112711 (616573), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Свою теорію естетичного виховання створив письменник утопіст У. Морріс. Мистецтво є важливою умовою всього життя. Мистецтво “створюється народом і для народу, як щастя для творця й для споживача” [3. c.31].
Нову гуманістичну культуру він бачив на основі культури класичної Греції. Але він підходив до цих проблем з прогресивних сучасних позицій: “Всі стидаються вечірніх годин, що проведені за низькою розваги біля повнозвучної “електроли”, цим вульгарним осколком часу, який без попереднього товчка в гардеробі концертного залу подає нам симфонію Бранса в майже незіпсованій природності оркестрового звучання. Люди стидаються й тих довгих годин пороку, коли вони, розташовувались перед невеликим полотняним екраном, якому гра тіней надає масштаби реального світу, насолоджують свій зір стриманістю фізіономічних, мімічних і живописно-епічних збудників. Люди стидаються своєї готовності піддатись обману яскравих репродукцій з картин Сезана й Ренуара, які розвішані по стінах квартир і досягли такого рівня вульгарної досконалості, що повністю спирається між його оригіналом та копією” [24. c.432]. Сучасна наука здійснює великий вплив на мистецтво. Але в духовному житті з'являється нова тенденція – тенденція до синтезу наукової і художньої свідомості.
Цей синтез лежить в основі виникнення “філософського театру Б. Брехта”, “інтелектуального роману” Томаса Манна, інтелектуального кінематографа” Сергія Ейзенштейна та ін.
Таке мистецтво виникло як засіб боротьби за звільнення людини, досягнення естетичної волі народу.
Так, естетична програма театру Б. Брехта виникла як протест проти того, що культивував фашизм: засоби збудження масових інстинктів, емоційної екзальтації, як засіб боротьби за звільнення інтелекту, відновлення громадянських прав розуму.
Теорія іронії Томаса Манна і концепція “відродження” Бертольда Брехта є засобами інтелектуалізації мистецтва. Таке мистецтво, таким чином, виховує критичне й творче ставлення до світу.
Прогресивна хода людства до змін в характері виховання набувала нової забарвленості. Всілякі зміни суспільно-економічних функцій впливали на стан культурного життя, на підходи до художньо-естетичного виховання, на культурну політику держави.
Особливо важливою ланкою в системі національної військової педагогіки є козацька педагогіка. Козацька доба відіграла специфічну роль в її історії. В період козацького Відродження ( XVI – перша половина XVIII ст. ) активно розвивалась наука, економіка, культура, створювалась своя система виховання.
Українське козацтво – це явище військове, соціально-політичне, психолого-педагогічне, культурне. Діяльність козаків була дуже багатогранною: звитяжні воїни, захисники народу, дбайливі господарі, турботливі та мудрі вихователі, творці високого мистецтва.
Козаки належали до народу, культура якого постійно розвивалась. Як еліта нації вони розвинули лицарську духовність, створили неповторну систему навчання й виховання. Взагалі козацька доба стала вершиною національної культури, основними складовими якої були лицарська мораль, характер, національна свідомість, етичність і висока шляхетність, естетика дій.
Емоційно-естетичний потенціал лицарської духовності став непохитним підмурком не лише козацької, а й усієї української національної системи освіти і виховання. Козацька еліта була справжньою аристократією національного духу.
Усе життя на козацьких хвилях проходило під знаком суверенності козацької особистості. Перевага інтересів козаків відчувалась на кожному кроці. На козацьку раду спершу йшли прості козаки, а потім старшина. Існувала приємна етикетна традиція: перед початком ради старшина кланявся січовикам, а ті відповідали взаємним поклоном. Усі були без шапок – знак взаємної поваги. На раді зверталися один до одного так: “Панове-товариші!”, “Панове-браття!”, “Панове” та ін. У звертаннях, взаємному поводженні існував досить відшліфований козацький етикет [15. c.9.].
Особливо яскраво духовне багатство козаків виявлялось в їх мові, бо володіли добірною народною мовою, нерідко й науковими основами мови. Багато з них вивчали в академіях і колегіумах граматику, поетику, риторику. Широко розповсюджено було вміння спілкуватись через призму смішного, комічного, глузливого.
Козацько-лицарський етикет вимагав усталених шанобливих звертань січовиків один до одного, до старшини, до товариства: “пане-товаришу”, “братчику”, “пане отамане”, “братство” та ін. Зверталися лише на “Ви”, будь-які командирські окрики не допускалися. Кошовий з козаками поводився по-товариськи, називаючи їх “братиками, дітками, товаришами”. Наприклад: “Браття мої милі, отамани молодці, військо запорозьке низове, Дніпрове, як старий, так і молодий” і т.п.
Художність козацької душі, її високий естетизм виявлявся і в будні, і в свята. “Будучи в душі поетами і мрійниками, запорожці завжди вибирали наймальовничіші місця для своїх тимчасових і постійних жител, злізали на високі скелі, усамітнювалися в лісовій кущі, сходили на великі могили і з висоти пташиного лету милувалися ландшафтами і віддавались тихим думам і високим роздумам. Будучи високими поцінувачами пісень, дум і рідної музики, запорожці любили послухати своїх боянів, сліпців-кобзарів, нерідко самі складали пісні й думи і самі бралися за кобзи, що були в них улюбленим музичним інструментом” [32. c.108].
Високі естетичні вимоги ставили вони до свого святкового одягу, до художнього оформлення своєї зброї, збруї коня.
Козаки створили багатющий фольклор, початки художньої, професійної літератури і мистецтва. Козацька дівчина Маруся Чурай була й залишається поетесою пісняркою того часу. В багатьох країнах Європи поширилася пісня козака-поета Семена Климовського “Їхав козак за Дунай”. В усьому світі відомі геніальні композитори козацької доби: Д. Бортянський, А. Ведель, М. Березовський. Все це красномовно свідчить про багатий естетичний світ козацтва, його естетичне виховання своїх членів.
Історія військової педагогіки та культурологічного виховання воїнів на Україні неминуче пов'язана з накопиченим досвідом та бойовими традиціями військ Української Народної Республіки періоду української революції 1917 – 1920 років.
Кінець XIX – початок XX століття був ознаменований новим підйомом національно-визвольної боротьби українського народу. Центром її тоді стала Західна Галицька Україна, де зародився молодіжний стрілецький рух.
Напередодні першої світової війни пройшло зростання національної свідомості народу, його прагнень до незалежності і свободи, що викликали потребу в української молоді організуватись у таємні громадсько-політичні гуртки, товариства для ознайомлення з військовою справою, підготовки до визволення України. Назву “Січ” стрілецьке товариство запозичило від січового козацтва, і до нього входили старші юнаки та дівчата, дорослі люди, які поповнювалися за рахунок пластунів – членів дитячих та молодіжних товариств.
Пластунські організації об'єднували найбільш сміливу, активну частину учнів, мали свої приписи і вимоги до членів товариства ( добре навчатись, бути працьовитим, небайдужим до суспільних справ та ін. ) [25. c.67]. Основною метою цих організацій було фізичне, спортивне загартування дітей, військово-патріотичне та культурологічне виховання, підготовка їх до участі в діяльності товариства “Січ”. Пластуни навчались фізичним вправам, брали участь у спортивних змаганнях, влаштовували вечори, де читали реферати, співали пісні, випускали газети та журнали на патріотичну та культурно-просвітницьку тематику, навчались різному ремеслу: столярному, слюсарному, шевському, переплетінню книг тощо.
У такій громадсько-корисній діяльності в учнів формувались патріотичні мотиви ( почуття любові до рідного краю, гордості за його минуле ), проходив фізичний та професійний розвиток, розширювався їх культурно-пізнавальний світогляд. Зразком для наслідування якостей захисника Вітчизни для пластунів були січові стрільці, героїчна історія козацтва.
Досвід отриманий дітьми шкільного віку у пластунських організаціях, був хорошою базою для продовження ними громадської діяльності в організаціях “Січі”, “Соколу”. Незважаючи на те, що Австрія та Росія протидіяли створенню та розвитку січового руху на Україні, ці громадські організації мали чітку мету та завдання. Головною метою цих товариств була підготовка молоді до визволення шляхом збройної боротьби всієї України, військово-спортивний розвиток своїх членів, культурологічного виховання їх на народних традиціях. Поряд з бойовою підготовкою січові стрільці навчали молодих галичан письму, залучали їх до надбань культури, в їх підрозділах діяли бібліотеки, стрілецький хор та ін.
З утворенням Легіону Українських Січових Стрільців було організовано військову школу, що складалась із кількох сотень і мала власне господарство.
Така система, умови та засоби навчання і виховання, починаючи з молодшого шкільного віку, сприяли успішному розвиткові військової спрямованості, культурно-освітньої підготовки, початкової військово-професійної та емоційно-вольової готовності особистості до захисту і визволення України.
В Збройних Силах спочатку Червоної гвардії, потім Червоної армії, згодом – Радянської Армії була система культурно-освітньої роботи з особовим складом підрозділів й частин кораблів.
Кожна військова частина, починаючи з окремого батальйону ( дивізіону ), мала свій офіцерський клуб. Його очолював начальник клубу. В залежності від умов дислокації та ін. в штаті клубу були кінорадіомеханік, бібліотекар, інструктор з культурно-масової роботи та ін.
Працювала велика мережа офіцерських клубів та Будинків офіцерів. В них проводилась вже більш ґрунтовна робота мистецьких студій, гуртків для офіцерів та членів їх сімей. Як правило, такі заклади були центрами культури в окремих гарнізонах чи військово-морських базах.
В умовах спочатку середніх, а потім і вищих військових навчальних закладів також проводилось певне естетичне виховання військовослужбовців, перш за все слухачів і курсантів.
Добрий досвід накопичили створені після ІІ світової війни суворовські училища. Спочатку вони створювались для надання середньої освіти та підготовки до вступу у військові заклади дітей тих, хто загинув у роки війни. Але потім ці навчальні заклади змінили цей характер.
В програмі художньо-естетичного виховання був добре використаний досвід попередників – кадетських корпусів армії царської Росії. Суворовці за кілька років мали навчатися художнього читання, гри на одному з музичних інструментів, танців, загальнолюдського етикету, ораторській майстерності та ін. З цією метою в суворовських училищах працювали на штатних посадах спеціальні викладачі, керівники студій, гуртків та ін. Й досі в Збройних Силах України проходять службу ті, хто колись навчався в суворовських училищах. Це, як правило, високоосвічені офіцери та генерали, які є взірцем для оточуючих та підлеглих у питаннях загальнолюдської та військової культури. Вони знають і полюбляють музику, літературу, театр, кіно, образотворче мистецтво, архітектуру та ін. Вміють поводитись в різних службових і неслужбових ситуаціях, можуть добре висловлюватись, прийняти активну участь в дискусії та ін.
Що стосується військових училищ, тут справа інша. Лише в окремих з них завдяки ентузіастам-начальникам, політпрацівникам – була організована культурно-виховна робота в основному на базі курсантських клубів. Викладання в навчальному процесі дисциплін культурологічного циклу, як правило, не проводилось. Лише окремі викладачі-ентузіасти на заняттях з інших дисциплін ( військових, військово-спеціальних, суспільно-політичних, гуманітарних та ін. ) приділяли увагу питанням етикету, красномовства, культури та мистецтва.
В кінці 80-х років була створена на базі кафедри філософії кафедра культури та мистецтв Військово-політичної академії в Москві. Ця кафедра викладала цілу низку навчальних дисциплін культурологічного циклу для слухачів-офіцерів академії. Лише в 1990 році як експериментальна була створена перша у військових училищах Збройних Сил Радянського Союзу кафедра культури Київського вищого військово-морського училища. Наступного року на основі її досвіду такі кафедри були створені в інших військово-політичних училищах – Донецькому, Симферопольському, Новосибірському, Єкатиренбургському та ін. В них вже викладались “Основи художньої культури”, “ораторське мистецтво”, “Культурно-виховна робота з військовослужбовцями” та ін.
В період з 1917 по 1991 роки був зроблений значний внесок в культурологізацію суспільства в Радянському Союзі. Якщо не розглядати політичні помилки керівництва держави та правлячої партії і не скочуватись до політизації наукової проблеми, треба визначити ті тенденції культуролого-педагогічного розвитку, які реально мали місце того часу в державі. По-перше, освіта й культура, культурологічне виховання людей стали дійсно масовими. Загальнообов'язковою була задача ліквідації неписемності, підвищення як загальної, так і естетичної культури людей. Створювались нові заклади культури та освіти, клуби, Палаци та Будинки культури, Палаци та Будинки молоді та піонерів, музичні та художні студії та ін.
По-друге, культурне та естетичне виховання було дійсно доступним широкому загалу. Не була потрібною висока платня за навчання дітей та дорослих в мистецьких школах і студіях, гуртках та ін., їх кількість постійно зростала.
По-третє, є причини переводу культурно-естетичного виховання з елітарного, для обраних, до загального, для всіх бажаючих, а також невеликих розмірів статей державного бюджету на культуру рівень естетичного виховання для більшості людей був середнім. Він дозволяв подолати бар'єр естетично-художньої безграмотності, але якість культурологічного виховання мас людей не завжди була високою.
По-четверте, мала місце певна ізольованість митців, діячів мистецтв від їх закордонних колег. Це не давало можливості для гармонійного розвитку мистецтв, поширення зв'язків з іншими країнами світу, погано впливало на всебічність культурного розвитку й естетичного виховання людей.
Але в цілому умови культурологічного виховання народу радянських часів були досить добрими. Завдяки цьому країна була визнана в світі як висококультурна стабільна держава, яка мала високі результати своїх представників на міжнародних конкурсах, виставках, симпозіумах, оглядах та ін.
Висновок: Таким чином, на різних етапах історичного розвитку людства панували різні тенденції культурологічного виховання дітей і дорослих в залежності від соціально-економічної формації, панівної ідеології, рівня загальнокультурного розвитку та ін., - від повного відкидання культури та мистецтва до їх абсолютизації у вихованні. Процес культурологічного виховання у вищій військовій школі базується на основі величезної праці наших попередників. Накопичений досвід і традиції культурологічного виховання воїнів козацької доби, періоду української революції 1917 – 1920 рр., радянського періоду мають в собі багато того, що необхідно пересічному військовому педагогу сьогодні для виховання військовослужбовців в Збройних Силах України, розширення їхнього культурно-освітнього світогляду, формуванні в них високих морально-бойових якостей. Існує гостра необхідність у науковому аналізі, вивченні та поширенні всього кращого, що було набуто у світовій педагогічній науці й практиці.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
