74127 (612334), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Розділ II. Сутність характеру як реальної категорії у драматургії
2.1 Специфіка репрезентування характерів у драмах В.Винниченка
Лариса Мороз зазначає: "Що для Винниченка було головним - його внутрішній світ чи зовнішня об’єктивна реальність? Як митець Винниченко був значно проникливіший, аніж як власне політик. Через думки, настрої, почуття своїх персонажів…драматург досліджував, аналізував сутність певного людського типу або соціального, політичного явища" [16, 35]. Власне, звідси й оригінальність, незвичність у зображенні характерів, адже автор намагається подати цю психологічну інстанцію у належній формі. Характер у драмі інтерпретуємо не тільки як якісну форму вияву образу персонажа, а як живу, органічно самодостатню категорію, наповнену певними психологічними ознаками. У драматургії В.Винниченка характери при всій, здавалося б, визначеності та рельєфності, ніколи не несуть у собі якоїсь однієї домінантної риси.
Проблема характерологічного фону, яку В.Винниченко дослiджував конкретно чи спорадично в раннiй творчостi, набирає ширшого спекттру. Вона ставиться в просторi власної душi, власної сiм'ї, найближчого оточення i - ширше - в суспiльствi. Якщо у раннього Винниченка ця лiнiя вимальовувалася у сферi побутового, то пiсля його герої виходять за межi традицiйних взаємин, що дає можливiсть читати кожну драму рiзноплощинно.
У драмах автор часто-густо використовує монологічне мовлення, що свідчить про новий підхід до зображення героїв. Винниченко не лише розглядає психічний стан людей як такий, але й використовує ці стани для підкреслення певних рис характеру, що в свою чергу впливає на розвиток конфлікту. На його розвиток також впливають і пошуки істини, які безпосередньо пов’язані з розкриттям особливостей характерів героїв.
В процесi аналiзу мистецької концепцiї Винниченка-драматурга пiднiмається проблема окреслення характерного для епохи модернiзму процесу зрощення власне естетичних пiдвалин художньої творчостi з фiлософсько-iдеалiстичними концепцiями людини та її буття, насамперед з екзистицiалiзмом та психологiзмом З.Фрейда. Здiйснено спробу використання центральних екзистенцiйних понять Вибору, Свободи, межової ситуацiї для означення тогочасних модифiкацiй традицiйних етичних шукань драматичних героїв, сконцентрованих на дилемах Добра i Зла, Конфлiкту та Бунту, Рутини та Творчостi, Я i Ми, а також антропософськi iдеї Г.С.Сковороди.
Глибоко психологiчна драма Володимира Винниченка — нове явище в українськiй лiтературi, автор обсервує її на зрiзi проблем людської моралi, обираючи призму людського сприймання складних колiзiй епохи. Глибоко психологiчна драма Володимира Винниченка — нове явище в українськiй лiтературi. Вибираючи об'єктом пору революцiйну, автор обсервує її на зрiзi проблем людської моралi, обираючи призму людського сприймання складних колiзiй епохи.
Незвичайний зрiз життя у драматургiї раннього В.Винниченка — революцiя, партiйне життя, в'язницi, емiграцiя розглядається як фон для глибших аналiзiв морально-психологiчних проблем буття особистостi, вписаної у час небувалих i жорстоких випробувань.
В.Винниченко-художник уже в першiй драмi "Дизгармонiя" обминає художню констатацiю безпосереднiх подiй, заглиблюючись у психологiчнi проблеми, процеси і характери що реалізуються у драмі. В центрi уваги художника не сама боротьба з її основами i причинами, а психологiчнi трансформацiї, що вiдбуваються з людиною на фонi соцiальних катаклiзмiв.
Послуговуючись точним визначенням особи героя "Дизгармонiї", даним М.Жулинським, як "динамiчно зурбанiзованого iнтелiгента" [6, 61], в роботi дослiджується процес творення Володимиром Винниченком уявної постатi героя, риси якого вiн помiчав в середовищi "бiльшостi своїх товаришiв". Прагнення автора передбачити нову мораль, спроможну сформувати громаду в перехідний час, здатну позбавитись елементарного, спрощеного, примiтивного в собi, вилилося у характерах революцiонерiв, якi за словами А.Нiковського, "вiдбули революцiї в собi, в своїй душi", але пiдвладнi незмiнностi бiологiчних вiдносин.
Сама назва драми криє в собi багатошарову метаформу. Свiтоглядна проблема в контекстi художньої концепцiї Володимира Винниченка, де засiб парадоксу часом стає основоположним, у героїнi драми викристалiзовується в пошук гармонiї суперечностей.
Проблема внутрiшньої незалежностi героїв дуже важлива для В.Винниченка. Але якщо для неоромантичної особистостi Лесi Українки цей захист внутрiшньої свободи зливався з процесом використання зобов'язань перед нацiєю, то для раннього Винниченка ця проблема окреслювалася iнакше: герой перших його драм, соцiалiст за свiтоглядом, потрапляє в конфлiктну ситуацiю, коли iдея служiння громадським iнтересам перебуває в трагiчнiй суперечностi з його сутнiстю.
Дилеми "зрада — обов'язок", "щастя громадське — щастя подружнє", "сила — брехня" постають перед героями. Емоцiйно-психологiчнi закономiрностi щасливих i нещасливих шлюбiв як авторська установка художньо зреалiзовано автором через призму власного сумнiву: "Невже справдi закон спiвжиття чоловiка i жiнки є боротьба i ворожнеча".
Психологiзм, суперечливість В.Винниченка у драмi "Чорна Пантера Бiлий Ведмiдь" зреалiзовано у низцi проблем з багатоаспектними вiдповiдями на них. Митець i суспiльство, митець i батькiвство, сiм'я i мистецтво, егоїзм i жертовнiсть — це тiльки частина проблем, кожна з яких лежить в основi певного конфлiкту. Новаторське розв'язання багатьох проблем у п'єсi через художнiй аналiз психологiї вчинку людини i можливостi неоднозначного його потрактування стало серйозним внеском драматурга у рiдну лiтературу.
Морально-етичний аспект характеристики конфлiктiв у драмах Винниченка пiдтверджує думку, що фiлософiя автора була основою його свiтосприймання i свiтовiдтворення. I якщо дiя вiдбувалася навiть у просторi однiєї родини, як у драмi "Пригвожденi", протиставлення сутностей "щастя — нещастя", "гармонiя — дисгармонiя" виходить далеко за межi сiмейних перехресть. Розум i чуттєвiсть в аспектi їх гармонiзацiї виростають у найбiльшу проблему, котра вимагає двох рiвнiв осмислення —зовнiшнього подiйного i внутрiшнього дискусiйного. Слiд вiдзначити, що мотив спадкової хвороби суттєво обмежує можливостi героїв, виказуючи момент заданостi: психiчнi ефекти справдi педалюються, позбавляючи драму глибинного психологiзму. I все ж зауважимо, що п'єса "Пригвожденi" на художньо-естетичному зрiзi справляє враження органiчного етапу Володимира Винниченка на шляху його художнього поступу, коли нацiональнi модифiкацiї вiчних колiзiй буття людського "я" в часовому контекстi розкривалися через перипетiї окремого життя в параметрах його духовних вершин i низин.
Зримо вiдчутний вплив антропософської концепцiї Ф.Нiцше став iдейно-фiлософським опертям для Винниченкових драм. Людська природа героїв драм вступає в рiзку суперечнiсть з прагненням свiдомого опанування обставин. Структура iнтелектуально-психологiчнихх пошукiв героїв вибудовує драматичну дiю. Тож основою п'єс є прагнення в художньому буттi особистостi витворити такi обставини для людського "я", котрi б сприяли його гармонiйному удосконаленню через вiдмову вiд моральних забобонiв, вiд тягара дрiб'язкового власницького свiту. Внутрiшнi колiзiї мають за основу трагiчну суперечнiсть мiж iнтелектуально-свiтоглядними настановами Винниченкових героїв та їх природньою сутнiстю.
Часо-просторовий фон у драмах часом згущений мало не до класичних меж. Дiя драми "Дизгармонiя" охоплює два днi. Цього часу достатньо для художнього дослiдження процесу поляризацiї героїв i його психологiчного аналiзу. Акт переоцiнки традицiйних норм мислення i моралi виливається в кристалiзацiю iндивiдуальних моральних законiв героїв раннього В.Винниченка. Добровiльний вибiр як основа природної гармонiї середовища й iндивiдуума осмислюється В.Винниченком у п'єсi "Великий Молох", де проблема збереження особистiсного "я" вiд "ми" маси стає концептуальною. Iдея "чесностi з собою" трактується драматургом на основi психологiчного аналiзу духовного буття гармонiйно розвиненої особистостi, iндивiдуальнiсть котрої виявляє силу не ради виходу за грань добра i зла, як це бачив Нiцше. Акт збереження власної духовної потужностi має за мету гармонiю яскравої мисячої особистостi iз свiтом як протест проти деструктивного впливу змодернiзованого "Молоха".
Проблема гармонiї, котра включає в себе дiю волi, розуму, серця як чинникiв моральностi, пiддається сумнiву з точки зору обов'язку особистостi перед суспiльством, що вступає у конфлiкт з природним бажанням особистостi. Моральнi основи "чесностi з собою" i "непокори обов'язкам" опираються на вищий критерiй: ступiнь розвитку в людинi соцiального iнстинкту. Винниченкове означення "щось бiльше за нас" — багатошарове. Воно не просто могутнiй iнстинкт, закладений в кожному з нас. Це внутрiшнiй стан Духу, який пориває людину до високого вчинку, вписуюси її у свiт непроминальної гармонiї мiж усiм живим, iстинним, неперебутнiм.
Драматургiчне мислення Володимира Винниченка, зреалiзоване у написаних творах виразно прямує до "нової драми" захiдноєвропейського зразка. Дослiдники цього перiоду цiлком справедливо стверджують, що проблема можливостi вибору у його героїв вивищується над питанням процесу буття до останнього моменту життя героя, пiдкреслюючи що екзистенцiальнiсть В.Винниченка ближча до сартрiвської, вiдмiннiша вiд хайдеґґерiвської. "Якщо видiлити етичну основу Винниченкового вибору проблем, то впадає в око посилена увага драматурга до сучасного буття, до синусоїди духовного iснування його героїв в моменти найгострiших випробувань Духу, часом на гранi буття й небуття" [22, 142].
Шляхи досягнення можливостi морального вибору, творення етично-психологiчної ситуацiї для повного виявлення свободи у цьому виборi для своїх героїв – це той комплекс обставин, який цiкавить В.Винниченка у процесi творення нових драм.
Iз щоденникових записiв В.Винниченка, з його листування вимальовується психологiчна основа творчих змагань письменника iз обставинами власного життя, коли самотнiсть i вiдчуженiсть мали б диктувати авторовi мотив непорозумiння його героїв iз оточенням. Проте фiлософiя його драматургiї опиралася на всеохопний аналiз буття людського "я" в його глибиннiй сутностi, поза дрiбним, другорядним, одномоментним, що могло б спричинити дисгармонiю.
Новий аспект бачення людини через призму iдеалу вирiзняють драматургiю зрiлого В.Винниченка, як художнє явище, де через внутрiшнє життя людини постає час, епоха, а не навпаки, коли до сутностi людини автор добирався через аналiз соціальних та психологічних конфлiктiв.
Може найхарактернiшим в цьому аспектi явищем є драма "Чорна Пантера та Бiлий Ведмiдь". Естетика Володимира Винниченка-модернiста в освоєннi iдеалiстичних фiлософських концепцiй людського буття у зрiлого Винниченка набирає органiчного характеру. Поруч з вищеназваною драмою п'єси "Брехня", "Грiх", "Закон" творять свiт в котрому конфлiкт Винниченкового героя iз самим собою нiби не мiняється. Структурованi автором драматургiчнi ходи в його п'єсах пiдпорядкованi моделюванню процесiв морально-буттєвого формування головних героїв, їх характерів, за словами М.Вороного, вираженню "конфлiкту протилежних переживань iз зазначення кульмiнацiйних пунктiв в психологiчнiй еволюцiї дiйової особи".
"Певною мiрою морально-етичнi акценти зрiлого Винниченка аналогiчнi етично-психологiчнiй концепцiї драматургiї Лесi Українки в тому планi, що часто жiнка, яку ставить в центрi подiй В.Винниченко, вивищується своїм iнтелектом, духовно-емоцiйним спектром життя, динамiкою почування i дiї над чоловiком" [1, 33].
Сповiдуючи принцип класичного екзистенцiалiзму, драматург спрямовує своїх героїв в будь-яких ситуацiях вiднаходити себе у власнiй цiлiсностi, хоч позiрно та цiлiснiсть виглядає як дисгармонiя.
Вдамося до точної атестацiї цього психологiчно-естетичного явища М.Жулинським: "Володимир Винниченко, по сутi, продовжує художнє дослiдження внутрiшнього свiту полiтизованої людини, революцiонера, який пiдкорює себе, своє особисте життя, свої морально-етичнi засади i принципи служiнню iдеї i намагається пiзнати, де лежить ота межа мiж особистим i суспiльним, мiж чеснiстю з собою i "служiнням народовi", яку змушений переступати революцiонер i цим самим прирiкати себе на моральну поразку, на втрату свого "я", своєї суверенностi.
2.2 Танатологічні мотиви у драматургії В.Винниченка
Танатологічні мотиви, зокрема тема самогубства на початку XX століття була дуже популярною. Наприклад, у російській драматургії, В.Маяковський відомий не тільки як поет-самогубець, а й як автор "комедії з самогубством". Цей мотив з’являється в обох його останніх п’єсах - "Клоп" та "Баня", що тяжіють до пізнього експресіонізму. Але для експресіонізму, вкрай суб’єктивного стилю, який переносить увагу зі збуреного світу на збурену душу вважатися різновидом ідейного месіанства, месіанства заради однієї людини-самого себе. Друга характерна риса цього мотиву - це орієнтація на свідомо ілюзорний світ, до якого прагне герой. Спогади, марення, видіння, сни - це семантичне поле експресіонізму. Згаданий нами мотив самогубства не є визначальним саме для експресіонізму, радше він був притаманний будь-якому екзистенціальному стилю. Але саме модерні напрями XX століття спромоглися актуалізувати цей мотив в інтертекстуальному полі попередніх стилів та жанрів. Так про надмірну кількість самогубств свідчать п’єси В.Винниченка як рису старого мелодраматизму, поєднаною із сучасною авторові модерністю XX століття. "Пророк" розглядаються в контексті української "пророчої п’єси", де амбівалентність образу пророка пов’язується із амбівалентністю сучасного світу. "Найперше тема смерті пророка пов’язується із містерією, або, точніше, з такими її жанровими різновидами, як міракль і мораліте" [20, 11].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
