському житті», «Практичні поради до виховання дітей», «Національна школа у різних народів», «Середньовічні університети».
Цей простий перелік робіт віддзеркалює основні напрями педагогічних пошуків та великий внесок Софії Русової в українську педагогічну думку. її праці свідчать, що в системі національної освіти й виховання надзвичайну увагу приділено дошкільному вихованню, яке, на думку авторки, є мостом, що перекидається між школою та родиною. Саме в цей період закладаються цільність особистості, її життєві прагнення й нахили. С. Ф. Русова глибоко розробляє методику навчання і виховання дітей: досліджує проблеми розвитку рідної мови й мовного навчання, науки чисел, морально-соціального виховання, підготовки педагогічних кадрів тощо.
Софія Русова не визнає альтернатив національному вихованню: тільки воно забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти — коли творчі сили не будуть покалічені, а навпаки — дадуть нові оригінальні, самобутні скарби для вселюдського поступу. Національне виховання через пошану і любов до свого народу зародить у дітях пошану і любов до інших народів і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами й націями.
С.Ф. Русова розглядає навчально-виховний процес у школі в єдності, зазначаючи, наприклад, що окремо виховувати моральні якості неможливо. На її думку, моральне виховання має пронизувати все навчання, все життя.
Провідним методом виховання Софія Русова вважала гідний для наслідування приклад дорослих і всього оточення дитини.
Основне завдання педагога — розвиток самостійності дитини. Треба «не вчити дитину, не давати їй готові знання, хоч би й початкові, а більш усього збудити її духовні сили, розворушити цікавість, виховати її почуття, — щоб очі дитини вміли бачити, вуха дослухатися до всього, рученята вміли заходжуватися й коло олівців, і коло ножиць, і коло глини, і коло паперу», — писала Софія Русова.
Концепція національної системи освіти та виховання С.Ф. Русової має надзвичайну актуальність для розбудови національної системи освіти в сучасних умовах. Заповітом і наказом звучить її звернення до сьогоднішнього покоління: «...Народ, що не має своєї школи, попасає задніх, йому замкнено двері до пишного розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище, на постійне вживання чужого хліба; живе він не по своїй живій думці, а чужим розумом. Такому народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні».
Григорій Ващенко (1878—1967) — один із творців української освітньо-виховної системи. Він посідає в українській педагогіці особливе місце як автор досліджень, що в такому обсязі і з таких позицій не розроблялися. Це — «Виховний ідеал», «Система навчання», «Виховання любові до Батьківщини», «Загальні методи навчання», «Організаційні форми навчання», «Виховна роль мистецтва», «Засади естетичного виховання», «Тіловиховання як виховання волі і характеру» тощо.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
