73931 (612295), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Як і всі інші тогочасні поетики, що мали шкільне призначення як підручники поетичної майстерності, «Поетика» М. Довгалевського великою мірою також зосереджена навколо проблем художньої форми, засобів мови і стилю. Для певного історичного етапу становлення давньої української книжної поезії таке зосередження уваги на проблемах майстерності форми було цілком виправданим. Адже саме з опанування форми передусім починалося народження і поширення професійного мистецтва, яке згодом привело до утвердження світського змісту і вирішального зрушення в естетичній свідомості.
У М. Довгалевського ми зустрічаємо, наприклад, докладно розроблене вчення про метафору, багатство її різновидів, що звужують або розширюють значення слова, з численними ілюстраціями. Старі поетики, а особливо риторики, спираються на формальну логіку і алегорику, а ще ширше на філософію, з якою пов'язане панування правил, заздалегідь встановлених на основі запозичених стародавніх зразків та розташування частин словесного твору. Знання поетичних фігур, на думку М. Довгалевського, є вимогою, що ставиться і перед поетом, і перед ритором. Тому правила розвитку поетичної думки, що є предметом риторики, неодмінно стають і частиною поетики.
Друга частина «Поетики» являє собою, по суті, не що інше, як виклад основних положень риторики. М. Довгалевський зазначає, що тут він прагне наслідувати «Туллієву Сваду», тобто книгу про ораторське мистецтво Марка Туллія Ціцерона.
Риторичне вчення складається з шести частин: про тропи, про фігури, про періоди та їх складові частини, про риторичні джерела і про хрію та її частини. Викладаючи вчення про хрію, М. Довгалевський як зразок предметної хрії наводить власний панегірик Рафаїлові Заборовському, сповнений найвищих похвал: «Хай мовчить панегірист Аполлон, хай замовкне ад Гомер, хай стримає голос красномовний Туллій... бо ось новий іде найкрасномовніший оратор Рафаїл». Голос його, каже Довгалевський, звернений до всіх народів, його промови змістовні, і він замість спокусливого багатослів'я обрав щирість і стриманість...
Сучасного читача вразить кількість термінів, зміст яких був докладно розроблений теоретиками XVII—XVIII століть. Найменші елементи поетичного твору діставали там чітке визначення і відповідно регламентувалися правилами, які не завжди усвідомлює сучасний поет, складаючи оригінальні вірші чи поеми. У «Поетиці» М. Довгалевського зустрінемо багату колекцію імен богів, вживаних в поезії, наприклад, усіх володарів Олімпу з їхньою родовідною, імена царів, імператорів, засоби вихваляння людей різних станових та вікових категорій — друзів, юнаків, ратних мужів, учених, багатих, ораторів тощо. Є тут багатий мовностилістичний арсенал для опису тварин, зброї, предметів війни, хатніх речей тощо, які подаються за алфавітом.
Питання про походження київських поетик цікавило багатьох дослідників?! Основні твердження, навколо яких оберталася думка та Митрофана Довгалевського Прокоповича являють собою не що інше, як інтерпретацію і конкретизацію тих загальних положень, котрі вперше були сформульовані Арістотелем, згодом варіювалися у Горація, Ціцерона та інших античних авторів, а потім знову переосмислювалися середньовічними і ренесансними поетиками. Немає нічого дивного, що в результаті всіх цих інтерпретацій арістотелівські положення поступово формалізувалися. Однак ця формалізація відбивала суперечності духовно-практичного освоєння світу засобами мистецтва на різних історичних етапах. Все ж важливі принципи естетики Арістотеля в курсах українських авторів знаходили адекватне тлумачення. Крім розуміння предмета поезії, Довгалевський приймає думку Арістотеля про співвідношення поезії і історії, поділяє його думку про близькість поезії до філософії тощо. Звичайно, що на розуміння природи поезії впливали значною мірою і церковні письменники-візантійці, такі як І. Дамаскін, св. Ієронім, Євсевій, та новолатинські ренесансні теоретики — Я. Понтан, ІО.-Ц. Скалігер, Ф. Страда та інші. Але, старанно вивчаючи праці цих теоретиків, українські професори ніколи не обмежувалися викладом відомих тверджень якогось автора, а, зіставляючи різні джерела, вони робили самостійні спостереження. Старі положення переосмислювалися у світлі особистого творчого досвіду і вимог сучасності. Не випадково більшість авторів поетик була й відомими на той час поетами. Слід відзначити ще одну загальну рису «Поетики» М. Довгалевського. Вона полягає в тому, що хоча його думки та уявлення і обертаються в сфері біблійних образів і почуттів, але найбільше ж вони живилися сюжетами та образами античної міфології. В арсеналі художніх засобів, що його пропагує український теоретик, спадщині античного міфологічного матеріалу відводиться першочергова роль: імена богів, їхні вчинки, міфологічні оповідання і сюжети є головним відправним моментом при осмисленні будь-яких предметів і явищ. Це ті прийоми, використанням яких поети опосереднюють своє естетичне ставлення до дійсності. Принципи барокко грунтувалися на переосмисленні середньовічних і ренесансних традицій водночас, хоча й мали зовнішню подібність до засад класицизму.
«Поетика» М. Довгалевського передусім є поетикою, яка узаконює основні принципи барочного стилю в українській літературі. Вона, на нашу думку, найадекватніша тій літературній течії, яка залишалась панівною на Україні в першій половині XVIII століття і протистояла класицизмові. Крім відзначених вище особливостей теорії Довгалевського, на користь цього свідчить і поєднання поетики з елементами риторики. Адже риторична логіка в поєднанні з алсгорикою та символікою — характерні риси стилю літературного барокко.
Ідеалістичний підхід до мистецтва перешкодив М. Довгалев-ському, як і іншим його сучасникам, зробити перехід від розуміння мистецтва поезії як форми діяльності до визнання його як засобу духовно-практичного освоєння світу.
У «Поетиці» М. Довгалевського з вичерпною повнотою відбилися найголовніші принципи художньої практики XVII— XVIII століть. Тому вона є визначною пам'яткою естетики і займає поважне місце в історії української естетичної думки XVII—XVIII століть. В естетичних поглядах М. Довгалевського відбилась вірність принципам, які в теорії поезії сформувалися ще в другій половині XVII століття, намагання розвинути їх теоретично і практично.
Висновки
Українські латиномовні курси теорії поетичного та ораторського мистецтва, прочитані у Києво-Могилянській академії і в інших навчальних закладах країни у XVII — першій половині XVIII ст., відображають формування і розвиток естетико-літературної думки на Україні, а також певною мірою літературної практики періоду, початок якого треба віднести на 30-ті роки XVII ст., оскільки з цього часу дійшли до нас курс риторики Й. Кононовича-Горбацького (1636 р.), поетика А. Старновецького і М. Котозварського «LIЬег агtis роеtісае» (1637 р.). На жаль, з наступних 50-ти років не збереглися такі теоретичні курси словесності , проте на підставі наступних трактатів теорії поезії і красномовства, зокрема, опублікованих праць Ф. Прокоповича , а також курсу М. Довгалевського можна безпомилково відтворити процес розвитку естетико-літературної теорії у цьому проміжку часу, враховуючи певну спадковість у викладанні цих дисциплін у школах.
В інтерпретації латиномовних поетик і риторик згаданого періоду помітно дві лінії: перша (М. Петров, В. Рєзанов, В. Данилевський, А. Горнфельд), яка дотримувалась погляду, що вітчизняні курси поезії і красномовства є копіями західноєвропейських трактатів теорії словесності; друга (Д. Бабкін, Г. Сивокінь, Д. Наливайко, І. Іваньо та ін.), хоч не відкидає творчого використання дидаскалами українських шкіл західноєвропейських ренесансних поетик і риторик (А. Доната, Я. Понтана, Ф. Стради, Ю. Скалігера, М.-К. Сарбєвського, С. Лавксміна, Н. Кавсіна, К. Соареца), проте одночасно визнає певну оригінальність у вирішенні авторами курсів окремих питань теорії поезії і красномовства і передусім тих, які не зустрічаються і не могли зустрічатись у західноєвропейських трактатах, як, наприклад, виклад теорії східнослов'янського силабічного віршування, наявність вітчизняного ілюстративного матеріалу тощо.
Автори курсів теорії поезії українських шкіл XVII — першої половини XVIII ст. не виробили так би мовити «чистої» поетики. У кожному курсі е розділи, в яких викладаються окремі питання теорії красномовства, або, частіше всього, друга частина поетики — це відомості зі стилістики і насамперед вчення про фігури і тропи. Навіть Ф. Прокопович, який у трактаті «Dе агtе роеtіса» не відводить спеціального розділу для відомостей з риторики, розглядає їх (фігури і тропи) разом з питаннями теорії поезії.
Теорія художнього слова (поезії і художньої ораторської прози) авторів латиномовних поетик і риторик грунтується на античній теорії художньої мови і, головним чином, на вченні Арістотеля, Діонісія Галікарнаського, Горація, Ціцерона, Квінтіліана, анонімних трактатах «Риторика до Гереннія» і «Про високе» — це основні її джерела. Звідси і розуміння поетичної мови як віршованої мови з поетичним вимислом, що є наслідуванням навколишньої дійсності. Поетичний вимисел і метрична структура-вірш, за їх твердженням,— основні форманти поетичної мови. Крім того, поетична мова повинна бути образною, емоціональною, з певним поетичним словником і поетичною фразеологією, що сформувались протягом століть. Художня проза, на думку авторів давніх українських поетик і риторик, мало чим відрізняється від віршованої поезії, хіба що ритмічною структурою: вірш (мається на увазі античний класичний) був метричним, а проза ритмічною, найчастіше з ритмічними клаузулами, а не суцільно ритмічною.
Широке пояснення в шкільних поетиках знайшла така естетична категорія, як поетичний вимисел (fiсtіо роеtіса), під якою теоретики розуміли наслідування (відтворення) реальної дійсності, але не точне копіювання навколишнього світу, а тільки правдоподібне. Звідси правдоподібність (vегіsimilіtаs) — характерна особливість художньої дійсності.
На розумінні суті поетичного вимислу авторами українських шкільних поетик, як і взагалі поетичної мови, помітні сліди впливу принципів естетики і поетики стилю барокко і насамперед одного з основних його принципів — консептизму (київська поетика 1720 р., чернігівська поети Й. Лип'яцького, «Ногtus роеtісиs» М. Довгалевського та ін.).
Призначення поезії, згідно з античною теорією художньої мови, а також з теорією авторів давніх українських поетик,— повчати, хвилювати і розважати . Вітчизняні теоретики, проте, на перший план висували delectare (розважати, приносити насолоду) особливо багатим словесним орнаментом і поетичним вимислом, але ця естетична насолода, без сумніву, розвивала мислення читача (слухача) і впливала на його почуття, тому, по суті, зберігалось це потрійне призначення поетичної творчості. Метою ж ораторської прози було будь-якими засобами, байдуже чи вони були істинними, чи неістинними, переконати слухачів в істинності положення, яке треба було довести. Тому регsuаdeеге — переконувати — основна мета ораторської бароккової прози.
Учення професорів теорії поезії про ритміко-метричну структуру художньої мови ґрунтується також на античній літературній теорії. Це передусім вчення про античну квантитативну версифікаційну систему, знання якої було обов'язковим для спудеїв шкіл. У шкільних поетиках широко пояснювались усі деталі цієї системи, і, слід підкреслити, що дидаскали Києво-Могилянської академії та інших шкіл були великими знавцями античного віршування і часто прекрасними поетами, що писали трьома мовами: рідною, латинською і польською (Ф. Прокопович, І. Ярошевицький, М. Довгалевський, Г. Сломинський, М. Козачинський, Г. Кониський та ін.). їх спостереження над античними віршованими формами, зокрема над дактилічним гекзаметром і елегійним дистихом, оригінальні і вносять чимало нового у дослідження цих метричних структур.
Зовсім нове явище у курсах теорії поезії професорів Києво-Могилянської і Московської слов'яно-греко-латинської академій та інших шкіл країни — це вчення про східнослов'янське силабічне віршування, яке знаходимо вже у поетиках початку XVIII ст. Його детально розробили у своїх курсах теорії поезії Ф. Квєтницький, М. Довгалевський, Г. Сломинський, С. Добриня, Г. Кониський. Примат у викладі теорії і систематизації форм східнослов'янського силабічного вірша належить Ф. Квєтницькому, професору Московської слов'яно-греко-латинської академії, а на Україні — ординар-професору Києво-Могилянської академії М. Довгалевському. На практиці силабічні вірші існували вже в кінці XVI ст. Практика, як відомо, випереджає теорію, і це закономірне явище. Тому, гадаємо, припущення дослідників літератури про те, що на виникнення і розвиток українського літературного силабічного віршування мала вплив народна творчість, ґрунтується на міцній основі. Проте не слід відкидати зовсім впливу польського віршування на розвиток силабічної поезії у стінах шкіл на українських землях, які належали до Польсько-Литовської держави. По-пeршe, у теоретичних курсах є розділи про польський силабічний вірш і, по-друге, автори цих курсів часто писали силабічні вірші польською мовою.
Коли мова йде про виклад у поетиках основ східнослов'янської силабічної системи версифікації, то необхідно вказати ще й на певний вплив теоретичних трактатів і поетичної творчості російських теоретиків художнього слова (А. Кантеміра, В. Тредіаковського, М. Ломоносова) на розвиток української поезії, у якій уже в першій половині XVIII ст. чітко визначався нахил у напрямку тонізації (вірші Ф. Прокоповича та ін.). їх теорія у кінці першої і, особливо, у другій половині XVIII ст. завойовувала собі права у стінах шкіл і поступово замінювала стару латинську теорію версифікації.
Поява розділу про східнослов'янську силабічну систему віршування та ілюстративного матеріалу тодішньою українською мовою у курсах теорії поезії — наочний і дуже важливий аргумент проти помилкового твердження вчених (М. Петрова, В. Резанова, В. Данилевського, А. Горнфсльда та ін.) про повну залежність вітчизняних поетик від західноєвропейських.
Стилістична теорія авторів українських шкільних курсів словесності XVII — першої половини XVIII ст., яка сформувалась на основі античної (Арістотель, Діонісій Галікарнаський, Ціцерон, Квінтіліан, «Риторика до Гереннія», «Про високе») з урахуванням досягнень західноєвропейської ренесансної поетики, а також вітчизняної естетико-літературної думки, посідає важливе місце у розвитку вітчизняних учень про стиль і художню мову як мистецтво слова. Зокрема, слід підкреслити велику роль стилістичної теорії Ф. Прокоповича у формуванні естетичних смаків професорів Києво-Могилянської академії та інших шкіл, а також у розвитку літератури наступного періоду.
Основний зміст стилістичної теорії авторів давніх українських курсів словесності — це вчення про суть, достоїнства і вади літературного стилю, про його жанрові різновиди, про підбір і розміщення слів у реченні і експресивно-емоціональних засобів вираження, •найважливіші особливості словесного вираження такі: краса , побудова і достоїнства . Перша особливість полягає в тому, щоб словесне вираження було зрозумілим, красивим, відповідним і відзначалось чистотою мови. Багато уваги у стилістичній теорії авторів поетик і риторик приділялось відповідності — діалектичному зв'язку форми і змісту — одному з головних принципів античної класичної естетики. Підбір слів та їх розміщення у реченні, вчення про період і про експресивно-емоціональні засоби вираження (тропи і фігури) — всі ці питання стилістики розглядались переважно у риторичних курсах, проте знання їх було обов'язковим як для оратора, так і для поета.
Пряме відношення до теорії стилю мають розділи в риториках про емоціональну сторону ораторської прози і про спосіб збудження у слухачів різних емоцій. Такі розділи, на наш погляд, мають неабияке значення не тільки для ораторів-початківців і поетів, а й для історії вітчизняної психології, зокрема, змістовний розділ є в «Dе агtе гhеtогіса» Ф. Прокоповича, оригінальний цікавими спостереженнями і висновками київського професора.
Учення про три роди стилю — високий, низький і середній, яке сягає своїм корінням в античну теорію художньої мови, знайшло свій подальший розвиток у стінах Києво-Могилянської академії у XVII — першій половині XVIII ст.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
