96314 (613443), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Наявність лівоцентристського кабінету та орієнтованого на праві сили президента створювала ситуацію двовладдя, яка вилилася в конфлікт глави держави з урядом, сеймом і сенатом. Урядові ставилися в провину гальмування реформ самоврядування й загальної приватизації, дотації сільському господарству за відсутності спроб його модернізації, «проросійська орієнтація» і стриманість щодо Заходу. У березні 1995 р. конфлікт завершився зміною глави кабінету – ним став соціал-демократ Ю. Олекси. Проте суперечності залишилися. Не було єдності між главою держави і урядом щодо майбутньої конституції країни, а також з питання про форми й методи масової приватизації. Лише подолавши кваліфікаційною більшістю президентське вето, сейм улітку 1995 р. ухвалив відповідну нормативну базу. Це дало можливість здійснити прорив на вирішальному напрямі реформ. У серпні того ж року 15 інвестиційних фондів поділили між собою 413 державних підприємств, а через три місяці до масової приватизації підключилися мільйони польських громадян: почалося роздержавлення 514 великих і середніх підприємств, що становили 10% економічного потенціалу країни. При цьому в 1995 р. темпи економічного зростання в Польщі залишалися найвищими в Європі (6,5%), а безробіття знизилося до рівня 1991 р. [14, С. 27]
З наближенням президентських виборів, призначених на листопад 1995 p., політична боротьба у країні набула особливої гостроти. З 17 кандидатів на президентську посаду до другого туру дійшли Олександр Квасьневський, навколо якого об'єдналося 28 партій і угруповань Спілки демократичної лівиці, і Лех Валенса, підтриманий партіями й коаліціями правого сектора, націонал-патріотичними й католицькими колами. Більшість виборців (51,7%) віддали перевагу кандидатові лівих сил. 23 грудня О. Квасьневський обійняв посаду глави держави, незважаючи на численні протести опозиції та серію політичних скандалів. Найгучніший із них був пов'язаний з ім'ям Ю. Олекси, звинуваченого в багаторічній шпигунській діяльності на користь радянської (а потім російської) розвідки. У січні 1996 р. він змушений був піти у відставку. Тоді ж, у лютому 1996 p., восьмим за рахунком прем'єром пореформеної Польщі став соціал-демократ В. Чимошевич.
Новий уряд продовжив реформаторський курс. Він розробив програму «Стратегія для Польщі до 2000 р.». За його ініціативою в червні 1996 р. сейм прийняв десять законопроектів, спрямованих на децентралізацію влади й управління Водночас тривав процес приватизації й закриття нерентабельних підприємств. У країні з'явився середній клас до якого можна віднести 15% населення (близько 6 млн. чоловік) з середньомісячним доходом від 800 до 1600 доларів на сім'ю з чотирьох чоловік. На середину 1996 р. середня зарплата була еквівалентною 335 доларам США. Та все ж попри очевидні успіхи, життєвий рівень населення залишався утричі нижчим, ніж у середньостатистичного західноєвропейця.
Невдоволення опозиції викликали прийняття сеймом у жовтні 1996 р. революційного для католицької Польщі закону про легалізацію абортів, проти якого активно виступав костьол, а також низка положень нової конституції, винесеної навесні 1997 р. на всенародний референдум. На підтримку схваленого парламентом тексту Основного закону висловилось близько 53% поляків, які брали участь у голосуванні. Нова Конституція набула чинності з 1 вересня 1997 р. Вона гарантує громадянські й економічні свободи, містить принцип відділення церкви від держави. Дещо обмежуються повноваження президента, для подолання вето якого відтепер потрібно 3/5, а не 2/3 голосів депутатів сейму. Економічна система Польщі характеризується в Конституції як соціально-ринкова, заснована на свободі підприємництва, приватної власності, а також солідарності, діалозі й співробітництві соціальних партнерів. [5, С. 94]
На парламентських виборах 21 вересня 1997 р. переміг правоцентристський блок «Акція виборча «Солідарність» (ABC), який об'єднав близько 40 партій і рухів консервативно-ліберального й християнського напряму. Він здобув 33,8% голосів виборців, 202 (із 460) місця у сеймі і 51 (зі 100) в сенаті. Коаліційний уряд очолив автор економічної програми «Солідарності», професор хімії Єжі Бузек. Одним із його заступників і міністром фінансів знову став Л. Бальцерович, лідер Унії свободи. Зусилля уряду були спрямовані на завершення приватизації й демонополізації енергетики, освіти і телекомунікації, реструктуризації важкої промисловості, на всебічну підтримку малого і середнього бізнесу, підготовку країни до вступу до Євросоюзу. Уряд Є. Бузека започаткував чотири важливі інституційні реформи – територіального самоврядування, охорони здоров'я, пенсійного забезпечення, а також освіти, проте не зумів утримати економічної динаміки і втратив громадську підтримку вже на половині каденції.
Поступальні економічні перетворення другої половини 90-х років, політична стабільність і зміцнення міжнародних позицій країни стали основними передумовами нової перемоги О. Квасьневського на президентських виборах у жовтні 2000 р. Уже в першому турі він здобув переконливу перевагу, діставши 56% голосів виборців. Зовсім по-іншому розвивалися події напередодні й під час чергових парламентських виборів. У середині 2001 р. Польща переживала найважчий період системно-економічної трансформації з часу повалення комуністичної системи в 1989 р. Безробіття в країні сягнуло 18% (в деяких найбідніших регіонах – 40%), а темпи економічного розвитку не перевищували 1%. Низькі ціни на світових ринках призвели до радикального зменшення зайнятості у вугільній галузі та чорній металургії. Під ще більшим тиском опинилося сільське господарство країни, де прогнозувалося зменшення зайнятості майже наполовину. [15, С. 56]
На загальних виборах, що відбулися 23 вересня 2001 p., перемогу здобули польські соціал-демократи, об'єднані в Союз лівої демократії (СЛД) під керівництвом Л. Міллера (46%). Решту голосів поділили між собою «Громадянська платформа», «Унія праці», Польська селянська партія, а також «Права та солідарність» і популістська «Самооборона», які вперше домоглися успіху на парламентських виборах. Праві партії – «Солідарність» і Союз свободи – зазнали нищівної поразки й вибули з парламентського блоку. Новий польський уряд очолив Л. Міллер, підтриманий лівоцентристською коаліцією. Таким чином, у Польщі склалася унікальна політична ситуація, коли в руках одного політичного напряму вперше з 1989 р. зосередились усі гілки влади: президентська, законодавча й виконавча. Уряд Л. Міллера, портфелі в якому отримали переважно професіонали, насамперед відмовився від політики штучного збільшення грошової маси заради передвиборних обіцянок. І хоча йому не вдалося повною мірою подолати наслідки економічної кризи (у 2002 р. ВВП країни зріс лише на 1%), політика цього кабінету полягала в тому, щоб протриматися до моменту інтеграції Польщі до Європейського Союзу. Вступ країни до ЄС мав стати не лише однією із найважливіших подій у більш як тисячолітній історії держави, а й відкривав би нові можливості для відчутного прискорення економічного розвитку. Співпраця з фондами, що сприятимуть структурним реформам і самому входженню країни до Євросоюзу, дасть можливість Польщі досягти протягом життя одного покоління середнього європейського рівня. Виходячи з цього, завершення переговорів про вступ до ЄС було одним із основних завдань уряду. З огляду на графік, що передбачав черговий тур розширення Євросоюзу на 2004 p., переговори відбувалися у прискореному темпі. Необхідно було також прийняти низку законів, які б «підтягли» польське законодавство до норм ЄС, а згодом запровадити нові законодавчі норми. Численні нові правила, зокрема, стосовно важливої для здоров'я людини охорони довкілля, пов'язані зі значними витратами. А тому в польському суспільстві точилися стихійні дискусії щодо можливих плюсів і мінусів від входження до ЄС. Загалом уряд Л. Міллера представляв однозначно проінтеграційну позицію. [2, С. 28]
Таким чином, з крахом соціалістичної системи, та розпадом польської комуністичної партії до влади в країні приходять демократичні сили, які починають орієнтуватися на західноєвропейські країни.
3. Основні засади зовнішньої політики польської держави на рубежі ХХ – ХХІ ст.
Посткомуністична Польща радикально трансформувала свою зовнішню політику, спрямувавши її головний вектор на Захід, що пояснювалося як політичними, так і економічними мотивами. Наприкінці 1991 р. Польща увійшла до Ради Європи і Ради північноатлантичного співробітництва. У 1992 р. країна стала асоційованим, а в 2004 р. – повноцінним членом ЄС. Вона активно співпрацює з країнами-учасницями «Вишеградської четвірки», центральноєвропейської ініціативи, у рамках міжнародної асоціації «Карпатській Євро регіон» та ін.
Не менш важливим аспектом зовнішньополітичної діяльності Польщі є її вступ в 1999 р. до блоку НАТО. Ще після розпуску Варшавського Договору Польща, як зазначає секретар Атлантичного клубу цієї держави Кшиштоф Цільке, сформувала і почала реалізацію концепції розширення НАТО. [6, С. 86.] Згідно з нею вона мала стати спочатку членом НАТО, а потім вступити до Євросоюзу. Це розширення слугувало інтересам країн Вишеградської групи, мало створити нову ситуацію у справі безпеки в Європі й стати фундаментом геополітичного ладу на континенті.
Членство в НАТО означає також членство в європейських і євроатлантичних структурах. Йдеться про Польщу як європейську країну, її місце в Європі та відносини з НАТО і Євросоюзом.
Крім того, на переконання польських еліт, це означає і стабілізацію ринкової економіки, специфічного польського капіталізму і демократії, безперервне зростання добробуту і те, що Польща також готова до виконання культурних та економічних завдань, які висуває глобалізація. [12, С. 6.]
Фактично, з кінця 1989 року Польща вибрала однозначно прозахідну орієнтацію, і така позиція залишається незмінною аж до сьогоднішнього дня. Суть прозахідної орієнтації полягала, насамперед, в інтеграції Польщі у європейські та євроатлантичні структури (НАТО, ЄС, ЗЄС), Однак цілі і завдання польської закордонної політики, підпорядковуючись головній стратегічній меті (інтегруватись у західний світ), під впливом різних чинників (переважно зовнішніх) дещо коригувались. [11, С. 24.]
У квітні 1990 року було сформульовано концепцію зовнішньої політики Польщі. В ній зазначались такі пріоритети: 1. Спільно з іншими державами творити систему Європейської безпеки і тим самим співпрацювати для єдності континенту. 2. Одночасно і паралельно з європейською політикою і в сильному з нею зв'язку тісно співпрацювати із сильними сусідами, а саме із СРСР та з Німеччиною. 3. Доповненням до дуалізму Європа – сильні сусіди – повинна бути політика нових регіональних утворень. Така не зовсім чітка позиція у висловлюванні свого бажання вступу в НАТО дещо відрізнялася від позиції інших держав Центрально-Східної Європи (наприклад, Чехословаччини та Угорщини). Її можна пов'язати із тим, що питання про вступ Польщі, як і інших країн ЦСЄ, на тому етапі більше залежало не стільки від позиції цих країн, як від стосунків країн НАТО із СРСР (пізніше з Росією). В той час, на думку польських політиків, НАТО не було зацікавлене у розширенні на Схід. Це було пов'язано із процесом об'єднання Німеччини і переговорами, що стосувалися контролю озброєнь. З другого боку, помірковану позицію і дещо різновекторну зовнішню політику Польщі можна пов'язати з тим, що в Польщі більше, ніж в інших країнах ЦСЄ, було проросійськи налаштованих кіл серед політико-економічної та управлінської еліти. Так, в цей період у Польщі разом із т. зв. «Прометейською» (прозахідною) школою політичного мислення існувала т. зв. «Реалістична» школа, що брала свій початок ще із XIX століття і пов'язувала безпеку Польщі з Росією. [13, С. 69.]
Для того, щоб приєднатись до Заходу, потрібно було спочатку виконати значну підготовчу роботу, без якої всіляка думка стосовно входження до західних інституцій була б нездійсненною мрією. Тому завданням, що ставилось на перше чотириліття в сфері безпеки, було створення підґрунтя, без якого були б неможливі пізніші польські кроки до членства в НАТО.
Першочерговим завданням був вихід із системи колективної безпеки, пов'язаної з Радянським Союзом (Варшавський договір і система двосторонніх угод). Разом з цим МЗС Польщі бачив такі шляхи переконання НАТО щодо доцільності інтеграції Польщі в Альянс, як тісніша прив'язка Польщі до Європи і хороші стосунки зі США. Однак така політика не ставила собі за мету вступ в НАТО, і її результатом було лише створення відповідної кон'юнктури для подальшого розгляду входження Польщі до НАТО.
У листопаді 1992 року в документах «Основи польської політики безпеки» та «Політика безпеки і оборонна політика Польщі» були випрацювані доктринальні основи польської політики у військово-політичній та економічній сфері. В цих документах позиція Польщі за поглиблення інтеграції з НАТО і її розширення уже однозначна. Згідно з оборонною доктриною, Польща виступає за утворення Євроатлантичної системи спільної безпеки в Європі через розширення структур НАТО і Західноєвропейського оборонного союзу, посилення ролі ОБСЄ, оскільки це є життєво важливим інтересом безпеки Польщі, а інтеграція з євроатлантичними структурами безпеки – це головний напрямок реалізації оборонної політики. [17, С. 3.]
Потреба підготовки до членства в НАТО постала перед Польщею ще на початку 90-х років. Це дало політичний імпульс до прискорення проведення реформ і спрямувало їх на вирішення наступних питань: управління оборонним сектором, спочатку – як запровадження національного контролю, пізніше – встановлення демократичного цивільного контролю; пристосування до нових реалій безпеки при збереженні старих структур і концепцій; забезпечення сумісності з НАТО.
Як відомо, від декларації про бажання вступити до НАТО і набуттям Польщею членства в цій організації минуло 7 років. За цей період Польща не зазнала жодних втрат – ні політичних, ні фінансових, ні суспільних. Ці 7 років, як зазначає співробітник Польської інформаційної агенції Пьотр Войцеховський, пішли на досягнення консенсусу польських політичних еліт, різних політичних формувань і партій щодо вступу до НАТО, однак за цей час у Польщі не подбали про те, щоб узгодити із стандартами НАТО військові структури, воєнну промисловість і структури, які відповідають за внутрішню безпеку держави. [2, С. 23.]
Під час переговорів про вступ у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі Польщі було поставлено 70 умов (вимог), по виконанні яких її могли прийняти до НАТО. З тих умов, на думку польських експертів, було виконано три. Встановлено цивільний контроль над армією. Запроваджено в шести літаках МІГ-29 натовську систему розпізнавання «Свій – Ворог», що унеможливлює їх ураження ракетами Заходу. Запроваджено також певні зміни в польській правничій системі, а також обмеження, що стосуються осіб, допущених до державних таємниць Польщі й таємниць НАТО. Надзвичайно чутливим і витратним для країни стало втілення оборонних аспектів євроатлантичної інтеграції.
1994 рік не був, звичайно ж, абсолютно переломним в питанні інтеграції Польщі в євроатлантичну та західноєвропейську системи безпеки, однак, безумовно, цей рік завершив певний етап на «західній» дорозі.
Що ж стосується інтеграції з НАТО, то 1994 рік дав такі результати:
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
