73746 (612259), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Скажімо, природа в системі духовних і моральних цінностей народу завжди виступала могутнім фактором формування не лише емоційності української вдачі, а й джерелом любові, миру і злагоди. Тонко уловивши цю закономірність, П. Куліш у «Листах з хутора» та ряді інших праць постійно наголошував на необхідності уникати будь-якої штучності у вихованні, яка веде тільки до спотворення, псування народного характеру, і всіляко продовжувати і розвивати в ньому якості, закладені природою нації. Цьому має сприяти атмосфера повсякденного життя людини. Речі домашнього вжитку, культура, взаємини між співвітчизниками, традиції народної освіти, виховання, пісні, звичаї та обряди, степи, ліси творять своєрідний світ, який торкається найпотаємніших струн людської душі, приводить у рух, у дію її досі незаймані потенції.
На доказ правомірності своїх тверджень П.Куліш наводить приклади з народної архітектури та побуту. Так, в описі старосвітської церкви у селі Гаківниці він зауважує не лише гармонію форм, ліній, грайливість і багатство мережень округ віконець, зроблених руками народних майстрів так, що нагадують виведені самою природою квіти. Тим-то вони й радують душу і серце, тим-то любо й поглянути на ту церкву та й, задивившись на неї, загадаєшся про тих людей, що «на спочивок повкладалися, що докупи під тими ґонтами зеленастими збиралися» (11, 265). До того ж тонке естетичне чуття народних архітекторів ставило на службу красі, високій моральності та духовності усе: і місцевий ландшафт та пейзаж в цілому, і предковічні звичаї та традиції. «Гарне село, – читаємо далі про Гаківницю. – Усе майдани та широкі узбережжя на верхів'ях того ставу величенного. Розкинулось по волі: єсть де й дітям погуляти, і дівчатам у хрещика побігати, і парубкам, лицяючись до дівчини, против місяця постояти» (11, 265). Розкутість, відчуття простору і волі, невимушеність, поетична мрійливість – ось які риси української вдачі виказує опис особливостей старосвітської архітектури великого козацького села Гаківниці. Така архітектура властива не лише одному селу. Вона – типове явище в українській народній культурі, у ній зливається в єдине ціле досвід віків і духовний світ сучасника, минуле знаходить своє продовження в сучасності, а сучасність виростає на естетичних засадах, сформованих попередніми поколіннями, у якійсь дивно-загадковій гармонії з природою, історією і часом взагалі.
Інший народний культурологічний чинник, який сформував український національний характер – атмосфера сердечності, взаємоповаги, душевної єдності та якогось особливого тепла, яке завжди панувало в українській родині та у взаєминах між людьми. Тут П.Куліш з точністю етнографа аналізує таке явище в українському побуті, як оповідання в довгі зимові вечори народних казок. У рецензії на збірник «Казки і байки з сусідової хати, перелицьовані і скомпоновані Придніпрянцем» він, зокрема, підкреслює, що саме така атмосфера не лише згуртовувала людей дітей, дорослих та челядь, а й розвивала та поглиблювала поетичну емоційність, багатство фантазії. Обмін слухачів думками, почуттями, переживаннями у такому разі спричинявся до задушевності, потягу серця до серця, душі до душі, а не раз і до жартів, дотепів, кепкування над самим собою. «Се вже така в нас запорозька вдача» (11, 544), - говорить з цього приводу П.Куліш. Але в тому є й інший сенс, а саме: глибинний історичний зв'язок поколінь, на основі якого й відбувається формування і становлення української вдачі.
На прикладі розповідей лірника Дмитра Побігайла та селянина Кіндрата Таранухи про сотника Харка, поданих у «Записках про Південну Русь», ми мали можливість простежити, як у процесі цього формування і становлення кристалізуються почуття гордості, національної честі та гідності, національної свідомості, що в свою чергу, визначили і сутність духовного аристократизму українця. Особливо виразно складові цього аристократизму вимальовувалися у «Книзі о ділах українського і славного Війська козацького Запорозького», «Потомках українського гайдамацтва», «Жизні Куліша» та інших працях. На думку П.Куліша, вони обумовлені всім укладом українського життя, насамперед життя козацького. Тому-то він і говорить про аристократичність, «аристо-козацьку» вдачу. З поняттям честі і гідності у такому разі пов'язувалися чесність, порядність, вдячність, шанобливе ставлення до людей праці, батьків, старших себе, жінок, готовність прийти на допомогу людині у скрутну для неї хвилину, здатність до морального, духовного і фізичного самовдосконалення, готовність боротися до загину і нехтування власними інтересами, власним життям, коли справа стосується загальнонаціональних інтересів і т. д.1 Тому він наголошує на доконечній необхідності відроджувати історичну пам'ять, минулу славу у прийдешніх поколіннях, примножувати її: «Якщо який-небудь грецький цар Кодр був великий у любові до своєї вітчизни або карфагенець Ганнібал силою своєї зброї, то це робить честь не нам, а грекам і карфагенам. А скільки між нашими предками можна знайти Кодрів, які принесли своє життя на олтар слави козацької; скільки можна знайти воїнів, подібних відвагою і розумом Ганнібалу, від яких здригалися держави далеко могутніші, ніж Римська республіка часів Аннібала? І кому ж слава за таких воїнів? Нам слава, нам честь, адже вони були наші прабатьки». В цьому П.Куліш і вбачає одно з джерел нашого духовного аристократизму, адже, на його думку, ні один народ із усіх народів світу не знає таких відважних і благородних подвигів задля християнства, не зазнав стільки мук і страждань за віру і любов до вітчизни, як український.
3. Куліш і Кулішівка
Слово – це головна ознака нації і її спасіння. Воно житиме вічно. «Все прах земний, тільки діло і слово наше праведне останеться навіки». «Спасіння нашого краю – в нашому слові. Слово эемляка укаже темлякові, і явиться воля і душа єдина». «Дбаймо про свою словесну автономічну будучину, знаймо добре, що ми в себе вдома» (До Вовківни-Карачевської).
Що ж зробив П.Куліш для розвитку української мови?
У другій половині XIX ст. територія тодішньої України належала Росії та Австро-Угорщині, де існували неузгоджені мовні правила. Правопис був надзвичайно строкатим, неуніфікованим. З погляду просвітителів, до числа яких належав П.Куліш, не було й не могло бути величнішої справи, як створення правопису. Це було побожне діло. Тому для забезпечення унормованої єдності П.Куліш у передмові до першого тому «Записок о Южной Руси» в 1856p. запропонував використовувати спрошений правопис української мови, який оперативно втілив у життя редагований ним журнал «Основа», що виходив у Петербурзі в 1861-1862 pp. «У пропонованому виданні, – зазначається у передмові, – я намагався спростити наскільки можливо український правопис і пристосувати його до найлегшої вимови слів. До цих пір око читача неприємно разила буква «ы», якою літератори виражають м'яке «и». В українській мові, взірцем якої є для мене найбільш спільний полтавсько-чигиринський діалект, зовсім немає звука «ы», і тому я його замінив осьмеричним «и». Крім скасування літери «ы», П.Куліш замість «ять» впровадив «і», замість йотованого «є» – «є». Але літера «ь» не одразу була скасована, її вживали для позначення роздільної вимови в середині слів (як сучасний апостроф) та в кінці слів і «б'ємь» (б'єм).
Для звука «йо» вживали запозичене зі шведського «ё» (е'го, до него). Цей його правопис було названо «кулішівкою».
У №9 журналу «Основа» за 1861р. П.Куліш надрукував «Історію України од найдавніших часів». Редакція у своїй примітці зазначила, що ця стаття має значення не лише з погляду її змісту, а й покликана показати, якою мірою українська мова придатна для наукового викладу історії. А вже в редакційній примітці до продовження цієї публікації в №№11-12 стверджується, що вона є зразком обробки народної мови.
Наступна коректива «кулішівки» була зроблена в 1870р. Саме тоді було відкинуто «ь» в кінці і залишено лише в середині (для роздільної вимови), а також подано літеру «і». Але московський цар Олександр 11 видав Емський указ 1876p., який забороняв використовувати українську мову в усіх сферах діяльності. Тому, звичайно, і «кулішівка» була заборонена. Люди користувалися російським правописом, що дістав назву «ярижка» (від назви російської літери «ы» – єри).
У 1885 р. в Західній Україні Євген Желехівський зробив реформу «кулішівки»: він позначив літерою «ї» не тільки йотоване «і», але й уживав для пом'якшення приголосних, наприклад: дію, сірий. Цей правопис був запроваджений у 1893р. у школах та офіційних установах Австрійської України. Подібний правопис ми зустрічаємо у творах старших науковців, зокрема в М.Грушевського.
У 1905р. заборона московського царя щодо використання «кулішівки» була скасована, і українці відмовилися від «ярижки» та повернулися до своєї «кулішівки».
Остаточну правку українського правопису зробив Б.Грінченко. Він встановив чотири правила, щоб дійти згоди з галичанами у правописних питаннях:
1. Не треба писати дїд з двома крапками.
2. Не треба одділятися в дієсловах.
3. Треба вживати апостроф, щоб відрізняти р'я від ря, з'я від зя та інше.
4. Не треба писати м'який знак у таких словах, як світ (не треба писати сьвіт).
Поступово і галичани визнали переваги такої виправленої «кулішівки».
І тепер українці користуються цим правописом.
4. Пантелеймон Куліш як режисер
Прикметно, що народні джерела зумовили й відповідні корективи в концепції характеру героя навіть там, де він виражає тенденційність світоглядних переконань самого автора. Скажімо, в поемі «Маруся Богуславка» маємо картини веселого життя руських дітей під султанською опікою, де милістю та увагою оточують однаково як дитя раба, так і нечестивого пана, де за віропідданство чекає шана і повага навіть козаків-гайдамак, яких П. Куліш закликає проснутись, схаменутись і в ім'я цього стати на службу султанові, тобто своєму ворогові. Та зовсім по-іншому діють Маруся і її мати. Ніякі багатства і розкоші не можуть притлумити їхнього почуття до християнської віри, до рідних і близьких людей, до рідної України. Найменша згадка про них додає і рішучості, жаги свободи і щастя, тому Маруся, як і героїня народної думи, іде визволяти свого коханого Левка та козаків-невільників. Як бачимо, суперечності розвитку емоцій, почуттів та переживань героїні зумовили і характер її дій та вчинків, а почасти і їх розбіжність з ідеологічними настановами автора. Це з одного боку. З другого ж – вірність П.Куліша народнопоетичній традиції дала йому можливість створити цілісні, завершені в ідейно-естетичному відношенні характери українських жінок-патріоток, піднести їх до рівня національних ідеалів. Значною мірою завдяки народній творчості письменник досягає цілісності та довершеності концепції і в історичних драмах «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдашний», «Цар Наливай» та інших творах.
Особливий інтерес тут викликає роман «Чорна рада», що становить своєрідну енциклопедію українського характер ознавства. Тут маємо і лірично-пісенну Лесю Череванівну, і суворого у своїй відданості Україні полковника Шрама, і химерного запорозького отамана Кирила Тура та поетичного і разом з тим славного лицаря-звитяжця Петра Шраменка, гетьманів – по державному мудрого Сомка і підступного Брюховецького, охоронця козачих звичаїв та традицій козацької демократії Пугача, заможного хуторянина Череваня, народного філософа і провідника кобзаря, міщан, рядове козацтво і т. д. Кожен з них – яскрава індивідуальність, самобутній характер, який разом з тим несе в собі відсвіт української національної психології, етики, моралі та філософії, національного способу буття взагалі. Нерідко національний характер в романі – це органічна єдність протилежностей, невідповідностей, гармонія і дисгармонія. Йому, як правило, одномірність не властива, він багатогранний, поліфункціональний, та при тому завжди цілісний і довершений.
Паволоцький полковник Шрам згідно з авторськими ідеологічними настановами не завжди вірить у силу народних мас, більше покладаючи надії на козацьку старшину. Це. здавалось би, повинно послаблювати народне начало в його характері. Однак таке розуміння концепції образу було б занадто спрощеним, адже доля України, доля рідного народу визначає смисл життя Шрама. Герой по-своєму бачить проблему і шляхи її розв'язання, але народ ніколи не був для нього чужим. Звідси і типологічна спорідненість характеру Шрама з характерами героїв українських народних легенд, історичних пісень та дум. Сувора урочистість і піднесеність, епічний розмах думки, психологічна місткість і виразність визначають основу цієї спорідненості. Зіставмо тут роман з «Думою про козака Голоту», піснями про Морозенка, Сірка, Богдана Хмельницького та інших героїв національно-визвольної боротьби. Морозенко у них – преславний козак, попереду війська на «конику виграва». Сірко ж, пройнятий болями за долю рідного краю, збирає козацьку раду і закликає хлопців-молодців сідлати коней та виступати до походу проти ворога.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
