97043 (613688), страница 2
Текст из файла (страница 2)
з 1996 р., коли спостерігається пожвавлення українсько-польських взаємин і їх вихід на площину стратегічного партнерства, котре, у свою чергу, поширюється на ряд проблем міжнародного життя.
Як бачимо, автори обох існуючих періодизацій українсько-польських відносин виділяють однакові віхи їх розвитку та дають подібні характеристики їх етапам. Хоча Чикаленко та Васильєв не виділяють окремо “підготовчого” періоду у стосунках між двома країнами, вони все ж наголошують на важливості для їх розбудови подій 1989-1991 рр. Ці дослідники зазначають, що передумовами становлення нової системи українсько-польської співпраці стали розпад РЕВ, ОВД, СРСР та одночасний даним подіям прихід до влади у Польщі демократичних сил на чолі з “Соліданістю”.
Все це дає нам підстави вважати розглянуті варіанти етапів сучасних українсько-польських взаємин такими, що взаємно доповнюють один одного і можуть стати основою для узагальненої періодизації.
У зв'язку з вживанням терміну “стратегічне партнерство” взагалі і в стосунку до українсько-польського партнерства зокрема на межі тисячоліть (2000-2001 рр) виникла серйозна дискусія.
Як підрахували співробітники Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова (УЦЕПД), до стратегічних партнерів України зараз відносять 19 держав. Однак на практиці такі стосунки найчастіше не досягають стратегічного рівня [7].
Українські дослідники неодноразово наголошували, що термін “Стратегічне партнерство” вживається як суто декларативний, замість більш виправданих “пріоритетне”, “партнерське”, “особливе партнерство”. Цікаво, що цей недолік української політичної фразеології раніше підмітили поляки, зокрема Є. Козакевич. Однак, у міжнародних документах, зокрема у спільній заяві Президентів України та Польщі “До розуміння і єднання”, стосунки між двома державами визначено як стратегічні [3].
Проголошення у 1996-1997 рр. стратегічності українсько-польських відносин покликане було продемонструвати готовність обох сторін до співпраці якісно нового рівня - співпраці у світлі євроінтеграції. Дане рішення засвідчувало, що протягом 90-х років відбувся прорив у становленні й розвитку відносин між Українською і Польщею. Це бачення було покладене Д.Горуном і В. Глібовим, Л. Чикаленко і О.Васильєвим в основу своїх періодизацій українсько-польських міждержавних взаємин. Не відмовляються від нього й інші науковці.
2. Україна і Польща на шляху партнерства
Налагодження українсько-польських сучасних відносин в останнє десятиліття ХХ століття стало результатом докорінних змін в Європі. Перебудова розпочата Горбачовим призвела до “демократичних революцій” в соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи. Об'єктивна необхідність у змінах назрівала вже давно і наприкінці 80-ч рр. особливо гостро проявилися кризові явища командно-адміністративної системи управління суспільством державного соціалізму. Причиною цих змін був крах моделі суспільного ладу, що запроваджувався у країнах Центральної і Східної Європи після Другої світової війни з приходом до влади комуністичних прорадянських партій [9].
У червні 1989 року на виборах у Польщі перемогу здобуває “Солідарність”. У серпні створюється уряд національної довіри на чолі з Тадеушем Мазовецьким - редактором часопису “Солідарність”. Діяльність цього першого не комуністичного уряду Польщі почалася з ліквідації всього, що нагадувало про тоталітарний режим. Уряд Мазовецького почав проводити зовнішню політику, яка за основу польські національні інтереси, тобто зовнішня політика почала вироблятись не в Москві, а в Варшаві.
Звичайно в ті часи Польща не розвивала політичних відносин зі своїми східними сусідами, зокрема зУкраїнською, перш за все тому, що ні Україна, ні інші радянські республіки не були суб'єктом міжнародних відносин де-факто.
16 липня 1990 року Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет. Ця Декларація де-юре дозволяла Україні проводити напівзалежну зовнішню політику та різний підхід до центру і радянських республік [13].
У вересні 1990 року до Києва прибула офіційна делегація Республіки Польща. В ході візиту, міністрами закордонних справ України і Польщі була підписана Декларація про принципи і основні напрями розвиткуукраїнсько-польських відносин. В ній зазначалося, що сторони не мають територіальних претензій одна до одної, і що кордон непорушний. Обидві сторони зобов'язувалися дотримуватися прав національних меншин і поліпшити становище етнічних поляків в Україні та етнічних українців у Польщі. 6-8 вересня 1991 р. було домовлено про обмін надзвичайними і повноважними послами [13].
Республіка Польща була першою державою, яка визнала самостійність і незалежність України і заявила про бажання встановити з нею повні дипломатичні відносини. Це відбулося 2 грудня 1991 року о 18 годині, коли спеціальний посланець польського уряду Єжи Козакевич засвідчив свою повагу до вибору Українського народу в міністерстві закордонних справ України і повідомив про визнання. Тоді ж польські часописи рясніли повідомленнями, що вперше за декілька століть Польща має східний кордон з потенційно дружньою державою, що незалежність України змінила геополітичне становище Польщі, всієї Європи і навіть світу [11].
Незалежна Україна в очах політиків і широких кіл громадськості Польщі є діючим фактором сформованого після розпаду СРСР нового геополітичного статус-кво в силу того, що політична стабільність української державності закріплює цілий ряд його фундаментальних функцій, які можна звести до наступного:
а) Росія без України має мало шансів знову підкорити собі держави колишнього Варшавського договору. Під час обговорення проблеми вступу до НАТО політики у Варшаві й інших країнах центральної Європи усвідомлювали що, негативна реакція Росії на вищесказане не означає погрози прямих ворожих дій з її боку;
б) Здобуття Українською незалежності сприяє подоланню імперського синдрому в російському суспільстві. Клімат політичної толерантності, що зароджується, буде сприяти утвердженню ліберальних підходів у країнах, які йдуть на зближення з Європою.
в) Життєстійкість України як незалежної держави багато в чому кардинально змінює значення російського фактору у внутрішній політиці центральноєвропейських держав, і зокрема Польщі.
г) Стабільність України, населення якої складається більше як із 100 великих і малих етносів здобуває конструктивний характер у регіоні, де багаторазово як у далекому, так і недавньому минулому, виникали з причин економічного, географічного й етнічного характеру конфлікти між сусідніми країнами.
У травні 1992 року у Варшаві відбулася зустріч президентів України та Польщі Леоніда Кравчука і Лєха Валенси, де було підписано Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво. В ньому було зафіксовано положення про політичне співробітництво на міжнародному та регіональному рівнях, про відсутність територіальних претензій між двома державами, про відмову від війни як способу вирішення спірних питань, про проблеми міжнародної безпеки, а також положення про те, що всі суперечності мають регулюватися європейськими нормами, що і Україна і Польща прагнуть інтегруватися в Європу.
Та цей самміт, разом з тим, приніс для українських політиків і розчарування. Ще до візиту Президента України офіційні особи вели переговори зі своїми польськими колегами про можливість приєднання України до “Вишеградської групи”. Це об'єндання було створено Польщею, Угорщиною і Чехословаччиною для координації дій спрямованих на інтеграцію в Європейський Союз і НАТО. Але проти членства України категорично виступила Угорщина і Чехословаччина, обгрунтовуючи це тим, що Україна відстала від них у проведенні політичних і економічних реформ [12].
Під час візиту Л. Кравчука в 1992 році до Варшави було підписано низку угод і домовленостей, які створювали повноцінну договірно-правову базу польсько-українських торгово-економічних відносин.
Для налагодження міжрегіональних відносин 18 грудня 1992 року було підписано Угоду про співробітництво прикордонних воєводств-областей Польщі і України. В січні 1993 року Угоду про взаємне заохочення захист інвестицій. У червні між Урядом України і Урядом Республіки Польща було укладено угоду про залізничне сполучення через державний кордон [13].
Для ефективного впровадження в життя спільних документів було створено координаційні органи: Міжурядову українсько-польську змішану Комісію з питань торговельного та економічного співробітництва (січень 1993 р.), Міжурядову Координаційну раду з питань міжрегіонального співробітництва (травень 1993 р.) у складі двох комісій: з політичних питань та безпеки, а також у справах національних меншин [13].
В тому ж таки 1993 році розвиток українсько-польських відносин загальмувався. Під впливом внутрішньополітичної боротьби в Польщі та позиції Росії стосовно змін в геополітичній ситуації в центрально-східноєвропейському регіоні., Польща змінює свої методи зовнішньополітичної стратегії і проголошує політику “рівновіддаленності” щодо українсько-російських відносин. Коли Росія і Україна вели складні переговори про підвищення плати за транзит російської нафти і газу через територію України в Європу, Польща парафує угоду про будівництво трубопроводу через Білорусію і Польщу до Німеччини. В Україні це викликало незадоволення, тому що позбавляло її засобів впливу на Росію. Прем'єр-міністр України Леонід Кучма назвав цю угоду “антиукраїнським актом” [8]. З боку Польщі ця угода не набула реального змісту. Це зв'язано з критикою польського уряду всередині країни, та розумінням Польщі, що ця угода відновлює геополітичний вплив Росії в регіоні (українські трубопроводи в той час були єдиними, які вели в Європу).
Прогрес у розвитку українсько-польських відносин все ж відбувся. У лютому 1994 року міністр закордонних справ Польщі Анджей Олєховський започаткував нову ініціативу стосовно східної політики Польщі. Не виокремлюючи жодної країни-сусіда пропонувалося сприяти їм у побудові демократичних інститутів і ринкової економіки шляхом збільшення контактів між людьми та торгівельних зв'язків. Тобто Польща на підтвердження продовження політики “рівновіддаленності” заявила про готовність відігравати ту ж саму роль стосовно східних країн-сусідів, яку західноєвропейські країни відігравали щодо Польщі.
Проголошена президентом Л.Кучмою програма реформ і бажання офіційного Києва співпрацювати з західними державами дало привід польським політикам відновити зв'язки зі своїм східним сусідом.
Саме завдяки рішучій підтримці Польщі Україну було прийнято до Ради Європи у вересні 1995 р. 24-28 вересня того ж року у Варшаві було покладено початок систематичним консультаціям щодо напрямків і форм співробітництва двох держав.. Тоді ж Україна завдяки підтримці Польщі стала членом Центральноєвропейської Ініціативи (ЦЄІ).
Видатною подією у стосунках між двома державами став візит президента Польщі до України 20-22 травня 1997 р. під час якого була прийнята спільна заява “До порозуміння і єднання”. На думку А.Кваснєвського, “глибока людська формула “вибачаємо і просимо вибачення” має сенс навіть тоді, коли над кимсь не тяжіє безпосередня відповідальність за те, що відбувалося в минулому” [3]
Динамічне налагодження дружніх відносин між суверенними Українською і Польщею буде сприяти розширенню зони стабільності і безпеки як у Європі так і у цілому Світі, ладнанню таких двосторонніх проблем, як спільний кордон та прикордонні зв'язки, торгівельний обмін та економічне співробітництво, забезпечення прав національних меншин тощо. Воно створює сприятливий ґрунт для суспільно-політичного і економічного розвитку кожної з держав. Разом з тим, це піднімає авторитет обох країн на міжнародній арені.
Всебічні та якісні партнерські стосунки України і Польщі захищають їх від загрози знову потрапити під вплив Москви. В силу низки причин, для України загроза з боку Росії є набагато серйознішою, бо вона гостро ставить питання існування незалежної України та її територіальної цілісності. Таким чином, міждержавне співробітництво України та Польщі створює можливість перетворення регіону Центрально-східної Європи у зону міжнародної безпеки та стабільності.
Також об'єктивними передумовами наростання співробітництва України та Польщі в усіх сферах суспільного і економічного життя слід вважати чинники географічного, природного, історичного, політичного і соціально-економічного характеру: приналежність до єдиного географічного простору, близькість культур етнічних та історичних умов, геополітичних і геостратегічних цілей; схожість соціально-економічних, екологічних та техніко-економічних проблем розвитку продуктивних сил країн та приблизно однаковий рівень економічного розвитку; прагнення держав до здійснення ефективних ринкових реформ і трансформації власних економічних систем у напрямі все більшого їх наближення до західноєвропейських структур, включаючи не лише політичні, економічні та інституціональні, а й військові.
Після здобуття незалежності, а ні в Польщі, а ні в Україні політичні еліти не прагнуть поглиблювати негативні настрої в суспільстві, а на перше місце ставлять добросусідські відносини. До сьогодні українсько-польські відносини розвиваються досить динамічно у всіх сферах міждержавного життя. Україні належить ще багато зробити у вирішенні проблем економічного характеру. Але подолання за десятиріччя взаємної неприязні та національних упереджень на державному рівні вже є прикладом для інших народів [3].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
