73320 (612157), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Гострота морально-етичної проблематики характерна і для наступних філософських романів-притч Голдінга – “Спадкоємці” (1955), “Вільне падіння” (1959), “Шпиль” (1964, рос. переклад 1968) і ін.
Реалістичність в описі дійсності сполучається в Голдінга із символікою, що виростає із сюжету його романів, що тяжіють до філософських узагальнень, що, однак, виражаються в образній формі, а не дидактично.
В своєму дослідженні Скороденко В. відзначає: “Його романи – глибокі і досить песимістичні міркування про природу людини, про її суперечливу сутність, що сполучить добро і зло. Людина й історія, людина і моральність – постійні константи його романів, особливо романів-притч, романів-парабол (“Володар мух”, 1954; “Спадкоємці”, 1955; “Злодюжка Мартін”, 1956; “Вільне падіння”, 1961; “Шпиль”, 1964). Розглянуті в них конкретні колізії узагальнюються, міфологізуються до всеохватно-універсального масштабу.” [14. c. 16] “Володар мух” що здобув Голдінгу світову популярність був переведений на усі ведучі мови світу. Історія цивілізації як би прокручена в ньому в зворотному напрямку: англійські підлітки, що потрапили в результаті катастрофи на незаселений острів, з разючою швидкістю утрачають усі дуже поверхово засвоєні ними навички цивілізованого способу життя і відносин друг до друга. Дикунство – глибоко захована сутність людини, зло споконвічне є присутнім у його душі й в екстраординарних обставинах розум виявляється перед ним неспроможний – до такого невтішного висновку приходить письменник. А Звєрєв указує на таке: “Дуалізму раціо і деякого “візіонерства”, святості, що допомагає проникнути в сутність речей, – незмінна дихотомічна константа романів-притч Голдінга.”[6. c. 192] “Пітьма світу”, “темрява людського серця” пильно досліджується Голдингом у “Спадкоємцях”, “Вільному падінні” і “Шпилі”, одному із самих проникливих його романів. Письменник дійде висновку, що рух цивілізації, її досягнення (що символизує в романі зведення шпиля над собором) оплачені загибеллю людей і посиленням їхньої ненависті друг до друга. “Ніщо не відбувається без гріха”[4. с. 456] – з гіркотою переконується священик Джослін, герой роману, одержимою начебто святою ідеєю – зведенням шпиля. І однак надія на порятунок від мороку і злості завжди залишається в романах Голдінга. Вона – у прославлянні духу творчості, добра, любові. Шпиталь А. відзначає: “Для поетики письменника характерно органічне сполучення конкретного, фактурно-насиченого плану, яскраво виписаних індивідуальних характерів з алегорично-узагальненим рівнем, що вбирає в себе алегорію, пародію, параболу, – риси міфологічної художньої структури”. [17. c. 41]
Дослідниця творчості Голдінга, Соломія Павличко вказує на те, що: “За десятиліття літературної діяльності Голдінг-мислитель не зазнав якоїсь серйозної світоглядної еволюції. Основні філософські ідеї його творчості визначилися в перших романах, а надалі письменник немовби доводив кожну окрему ідею до логічного завершення. В результаті життя людини постає в романах Вільяма Голдінга як трагедія, трагедія нерозуміння – контакту немає ні між двома окремими людьми, ні між цивілізаціями (можна витлумачити роман “Спадкоємці” ще й як драму нерозуміння людей, що перебувають на різних відтинках еволюційного розвитку людства), трагедія подвійності думки; змішаність дійсності й ілюзії – хвороба всіх героїв Голдінга.” [9. c. 266] Отже, центральна філософська тема письменника – неспроможність розуму. І справа не лише в тому, що нерозумне суспільство, засноване на принципах раціоналізму, – нерозумна людина взагалі. Хоча шпиль стоїть, розум Джосліна, який уздрів його у своєму видінні, слабкий і недовершений. Кожен роман Голдінга – це історія краху чергової ілюзії.
В пізнавальній діяльності окремої людини Голдінг шукає суті пізнання загалом, а кожен його герой – носій певної авторської ідеї. Розглядаючи “Злодюжку Мартіна”, критики зазначали “байдужість Голдінга до характеру людини, боротьбу якої він показував”[7. c. 76]. І справді, проза Голдінга належить до того напряму сучасної західної літератури, яка змальовує не людські характери, а узагальнені ідеї, алегорично втілені в ситуаціях та образах. Універсальності голдінгівських героїв кореспондують і максимально розмиті контури історичного часу й простору. Та все ж у непрямій формі письменник торкнувся найважливіших соціальних проблем нашої епохи, котру не сприйняв і не прийняв як епоху негуманну, небезпечну, апокаліптичну.
Голдінг, як правило, не любить своїх героїв. Часто він намагається приховати своє особисте ставлення, але авторський голос вчувається в найпесимістичніших сентенціях і найтрагічніших ситуаціях. Але навіть автор – у цьому переконаний письменник – не має монополії на істину. Голдінг сповідує принцип множинності голосів і картин світу. Кожне конкретне явище має різні сенси, його можна розглядати під безмежною кількістю кутів зору. І в той самий час життя, дійсність для письменника по суті статичні, незмінні в головних своїх формах. І ставлення до нього визначається трьома, принципами – скептицизмом, релятивізмом і песимізмом. Художній світ кожного роману при цьому доволі цілісний, у ньому витримані пропорції, які відповідають реальним, та все ж читача не покидає відчуття нереальності, умовності, книжності, літературності цього світу, цілісність якого часто цілком умовна.
Переважна частина повоєнних англійських прозаїків повернулася до традиційних форм оповіді. Про це часто пишуть дослідники, хоча не завжди включають у цей естетичний рух Голдінга: “Визначення художнього почерку, стилістики Голдінга передбачає розмову про шляхи англійського модернізму другої половини XX століття. Безперечно, за філософськими поглядами і принципами, тотальністю відчаю, а також за схильністю до символічного моделювання, кодування образної системи, відданістю жанрові притчі Голдінг належить модернізмові. Однак романам його не чужий, дух традиційності.” [13 c. 266]. Вони дають негативну відповідь тим критикам, які вирішили, що традиційні романні форми себе остаточно вичерпали.
Соломія Павличко вказує, що “Доволі важко визначити вчителів або попередників Голдінга серед англійських прозаїків минулого. Однак він не вигадує ні нових форм, ні якихось особливих художніх прийомів, користуючись відомими і безліч разів випробуваними формами: робінзонадою, романом виховання, дорожним щоденником та ін.”[11. c. 326]
Скороденко відзначає: “Голдінг – блискучий майстер жанру філософської притчі, хоча перелік його творів складається не з самих тільки шедеврів. Однак у кращих своїх зразках його проза вишукано красива. Вона має внутрішні словесні течії, їй властиві багаті й складні ритми, ключові образи й лейтмотиви.”[14. c. 16]
“Прозаїк – майстер повтору і контрапункту. В розвитку сюжетних ліній та умоглядних ідей спостерігається сувора логіка і взаємопов'язаність. У цій прозі немає випадкових, зайвих слів, усе в ній доцільне і працює на головну ідею.” - пише про нього А. Чамєєв. [16. c. 19] Треба також зазначити, що Голдінг чудово володіє діалогом. У його видимій прозорості і простоті закодовані найскладніші філософські побудови. Загалом кожен роман Голдінга – загадка, своєрідний код, у якому заховані думки автора. Найголовніші з них повторюються від роману до роману, але сам шифр – художня мова – настільки складний і мінливий, що не так легко збагнути й охопити всю поліфонію авторських ідей. Тим більше, що за висловлюванням С. Павличко “Голдінг, як і кожен письменник, досягав не лише успіхів, але й зазнавав поразок. Не завжди притча складалася в таку блискучу і багатогранну картину, якою був перший його шедевр “Володар мух” або пізніше – “Шпиль” чи “Ритуали плавання”[9. c. 268] .
Розділ 2. Особливості проблематики у творі В.Голдінга “Спадкоємці”
2.1 Психологічні аспекти проблем у творі В.Голдінга “Спадкоємці”
В. Голдінг не професійний психолог чи філософ, але за штибом свого обдарування, художнього мислення і бачення світу належить до яскравих талантів.
Сюжетні колізії, засоби образотворення, характери персонажів його роману позначені філософською схемою та психологічною достовірністю. Резонними у цьому аспекті видаються слова дослідників творчості письменника Мері Кінкід-Вікс і Яна Грегура: “Що вирізняє “Спадкоємців" – це могутні й яскраві риси самої оповіді і враження цілковитої ясності змісту, пізніші твори складніше читати і розуміти. “Спадкоємці” найкращим чином виконує базове завдання новеліста – розповісти добру історію і також відповідає рецептові Конрада: силою писаного слова примусити чути, примусити відчувати... і понад усе примусити бачити”.[7. c. 117]
Отже, в його романах вони побачили, з одного боку, чіткість інтелектуальної схеми, з іншого – правдиво розказані історії.
Але не подібні сентенції, на мою думку, є визначальними. Роман В.Голдінга вражає точністю в окресленні психічного стану персонажів, психологічною умотивованістю їх дій. Лишити поза увагою, не використати цей обширний фактичний матеріал – значить збіднити сам процес аналізу твору, применшити гостроту художнього бачення і відчуття.
На моє глибоке переконання, роман “Спадкоємці” може слугувати професійним психологам як ілюстративний матеріал у процесі розгляду емоційних станів і дій суб'єкта, та генетичної теорії розвитку Л.С. Виготського.
У своєму романі У. Голдинг відтворює за допомогою уяви мир неандертальця, розповідаючи історію про сімейну групу цих долюдських істот (Народу) що полюють і про те, як вона руйнується при зіткненні з плем'ям більш розвитих (Нових) людей. Заради свого ж блага перші зобов'язані розвиватися, незліченні покоління створюють культуру, що сприяє кращої адаптації до оточення. У той же час перед лицем куди більш тонко організованої практики Нових Людей, що роблять раптовий набіг на місце існування Народу, викрадають при цьому двох молодих людей. При цьому ясно видні границі їхніх можливостей у використанні мови для інтерпретації і планування подій, що тільки і могли б врятувати Народ від остаточної поразки.
У висвітленні цієї теми еволюційного розвитку У. Голдінг ставить перед собою важливу проблему в руслі риторики: представити світ Народу, яким він є не тільки для всезнаючого оповідача, але і для самих героїв роману, спробувати щось побачити їхніми очима. Це висуває на перший план не менш значиме питання: у чому ж саме полягає природа досвіду Нової Людини? Як вона конструює матеріальний і соціальний світ, з яким взаємодіє, і як індивіди спілкуються між собою, щоб зрозуміти цей світ? Оскільки немає ні збережених слідів, ні навіть непрямих свідчень, відповідь на це питання може бути дано лише в площині уяви, але також з урахуванням лінгвістичних форм, що відповідали би ефективності передбачуваних взаємодій. У той же час тут є й інша проблема: мова, що відбиває спосіб буття Народу у світі, повинна бути такою, щоб спонукувати читачів уловлювати деякі його дивини і намагатися розібратися в них.
Рішення цієї проблеми У. Голдінг шукає на багатьох рівнях. На рівні фабули роман починається цілком традиційно - з опису реакції Народу на зникнення колоди, на якій його представники кожне літо переправлялися через річку, направляючись до місця розташування літнього табору. І в той же час той спосіб зникнення колодии, що Народ бачив в дії, але не усвідомлював, уже змінював статус читаючого, пропонуючи йому щось проблематичне, але все-таки не зовсім незрозуміле. Для цього читач також знайомиться з багатьма проявами життя Народу: добуванням вогню, готуванням їжі, вихованням дітей і ін. Крім того, виділяючи із самого початку окремих членів групи - через їхнє визначення, наприклад, як “старої жінки” чи навіть через власні імена, - У. Голдінг спонукує читача думати про них як про нормальних самостійних істот. У той же час, надмірно деталізуючи сенсорні деталі сприйняття навколишнього середовища Народом і представляючи їх за допомогою частого згадування “картинок у голові”, він акцентує увагу на передбачуваних, але властивостях, що позначаються не словами, сприйняття.
Роман з достатнім ступенем аналітичності, зокрема з лінгвістичної точки зору, відтворює реальність. Звертаючи увагу на набір засобів, якими обходиться Народ, ми розуміємо і те, як вирішує свою проблему У. Голдінг - письменник і те, що міг мати на увазі Л.С. Виготський, коли він характеризував самі ранні стадії психічного розвитку терміном “доінтелектуальна мова” [3. с. 196].
Якщо подивитися на ситуацію з погляду конфронтації між Народом і Новими Людьми, роман може бути прикладом ролі мови в життезабезпечуючій діяльності і на філіпченковому рівні. Найбільш очевидна в цьому плані відрізненість мови як знаряддя адаптації. У той же час, якщо ми звернемо увагу на використання Народом мови як засобу спілкування і відображення досвіду, то зможемо знайти той пункт в еволюції видів, коли починає оформлятися власно історична культура. Навіть обмежений станом мови, що присутня, як психічне знаряддя Народ проте використовує її для підтримки того способу життя, що аж до появи Нових Людей дозволяв йому зберігатися у своєму навколишнім середовищі, додавати визначений зміст феноменам свого досвіду. Як помітив М. Халлідей, “Лок (герой роману) має свою теорію - і він повинний її мати, тому що в нього є мова” [15. c. 124].
Роман можна трактувати також у плані онтогенетичного розвитку, у першу чергу демонструємого Локом і жінкою Фа. У ході фатального зіткнення з Новими Людьми Народ з метою виживання змушений змінити традиційні зразки свого поводження. Змушені підсилити свою спостережливість і спробувати осягти раніше принципово незрозуміле поводження загарбників, представники Народу починають мислити різноманітніше і дієвіше. Деякою мірою це зводиться до пошуку можливостей використання мовних форм, для виявлення нових його ресурсів. Перший випадок такого виявлення спостерігається, коли уже відбулося убивство декількох членів групи, а її молоді представники Фа і Лок, викрадені з острова, шукають спосіб повернутися на нього. От як У. Голдінг описує цей момент:
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
