Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

б) водоструменевий душ-масаж здійснюється струменем води чи декількома струменями одночасно на повітрі. До названого виду гідромасажу належать душ Шарко — масаж водяним струменем тиском від 1,5 до 3 атм на відстані 3—4 м; шотландський душ — поперемінна дія струменів гарячої і холодної води; циркулярний або круговий душ, дощовий і голковий душ; каскадний душ — падіння маси води з висоти 2,5 м. Ця група гідропроцедур залежно від температури і сили струменю води, тривалості діє заспокійливо чи тонізуюче. Показані вони при функціональних розладах ЦНС та для підняття загального тонусу організму. Тривалість процедури становить 1-3 хв.

До останньої групи гідромасажу можна віднести флюїдопунктуру (гідропунктура) — стимуляція акупунктурних точок струменем води за допомогою спеціального апарату, який подає переривчастий струмінь, води під тиском у 1,86 атм. Тривалість процедури 2 хв. Вважається, що цей метод більш фізіологічний, ніж уколювання голками при акупунктурі, і тому він рекомендується для лікування хронічних травм, захворювань опорно-рухового апарату, відновлення спортивної працездатності, зняття втоми після тренувальних занять;

в) підводний вібраційний масаж здійснюється за допомогою апарату "Волна", що утворює вібраційні хвилі, котрі точно дозуються за тиском та частотою коливань. Він має перевагу перед іншими вібраційними апаратами тому, що коливання води є більш адекватним подразником, ніж механічні вібрації, і водяні хвилі одночасно охоплюють великі ділянки тіла. Тривалість процедури 8-15 хв.

Масаж можна проводити у воді також ручним методом, а лікувальний ефект його буде забезпечуватись сумарною дією масажу і властивостей води, особливо коли до неї додано спеціальні домішки. Масажувати у ванні можна щітками. Це викликає сильну гіперемію шкіри і діє на організм загально стимулююче. Тривалість масажу 10-15 хв. У домашніх умовах він проводиться як самомасаж.

Курс лікувального масажу складається від 8-10 до 16-20 процедур, що залежить від характеру захворювання або травми, періоду лікування і виду масажу. У разі необхідності його можна повторювати з перервою між курсами від 10 днів до кількох місяців. Курс масажу поділяють на 3 періоди: ввідний, основний і заключний. Перший складається з 1-3 процедур, які носять щадний характер. Під час ввідного періоду масажист знайомиться і пристосовується до особливостей ділянки, що масажується, з'ясовується реакція організму на окремі прийоми його та на масаж взагалі. В основному періоді інтенсивність масажу зростає і застосовується диференційована методика, що відповідає характеру і клінічному перебігу хвороби або травми; звертається увага на функціональні зміни в організмі і ділянках, що масажуються. У заключному періоді за 2-3 процедури до закінчення курсу інтенсивність масажу знижується, тривалість процедур зменшується, пацієнтів навчають прийомів самомасажу, якщо є показання для цього.

Сама процедура масажу будується за принципами заняття з лікувальної гімнастики. Вона складається з вступної, основної і заключної частин, в яких інтенсивність масажу поступово зростає до основної частини і знижується в заключній. Процедури масажу проводять щоденно або через день. Тривалість їх індивідуальна і залежить окрім загальних і клінічних показників від особливостей ділянки, що масажується, і кількості призначених масажних одиниць. За одну умовну одиницю приймають безпосередній масаж протягом 10 хв.

При проведенні лікувального масажу неодмінною умовою і обов'язковим правилом є масажування повздовжньо по ходу лімфатичних судин до найближчих їх вузлів та максимальне розслаблення м'язів. Для того щоб не протидіяти чи обмежувати просунення лімфи по судинах, слід робити масажні рухи по їх ходу.

Для розслаблення м'язів кінцівки згинають під певним кутом, який називають середнім фізіологічним положенням або положенням фізіологічного спокою. Так, лежачи на спині або сидячи за масажним столиком середнім фізіологічним положенням для рук (рис. 3.16) є відведення плеча від тулуба на 45°, згинання передпліччя в ліктьовому суглобі під кутом 110° та кисті в променево-зап'ястковому суглобі у долоно-тильному напрямку під кутом 9° трохи відведеної у ліктьовому напрямку під кутом 15°, пальці напівзігнуті. Середнім фізіологічним положенням для м'язів нижньої кінцівки є трохи зігнуте (35°) в кульшовому суглобі і відведене на 35° стегно та зігнуте під кутом 145° коліно.

Оптимальним положенням, що забезпечує розслаблення м'язів спини є поза лежачи на животі з витягнутими вздовж тулуба і дещо повернутими усередину руками долонями догори. Розслаблення м'язів грудної клітки і живота досягається у положенні лежачи на спині, ноги зігнуті в колінах і злегка розведені. Масаж тулуба і нижніх кінцівок звичайно проводиться на масажних столах (кушетках) різних конструкцій, масаж рук — на масажних столиках. Для масажу надпліч, шиї і голови застосовують крісла з кронштейнами для опори голови, що забезпечує розслаблення м'язів цих ділянок тіла.

Не менш важливою умовою правильного виконання масажу є не тільки розслаблення м'язів та положення ділянки тіла, що масажується, але і зручно вибрана поза масажиста. Це протидіє швидкому стомленню його, підвищуючи якість масажу та ефективність лікування.

Висновок

Механотерапія — лікування фізичними вправами, виконуваними за допомогою спеціальних апаратів. Показання до застосування механотерапії: контрактури різного походження, артрози, артрити, тугорухливість суглобів після травм, тривалої іммобілізації.

Механотерапію у системі фізичної реабілітації застосовують як самостійний засіб, так і включають у комплекси лікувальної гімнастики та апаратного масажу в основну її частину.

До механотерапевтичних апаратів переважно загальної дії відносяться тренажери різних конструкцій. Вони шляхом дозованих фізичних навантажень і цілеспрямованої дії на визначені м'язові групи дозволяють вибірково впливати на опорно-руховий апарат, серцево-судинну, дихальну і нервову системи, підвищувати фізичну працездатність.

Вправи на тренажерах здобувають усе більше поширення в ЛФК і при реабілітації хворих і інвалідів. Застосування тренажерів дозволяє точно дозувати навантаження і розвивати різні фізичні якості: витривалість, силу м'язів і ін.

Розділ 2. Методи та організація дослідження

2.1 Ефективність механотерапії в комплексному лікуванні хворих з ушкодженнями і захворюваннями опорно-рухового апарата

Основна частина даних, що стосуються ефективності застосування механотерапії, почерпнута нами з комплексних праць по відбудовному лікуванню хворих з різними формами патології опорно-рухового апарата і периферичної нервової системи [Мошков В.Н. і ін., 1944-1972; Добровольский В.К., 1944, 1970; Гандельсман А.Б., 1952; Шехтман С.Р., 1945; Крамаренко В.К- і ін., 1948; Атаєв 3.М., 1960, 1973; Каптелин А.Ф., 1962; Хлопунова С.И., 1973; Волков М.В. і ін., 1975; Тернової К.С. і ін.].

У літературі є небагато робіт, спеціально присвячених дослідженню безпосереднього і курсового впливу механотерапії на організм у нормі і при патології опорно-рухового апарата.

Аналіз вітчизняної і зарубіжної літератури показує, що особливості застосування механотерапії і її ефективність при травмах і захворюваннях опорно-рухового апарата вивчені недостатньо. Обмеженість наявних даних особливо виявляється при з'ясуванні відносної ролі кожного фактора процедури механотерапії (маса вантажу, ритм, тривалість окремої процедури і курс процедур) при різних нозологічних формах патології, а також у залежності від особливостей клінічного плину захворювання або травми в даного хворого. Відсутність даних по фізіологічному обґрунтуванню механотерапії є істотним гальмом у розробці диференційованих методик її застосування при різних формах патології.

Основним критерієм при оцінці ефективності механотерапії в комплексному відбудовному лікуванні в даний час є її кількісна характеристика. Цей показник безсумнівно важливий, але він не завжди може служити абсолютним орієнтиром для об'єктивних висновків у відношенні реактивності цілісного організму, його адаптаційних і потенційних можливостей. Тому вивчення ефективності механотерапії у взаємозв'язку з даними міотонометрії, кутометрії, кистьової динамометрії, частоти серцевих скорочень, термометрії шкіри і капіляроскопії є нагальною потребою. Ми думаємо, що думка вітчизняних і закордонних учених про те, що різна рухова активність людини координується нервовою системою, цілком може бути основою й у відношенні оцінки ефективності механотерапії.

Як видно з результатів наших досліджень безпосереднього впливу процедур механотерапії і даних інших авторів [Ансеров Н.И., 1935; Балуашвілі А.А., 1949; Кураченков А. И., 1958; Березкина К.В., 1963; Захарова Л. С. і ін., 1972; Абдуллаєв И. М., 1972, і ін.], функціональний стан суглобів пов'язаний не тільки з їх анатомо-морфологічними особливостями, але і зі станом кістякової мускулатури, серцево-судинної системи. Тому клініко-фізіологічне обґрунтування ефективності механотерапії повинна бути заснована на вивченні функціонального стану нервово-м'язового апарата, серцево-судинної системи.

По характері реакцій цих систем можна орієнтовно судити про стан рухового аналізатора як показника інтеграції цілісного мозку, якщо врахувати, що цей аналізатор являє собою комплекс аналізаторів, динамічно зв'язаних між собою. Звідси випливає фізіологічна робоча гіпотеза, по якій механотерапія може бути зв'язана з визначеною інтеграцією функціонуючої нервової системи, як у центральних її відділах, так і на периферії. Експерименти з перехресним зшиванням нервових стовбурів показали, що різнорідні нерви, зв'язані з невластивими ним периферичними органами, зрештою "спрацьовуються" і вступають в адекватні відносини. Таким чином, рухова зона кори аж ніяк не є, на думку П. К. Анохіна (1968), що вирішує фактором у регуляції і відновленні придбаної рухової навички, а спинномозкові центри не є специфічними і можуть у межах дуже обмеженого часу змінити функцію на діаметрально протилежну. Крім того, спостереження за скороченнями поперечних смугастих м'язів у період вростання в них волокон блукаючого нерва свідчать про те, що весь процес відновлення кінцевої пластинки у відповідних м'язах протікає під домінуючим впливом периферичного органа. Звідси випливає висновок великої теоретичної і практичної важливості: при аналізі ефективності механотерапії необхідно поєднувати і центральний, і периферичний фактори нервової діяльності в єдиний комплекс. Важливим аспектом проблеми механотерапії й ефективності її застосування є питання про вегетативне забезпечення вправ на механотерапевтичних апаратах.

В даний час рефлекторна взаємодія локомоторної і вісцеральної систем являє собою одну з найбільш актуальних проблем фізіології, а теорія моторно-вісцеральних рефлексів [Могендович М. Р., 1947-1979], що пояснює закономірності цієї взаємодії, стає усе більш розповсюдженою.

Моторно-вісцеральні рефлекси за останні десятиліття стають об'єктами систематичних спостережень різних наукових колективів. Матеріали, накопичені у фізіологічних лабораторіях Л.Б. Губмана, И.А. Дмитрієва, И.Б. Темкина, Б.М. Дацковского, Б.В. Сермеєва й ін., підтверджуючи основні положення теорії моторно-вісцеральних рефлексів про домінуючу роль моторного аналізатора в регуляції, вегетативних функцій, дозволяють з теоретичної точки зору освітити велике число актуальних питань м'язової діяльності. Безсумнівно, що загальні закономірності моторно-вісцеральної регуляції мають істотне значення й у досліджуваній нами проблемі і повинні враховуватися при оцінці впливу на організм різних по інтенсивності процедур механотерапії.

Розвиток і відновлення рухів у людини тісно зв'язане з кінезофілією - вродженою потребою до рухів, по М.Р. Могендовичу. Загальновідомо, що кінезофілія як могутнє джерело енергії, спадково закладеної в мозку, виявляється в сфері як вищої нервової діяльності (поводження, психіка), так і нижчої нервової діяльності (міжсистемне узгодження роботи органів). Якщо виходити з представлень про біологічну цінність кінезофілії, то стає зрозумілим походження гіпокінезичного синдрому в хворих з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата як результату дефіциту пропріоцепції. Однак значення м'язової діяльності і занять фізичними вправами далеко не зводиться до компенсації "дефіциту" рухів.

М'язова діяльність, регулюючи функціонування різних систем організму, є засобом спрямованого впливу [Темкин И.Б., 1956; Сермеєв Б.В., 1964-1971, і ін.]. У цьому зв'язку для розробки теорії спрямованої дії механотерапії на хворих з різними формами патології опорно-рухового апарата важливо було вивчити механізм курсового впливу процедур механотерапії на різні системи організму.

Клінічні спостереження основані на вивченні 108 хворих з 122 ушкодженнями і захворюваннями суглобів кінцівок, що одержували лікування в клініках м. Павлодара (Казахстан) і в інших лікувальних установах з 1966 по 1978 р. (табл. 1).

У кабінет механотерапії більшість хворих з пошкодженнями і захворюваннями опорно-рухового апарата (90 з 108) надійшли через 2,5 - 3 міс. і пізніше після травми і захворювання. Причому 77 з 126 працювали на виробництві.

Таблиця 1

Розподіл хворих по термінах надходження після травми опорно-рухового апарата в кабінет механотерапії

Діагноз	Вікові параметри хворих						Всього
	2-6 міс.	0,5-1 рік	1-2 роки	2-5 років	5-10 років
Стан після ушкодження сухожилля	3	5	7	1	-	16
Контрактура суглобу	6	17	9	3	2	37
Вивихи суглоба	4	7	2	1	-	14
Стан після перелому кістки	5	21	13	2	-	41

Таблиця 2

Розподіл хворих за віком і статтю

Стать хворих	Вік хворих, років							Всього
	11-15	16-20	21-30	31-40	41-50	51-60	старше 60
Чоловіки Жінки	8 1	5 2	12 7	22 11	15 6	7 5	4 3		73 35
Всього	9	7	19	33	21	12	7		108

Більшість хворих з ушкодженнями і захворюваннями опорно-рухового апарата були найбільш працездатного віку (табл. 2).

Характеристики

Список файлов курсовой работы