73931 (612295), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Різножанрова українська поезія 17-18 століття досягла порівняно великого успіху; вона виробила свої поетичні традиції, які стали одним із основних чинників у становленні і розвитку нової української поезії. Таким чином, досягнення віршової літератури 17-18 століття були визнані і творчо засвоєні новою українською літературою.
Історія дослідження латиномовних поетик 17-18 століття
Вивчення латино мовних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва починається з їх видання. Першою поетикою, яка побачила світ, була теоретична праця професора Києво-Могилянської академії Ф.Прокоповича «De arte poetikalibri III» , видана, як уже згадувалось, Г. Кониським у Могильові в 1786 р. Цей курс теорії поезії Ф. Прокоповича, прочитаний ним для спудеїв Києво-Могилянської академії у 1705—1706 рр., зберігся у кількох рукописах, які, очевидно, належать різним вихованцям Академії. Г. Кониський видав цю поетику з додатком, у якому вмістив зразки різних поетичних жанрів, деякі вірші Ф. Прокоповича («Епиникіон» та ін.), зразки епіграм. Слід відзначити, що ця поетика Ф. Прокоповича мала значний вплив на викладання цієї дисципліни не тільки у Києво-Могилянській академії, айв інших навчальних закладах країни. У кінці XVIII ст. невідомий для нас автор зробив компендій поетики Ф. Прокоповича з паралельним перекладом на російську мову, на 33 сторінці цього компендія є автограф Іринея Фальковського.
Першою відомою київською латиномовною поетикою є «LiЬег агtіs роеtісае» 1637 р. А. Старновецького і М. Котозварського, рукопис якої втрачений. Зміст цього курсу подають М. Булгаков , В. Аскоченський . Є. Регушевський у невеличкому повідомленні «Рукописи професора О. С. ,Грузинського» подає коротку характеристику цієї поетики, переписаної О. Грузинським. В. Крекоте нь зробив переклад згаданої поетики, автори курсу виклали цінні, на наш погляд, думки, які стосуються теорії дактилічного гекзаметра .
М. Булгаков у праці «История Киевской академии» згадує такі курси теорії поезії, прочитані у Києво-Могилянській академії: «Fоns Саstаliys» 1685 р., поетику «Amnis» 1720 р., поетику разом з риторикою В. Старжицького «ТаЬuІае ргаесерtогиum роеsеоs еt гhetогісes» 1730 р., курс поезії В. Новицького «Уіа Іасtеа» 1730 р., поетику Т. Олександровича «Ргасeсeрtа de агtе роetіса» 1743 р. та ін. Із згаданих курсів найпопулярнішим був риторичний курс Ф. Прокоповича. Його риторика читалась навіть у Московській слов'яно-греко-латинській академії у 1749 р. . Усі збережені рукописи риторичного курсу Ф. Прокоповича детально описує В. Вомперський, вказуючи місце, де вони зберігаються. Принагідне згадаємо, що В. Зубов [73, с. 299—300] знайшов російський переклад риторики Ф. Прокоповича. Цей переклад знаходиться у рукописному зібранні В. Дружиніна в Бібліотеці АН СРСР (№ 155), а другий екземпляр — у Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна у Ленінграді .
Аналогічні замітки про деякі поетики і риторики бачимо у відомій праці дослідника історії Києво-Могилянської академії В. Аскоченського «Киев с древнейшим его училищем Академиею» . Зокрема, він говорить про про риторики Й. Кроковського, І. Волинського, І. Томиловича, дає високу оцінку риториці Ф. Прокоповича, підкреслюючи її оригінальність у композиції і викладі матеріалу .
Перше наукове дослідження київських шкільних поетик і риторик належить, як слушно відмічає польський учений Р. Лужни , М. Петрову. Завдяки його працям [146, 147, 148, 149, 152, 153] у нас сьогодні є досить повне уявлення про Києво-Могилянську академію, про її значення і роль у розвитку літератури, освіти і науки в XVII— XVIII ст. Свої дослідження М. Петров ґрунтує на поетиках кінця XVII ст. і, головним чином, на курсі поезії «Fоns Саstаlіus» 1685 р. і поетиці «lуга» 1696 р., а також на кращих курсах теорії поезії першої половини XVIII ст., як згадана вже поетика Ф. Прокоповича, а також на риторичних курсах, прочитаних у Києво-Могилянській академії Ф. Прокоповича. Тут доречно зауважити, що М. Петрову були відомі лише два рукописи поетики Л. Горки , які зберігаються у Києві. У 1969 р. третій екземпляр цього курсу виявила польська дослідниця поетики П. Лєвін у Центральному державному архіві древніх актів (ЦДАДА) у Москві (шифр 381, № 1772).
В Києво-Могилянській академії офіційно рекомендувалося викладати науку поезії Ф. Прокоповича і його вірші або вірші М. Ломоносова. Не втратила вона свого значення і сьогодні. У 1961 р. була вдруге опублікована з російським перекладом Г. Стратаноізського і коментарем 1. Єрьоміна . Це видання тексту і передусім російський переклад дали поштовх подальшому дослідженню літературно-естетичних поглядів Ф. Прокоповича, дослідженню історії розвитку естетичної думки на Україні і в Росії.
Дещо раніше «Dе агtе роеtіса» Ф. Прокоповича, як повідомляє Г. Сивокінь , готували до видання В. Рєзанов і Г. Костенецький, але їх праця залишилась незавершеною, і цей рукопис зберігається у Ніжинському філіалі державного архіву Чернігівської області (справа 252) під заголовком «Старовинні українські поетики. Випуск 1. «Про мистецтво поетичне» Теофана Прокоповича.
Значним вкладом у дослідження київських поетик і риторик є монографія В. Крекотня «Байки в українській літературі XVII—XVIII ст.». Вченого цікавила лише теорія і практика жанру байки у шкільних поетиках і риториках, і треба сказати, що його змістовне та цікаве дослідження вносить щось нове у вивчення теорії цього літературного жанру. Воно цінне не лише тим, що його автор, вивчивши майже всі поетики і риторики Києво-Могилянської академії, вибрав з них усі байки, а ще й тим, що він дав, крім оригіналу, переклад цих байок на українську мову.
Теоретичну працю Ф. Прокоповича «Dе агtе роеtіса» використовують історики російської і української літератур , учені, які займаються вивченням польсько-українських літературних зв'язків та ін. Цьому курсу присвячена стаття О. Соколова «О поэтике Феофана Прокоповича» , в якій „De arte poetica” Ф. Прокоповича характеризується як цінна пам'ятка ранньої російської літературно-естетичної думки, як «струнка система літературно-естетичних понять, які склалися внаслідок самостійного засвоєння традиційного матеріалу і його продуманого синтезу» .
До курсів теорії поезії звертаються сходні вчені, яких цікавлять питання теорії літератури, літературні напрями і стилі. Однак найбільше привертає увагу опублікована» De arte poetica» Ф. Прокоповича, інші ж курси, не опубліковані, залишаються поки що недоступними для широкого кола літературознавців.
Види поетик
При ознайомленні з поетиками 17-18 століть впадає в око те, що ці теоретичні праці самі здебільшого оформлюються як художні та мистецькі твори, згідно з вимогами тогочасного стилю. Поезія у них порівнюється з джерелом, з садом тощо. А поряд з цим мала місце і тенденція до стриманішого способу викладу правил поезії, яка характеризує „Поетику” Ф. Прокоповича та його послідовників.
Здебільшого курси поетик складалися з двох частин: загальної поетики і часткової ( прикладної),присвяченої висвітленню родів і видів поезії. Поділ літератури на роди у вітчизняних поетиках 17-18 століття різний. Київська поетика ” Fond Castaliys ” 1965р. вказує на шість родів поезії: героїчна, елегійна, сатирична, комічна, буколічна і землеробська.
Принципом поділу поезії на роди у київській поетиці 1996р.”Lyra” є предмет і спосіб написання. Тут також названо три роди: монологічна (лірична, елегійна, епіграматична), діалогічна (комедія і трагедія) і змішана ( епічна і букологічна ) поезія.
Але існував і інший поділ, коли загальна і часткова поетики становили одну частину, а другу-основи риторики стосовно до потреб поетики. Саме так побудована „Поетика” Митрофана Довгалевського. Предметом загальної поетики було те коло питань, яке пов’язане власне з філософією мистецтва і передусім являє інтерес для історії естетики. Тут ідеться про походження поезії, її природу, відношення до дійсності, про роль вимислу і правди. Про предмет, мету поезії тощо .Поряд з цим деякі загально естетичні проблеми висвітлювалися також і в частковій поетиці: про принципи поділу поезії на роди і види, про трагічне, комічне тощо.
Визначаючи предмет поезії, М. Довгалевський підкреслює, що без вимислу немає поезії взагалі. Поетичне мистецтво будується на вимислі, але поет видумує і творить не довільно, а згідно з правилами логіки, і тому наслідки його творчості не є неправдою і несу перечать здоровому глуздові. Наявність поетичного вимислу і є причиною відрізнення справжнього поета від віршописця, котрий тільки вправно розташовує слова. Завдяки вимислові поезія відрізняється також і від історії. Поетичний вимисел трактується як вдалий винахід речей правдоподібних або тільки на зразок правдивих. В одному випадку вимисел є художнім і довшим і стосується всієї поеми, в другому є коротшим і охоплює лише кілька віршів.
Предметом поезії можуть буи як реально існуючі речі та явища, так і вигадані. Але поетичний вимисел повинен бути в кожному разі неодмінно правдоподібним. На думку Аристотеля „ вимисел – душа поезії”.
У розумінні призначення поезії М. Довгалевський іде за Аристотелем, підкреслюючи, що воно полягає в користі і здатності виправляти характери. Це призначення поезія виконує завдяки тому що вона має здатність повчати та захоплювати, зворушувати або поєднувати приємне з корисним. Щоб вірш виконував успішно свою повчальну функцію, поет повинен зображувати речі з достатньою ясністю. Захопити ж поет зможе тоді, коли він своїм віршам надає гостроти або проникливої дотепності,що становить душу поезії. Щоб захопити читачів, поет схиляє душі слухачів до різних почуттів, корисних та почесних вчинків. Отже, поезія має трояке завдання:вона повинна водночас повати, розважати і спонукати до правдивих і моральних вчинків.
Поезія поділяється щодо предмету і матеріалу на три види: показову, дорадчу, судову. Крім того вона може бути досконалою та недосконалою. Досконалість поезії досягається за допомогою поетичного в
Друга причина, очевидно, полягає в погляді на мистецтво не тільки як на засіб повчання, а й як на засіб розважання, внаслідок чого й надається такого важливого значення дотепності, свободі творчого вимислу при всій властивій поетикам ре-цептивності та регламентації. Є всі підстави гадати, що в «Поетиці» М. Довгалевського відбивалася течія, протилежна класицизмові. Ф. Прокопович намагався наблизити барочні в своїй основі естетичні принципи, вироблені в XVII столітті в Київській академії, до вимог поетики класицизму. Свідчень цього знаходимо досить і в його «Поетиці» і в «Риториці», наприклад у тій критиці, з якою він обрушується на польського проповідника Т. Млодзя-новського. Довгалевський же прагнув теоретично пояснити ті особливості літературної практики, що були більш властиві українській літературі. І це, звичайно, стосується не стільки курйозного вірша, скільки серйозних літературних жанрів.
У «Поетиці» М. Довгалевського основне місце відводиться характеристиці латинського, польського і давньоукраїнського віршування. У цьому питанні безперечною заслугою київського професора є розділ, присвячений давньоукраїнському і польському віршам. М. Довгалевський одним з перших виділив положення про ці вірші в окремий розділ і розглянув їх перед латинським віршем. Це безперечне свідчення того, що український письменник добре розумів значення цієї частини «Поетики» для розвитку рідної йому літератури. Цю частину він насичує багатьма прикладами, як власними, так і інших авторів-співвітчизників. З польських поетів Довгалевський посилається на твори Кохановських, Твардовського та деяких інших. Дослідники цілком справедливо відзначали, що заслугою Довгалевського є те, що він чи не найповніше розробив питання українського силабічного вірша, дав своєрідне пояснення його структури, краси та інших достоїнств порівняно зі своїми попередниками та сучасниками.
М. Довгалевський твердить, що краса в поезії досягається не чим іншим, як тільки знанням та розумінням тропів і фігур і полягає головним чином у «словах та думках». Тут, зрозуміло, ' йдеться про красу поетичної форми, а про красу змісту питанн зовсім не ставиться. Що ж до формальної краси, то в «Поетиці» Довгалевського, як і в переважній більшості поетик, згідно з уявленням професорів Київської академії, її можна досягти вправним студіюванням мови і добрим використанням тропів та мовностилістичних засобів. Треба сказати, що вивченню засобів поетичної мови в поетиках і риториках відводилося чимало місця. Уявлення про красу вірша пов'язується у М. Довгалевського з вимогою технічної досконалості — відповідності вірша певним виробленим правилам. Так, він твердить, що достоїнством будь-якого вірша є передусім цезура та закінчення, або каданс, вірша, що являє собою певну логічну мовну співрозмірність. У слов'янському (давньоукраїнському) вірші, на думку Довгалевського, найкращим закінчення буде тоді, коли вірш завершуватиметься трискладовими словами. Звичайно, ні Довгалевськнй, ні інші автори поетик не могли не бачити різниці між поезією і віршуванням, що справжня художня творчість вимагає таланту і що вимисел без цього неможливий.
Але, як і над іншими поетами того часу, над М. Довгалевським тяжіє думка, що поетичного мистецтва можна навчитися, тому, власне, й самі ці правила нерідко підносилися до рангу мистецтва.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
