73553 (612212), страница 3
Текст из файла (страница 3)
На зламі віку класове розшарування в галицькому селі відбувалося дуже швидко: зростали окремі куркульсько — лихварські господарства, вбираючи в себе майно і землі сотень бідняків, які зубожіли, ставали на поріг пролетаризації. Останнім важко було знайти якусь роботу в своєму краї, бо промисловість не розвивалася, а в господарствах багатіїв більше ставало машин. Та вже не було змоги й шукати щастя в Америці, бо поїздка туди вимагала значних витрат. До того ж вісті із-за океану від емігрантів були невтішні. Сотні й тисячі сімей шукали хоч якоїсь роботи на ланах у пана, попа або шинкаря.
І Стефаник глибоко показав складні переживання бідняків, зумовлені соціальними та іншими причинами. При цьому він уникав зайвої описовості, як у драмі, змушував своїх персонажів саморозкриватися. Тому важливого значення набували діалоги та монологи.
Прочитавши новелу Василя Стефаника "Камінний хрест", О. Кобилянська писала йому: "Страшно сильно пишете Ви. Так, якби - сьти витесували потужною рукою пам'ятник свого народу... Гірка, пориваюча, закривавлена поезія Ваша, котру не можна забути..." [21, 56].
I справді, ця новела заворожує правдивим зображенням людської злиденної долі. Таке відчуття, що ти знаходишся поруч з обездоленими героями твору, переймаєшся ïхнiми стражданнями i болем. Здається, це відчувається невипадково, бо цією новелою Василь Стефаник передав свої власні страждання від картин страшної правди.
Новела "Камінний хрест" i стала тими "сльозами та кривавим криком" народу, які Василь Стефаник передав через монолітний образ Івана Дiдуха. У літературу ж вона увійшла вражаючим документом трагiчноï для українського народу дiйсностi кінця ХIХ — початку ХХ століття. В образ Дiдуха Василь Стефаник саме i вклав усі ті почуття, що не давали новелісту жити, гнітили його вразливе серце i примушували братись за перо. В образі Івана розкривається письменницький задум — показ трагедiï селян — емiгрантiв у пошуках кращої долі за океаном.
Василь Стефаник надзвичайно переконливо переплітає трагедію Івана Дiдуха з трагедією всього краю, який несе камінний хрест нестатків i відчаю. Поступово стає зрозуміло, у чому найголовніша сила образу Івана: в ньому втілений образ цілого народу, який прагне власним трудом заробити собі i своїй родині добробут.
Чому ж тоді так багато болю i трагедiï в рядках новели "Камінний хрест"? Тому, що це був тільки пошук порятунку, пiдсвiдомi сподівання на краще життя. Знедолені емігранти знали, що вороття до минулого вже не буде, i з цiєï хвилини рідна земля перетворилася на мачуху, бо не були ïï працьовиті сини господарями на нiй. Вражає ще одна особливість задуму автора — показ взаємозречення. За соціальних обставин рідна земля не була годувальницею своїм дітям, i вони покидають ïï.
Новела кличе до роздумів. Знову емігранти сьогодні покидають Україну, тікаючи від безробіття, безглуздя, якого, на жаль, ще й досі досхочу в новій державі, хоч i стала вона на шлях незалежності. Знову — людські трагедiï, розлуки, зневіра. Але разом з головним персонажем новели ми усвідомлюємо: чужа земля — "далека могила". Треба, долаючи труднощі, творити щастя на своїй прабатьківський землі.
2.2 Образи-символи у новелі «Камінний хрест»
На межі ХІХ – ХХ ст. в європейській літературі утверджується новий стиль – експресіонізм. В українську літературу цей стиль приніс Василь Стефаник. Експресіоністи виробляють новий тип психологізму, вони намагаються не атомізувати, розщеплювати психіку людини, а знаходити спільну основу у людині, тварині, рослині, – у всій природі. Звідси увага до простих характерів.
З великим інтересом експресіоністи художньо досліджували сенс страждання і смерті людини. Експресіоністів захоплювала ідея про екологію – всезагальний взаємозв’язок усього сущого у світі. Творці цього стилю відродили давню істину, що «неможна навіть зірвати квітку, щоб при цьому не стривожити зорі» [18, 248], що весь космос є нерозривною цілістю.
Саме про це йдеться у новелі Василя Стефаника «Камінний хрест». Так само, як кинутий у ставок камінь тривожить усе середовище, так Іван з конем і возом при праці «лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових» [22, 66], зрушуючи довкілля, бо «придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди» [22, 66]. Важливо ще й те, що колеса, кінські копита і п’яти Івана творять єдність своїм експресивним рухом, залишаючи сліди. А цей злитий єдністю рух, викликавши рух оточення, сполучається з ним у цілість, бо, ввійшовши в гармонію з ходом копит, коліс та ніг, зілля скидає на них росу.
Єдність із землею і космосом викликана динамічно-експресивною, але й дуже важкою працею Івана Дідуха. Не випадково його тінь на горбі у проміннях призахідного сонця виглядає, як тінь велетня. Саме Іванова експресія, що є його працею, спонукає горб до праці «Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки мі ноги носе, то мус родити хліб!» [22, 69], зрушує, тривожить землю, бо його тінь просувається далеко по нивах і заслоняє їм сонце. Іван – велетень, бо оживляє, орухомлює, скеровує все довкола і об’єднує його в одну нерозривну цілість, тобто точно виконує головну покладену Богом на людину місію співтворця Всесвіту.
Знеможена працею, пригнута до землі «як би два залізні краки стягали тулуб до ніг» [22, 68] постать Івана не вирізняється фізичною силою чи красою, навпаки, вона потворна. Проте письменник у негарному розкриває гарне – красу експресивного руху життя всього світу. Іван при праці також зображений засобом з арсеналу потворного: він уподібнений до коня, якого звичайно б’ють, аби той тягнув віз угору. Отож й «Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі» [22, 66]. Кінь же своїм виглядом при роботі розкриває причину, чому Дідух мусить так тяжко працювати на хліб щоденний: «Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на шильнику за якусь велику провину» [22, 66]. Це – виразний натяк на первородний гріх перших людей. Пригадаймо сказане Творцем Адамові при вигнанні того з раю: «Проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня будяки буде вона тобі родити… В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято» (Кн. Буття, -3:17-19). Будяк, який вп’явся в Іванову ногу, є виразом прокляття землі через людський переступ. Отож, потворне, як бачимо, виконує у новелі кілька функцій:
1) допомагає повно виявити об'єднаний у цілість колорит справжнього життя (де переплетене і гарне, і бридке);
2) натякає на причину людських страждань на землі;
3) глибше розкриває красу людського існування, яка може здійснюватися тільки в єдності з усім довколишнім світом.
Тут зростається естетично відворотне з вітальним і духовно прекрасним. Бо лише відчуття єдності з космосом, рідною землею та близькими людьми (родиною) наповнювало змістом Іванове життя, давало йому радість і щастя. Він полюбив свою тяжку працю і свій горб, з якого зробив родюче поле. Виїзд на чужину розірвав у його душі цей зв’язок з довколишнім світом. Іванові здається, що він «каменіє». У Василя Стефаника образ каменя часто означає змертвіння душі. Значить, і Дідух втрачає своє духовне життя, тому «одна сльоза котиться по лиці, як перла по скалі» [22, 75]. Перлини завжди білі, а все «біле» чи «срібне» виражає у творчості Василя Стефаника чистоту душі. Перлина, що котиться по скелі, – це символ того духовного життя Івана, яке тепер котиться по мертвому камені. Очевидно, йдеться про загибель тій духовності, котра зв’язувала героя з рідною землею.
Дідух і його родина відчувають майбутню кризу-муку безуспішної боротьби всіх емігрантів за збереження своєї духовної ідентичності. Це передчуття викликає страшний біль. Автор матеріалізує його у такому образі: «Ціла хата заридала, як би хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася» [22, 75]. Тут хата Дідухів втрачає властивості реального об’єкта і перетворюється на знак суб’єктивного душевного стану родини. Дослідники експресіонізму називають такий прийом «дереалізацією», себто нищенням зовнішнього вигляду реальних речей з метою перетворити їх на знаряддя зматеріалізування внутрішнього світу, невидимого й неприступного для нас, аби винести його сутність на поверхню видимого.
Василь Стефаник увійшов в історію не лише української, а й світової літератури як автор правдивих соціально – психологічних новел з життя галицького селянства. «Мабуть, ніхто до Стефаника не показав селянську душу хлібороба у такому повному освітленні, — захоплено писав Михайло Мочулевський, — ніхто не змалював так, як він, переживань цієї душі: відчай, резиґнація, плач і сміх, сум і сподівання. Стефаник відкрив нам джерело ніжних порухів селянської душі» [12, 68].
Іван Дідух — селянин, що своєю працею досяг середніх статків. Портрет свого персонажа Василь Стефаник подає у зіставленні з конем, щоб підкреслити виснажливу працю селянина. Це зіставлення набуває символічного значення: в умовах капіталізму людина доведена до стану робочої худоби. Після десятирічного перебування у війську Іван повернувся додому. Батьків не застав. Вони померли, залишивши у спадок хатину і горб «щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле» [22, 68]. На нього витратив Дідух молодечу силу, на ньому скалічився і постарів. А тепер, на старість літ, господарство, налагоджене такою каторжною працею і неймовірними зусиллями, Дідух змушений залишити. Він залишає на полі, рясно политому його потом, пам’ятник по собі i своїй дружині. Йому ніби легше від того: не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю. Пам’ять про нього залишиться на рiднiй землі. Так камінний хрест переростає в образ-символ, що уособлює важку долю народу — трудівника. Він з вражаючою силою символізує пам’ятник тисячам українських селян, які так i не повернулись додому, засуваючи чужі землі своїми кістьми.
Шість розділів новели містять у собі цілий комплекс складних почуттів героя, формуючи найголовніше — трагізм розставання з рідною землею. Пройнятий страшною тугою, Іван Дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на берег. Та й весь він неначе закам’янів. Причину своєї туги Іван пояснює людям сам: це любов до рідної землі і вимушена розлука з нею. Намагаючись розвіяти сумний настрій Івана, сусіди розраджують: «То вже, Іване, пропало. За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ой, здолали нас, так нас ймили в руки, що з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати...» [22, 71].У цих словах розради страшна правда селянського життя і еміграції. Особливої надії на краще життя за океаном у селян немає. Недаром Дідух прощається з дружиною перед людьми, як на смерть, і ставить хрест, ніби заживо ховаючи себе. «Хотів — єм кілька памнєтки по собі лишити,» [22, 73] — несміливо признається він краянам. Йому стало легше: і від того, що виповів людям свою сердечну таємницю, і від обіцянки односельчан доглядати той хрест. Не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю, пам'ять при нього в людей. І це найважливіше.
Іван Дідух емігрує, піддавшись вимогам дружини і синів. Він не тішить себе ніякими ілюзіями, бо переконаний, що Канада — це могила для нього і дружини: «Куди цему, ґазди, йти нечі? Аді, видши, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам! І показав їй через вікно могилу» [22, 72].
Життєва доля Дідуха — трагічна. Всі його зусилля змінити життя, покращити його закінчуються безрезультатно. Спів Івана і старого Михайла, в якому слова йшли, «як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно... дрожить подертими берегами, як перед смертю» [22, 75], підсилює тему народної драми, нездійсненних поривів і стремлінь, марно втрачених сил молодості. І цей сумний спів старими мозолистими голосами стає алегоричним виразом народного горя і страждань.
Новела «Камінний хрест» багата на символічні деталі й образи. Це стосується насамперед камінного хреста, що символізує нестерпні муки і терпіння не тільки Івана Дідуха, а й всього народу, який хилиться під кам’яною вагою гніту.
Що ж символізує собою камінь? Слово це незчисленну кількість разів вживається на сторінках новели («Стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити» [22, 69], «То як часом якась долішня хвиля викарабутить великий камінь із води і покладе його на беріг, то той камінь стоїть на березі тяжкий і бездушний. Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди. Блимає той камінь мертвими блискатами…» [22, 69], «Отак Іван дивився на людей, як той камінь на воду» [22, 69]), звучить воно і в назві твору. Спробуємо розгадати таємницю образу «камінного хреста». Камінь є символом буття, означає міцність і гармонійне примирення з самим собою. Він є одним із першоелементів світу (поряд із землею, водою, вогнем, повітрям). Камінь символізує вічність. За народними віруваннями, каміння може народжувати людей, а люди перетворюються на каміння [29, 218].
Хрест називають знаком знаків. Він є охоронним символом майже у всіх культурах світу. Хрест в алхімії є символом чотирьох елементів: повітря, землі, вогню і води. Однак найперше хрест – це символ Христа, Його розп’яття, а відтак Християнської віри і Церкви. Хрест являє собою образ людини з розпростертими руками. Це прямий образ Страстей Христових. Це хрест Розп’яття, хрест Життя, хрест Страждання. Хрест це – символ вічного життя [29, 16 – 17].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
